Голодомор: трагедія чи геноцид?

8. ПІСЛЯМОВА

Верховна Рада І скликання народилася під час Великого терору. В радянські часи, як це зрозуміло, вона не могла визначити своє ставлення до 1933 року. Тільки після парламентської «оксамитової революції» 2000 року вона відмовилася від обчислення своїх скликань з 1938 року, скасувала свято Великої Жовтневої соціалістичної революції і морально підготувалася вимовити небезпечне слово «Голодомор». Напередодні 70-ї річниці Голодомору, 14 травня 2003 року парламент зібрався на спеціальне засідання, щоб дати оцінку цій події. Із доповіддю виступив віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник. Закінчив її він такими словами: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самовідомість» («Урядовий кур’єр», 2003, 15 травня).

Помаранчеві політики з їх біло-блакитними опонентами тоді ще тільки народжувалися. Політичні події перебували під контролем Леоніда Кучми. Однією рукою Президент України оголосив 2003 рік Роком Росії, а другою забезпечив ситуативну більшість для розгляду в парламенті питання про «український Голокост». Звичайно, він не здогадувався, як російська сторона поставиться до привиду «українського Голокосту».

28 листопада 2006 року Верховна Рада прийняла закон про Голодомор з визначенням його як геноциду. Цієї осені вона знову збереться на спеціальне засідання, щоб прийняти поправку В.Кисельова. Треба розуміти, однак, що Голодомор не був «українським Голокостом», але був українським геноцидом! Нам не можна ставати заручниками небажання президентів нашої країни прислухатися до голосу вчених.

9. ВІД АВТОРА

Улітку цього року один з моїх учнів опублікував книгу, в якій досліджується голод 1932—1933 рр. в політиці, масовій свідомості та історіографії. Аналізуючи мій вклад в дослідження теми, він піддав критиці дрейф між політикою та наукою.

Визнаю це, але вважаю, що вчені, які роз’яснюють минуле, а не популяризують вже роз’яснене, повинні мати перевагу перед державними службовцями у формулюванні політики пам’яті. Історія як наука і навчальна дисципліна схожа на всі інші галузі знання, але вона має третій компонент: пам’ять. Народу, який не знає свого минулого, загрожує втрата ідентичності. Погоджуюсь і з моїм критиком тільки в одному: коли вчений звертається до політиків, йому треба стояти на платформі науки. В іншому випадку він викреслить себе з пам’яті наступних поколінь.

Втручання вченого в політику може відбуватися тільки за допомогою ЗМІ, тобто з розрахунком на підтримку громадськості. Підтримка є обов’язковою, тому що історичні сюжети представники влади політизують. Мої дослідження з історії Голодомору виявилися незручними для попередньої адміністрації щодо чисельності жертв (не більше 3,5 млн. осіб замість бажаних В.Ющенку 10 млн.) і заперечення етнічної складової в сталінському геноциді. Нову адміністрацію не влаштовує моя кваліфікація трагедії Голодомору як геноциду.

Ми ще остаточно не звільнилися з полону радянського ставлення до історичної пам’яті. Суть його полягала в замовчуванні або переформатуванні незручних фактів з метою конструювання картини неіснуючого минулого. Спроби моїх опонентів закинути мені, що я говорю сьогодні не те, що говорив в радянські часи, мають своїм джерелом нерозуміння того, що минуле було сконструйованим і у такому вигляді відклалося в пам’яті будь-кого, у тому числі моїй. Неусвідомлення цього інколи відігравало й позитивну роль. Будучи вихованцем радянської школи, М. Горбачов не зміг оцінити наслідків здійсненої у 1988 році конституційної реформи, а тому опинився у становищі президента без держави. Суть реформи полягала у досягненні «повновладдя рад», тобто в усуненні від влади партії, яка забезпечувала унітарність радянської федерації. Після реформи федерація стала справжньою, і громадяни різних національностей, які звикли в союзних республіках жити разом, надали перевагу незалежності. Не можна сказати, що реформа 1988 року була єдиною причиною розпаду останньої світової імперії, але факт, що вона підштовхнула її смерть.

Виходить так, що історична пам’ять народу зміцнює його згуртованість і стимулює прагнення до незалежності. Її могутній потенціал особливо помітний на переламних етапах буття. У новітній історії України такий етап започаткував розпад СРСР. Від 1992 року на нових картах Європи почали зображати Україну, і виявилося, що за територією вона є найбільшою з суто європейських держав. Журналіст Абрахам Брамберг одержав від впливового серед американських інтелектуалів журналу «Нью Йорк ревю» завдання познайомитися з новою державою, потусувався у нас в різних колах і у жовтні 1992 року опублікував статтю під назвою «Кінець кінцем, не така вже й незалежна». Стаття зачепила за живе керівників МЗС України. Звернулися до мене, і в двох перших номерах журналу «Політика і час» за 1993 рік з’явилася моя «відповідь Чемберлену» — стаття під назвою «І все ж таки незалежна!» Опорою мені в полеміці стала невідома на Заході історія України — від її початків, ще до утворення Давньоруської держави Рюриковичів, коли київський князь Аскольд уклав перший державний договір із візантійським імператором. Це було у 860 році — 1150 років тому. Вітчизняна історична традиція знаходилася в імперській тіні, але існувала. Вона стала запорукою незалежності в часи, коли новонароджена Україна борсалася в лабетах економічної кризи.

Відомий у нас американський професор Тарас Гунчак розповідав мені, що ця стаття була помічена Російським інститутом в Гарміш-Партенкірхені (ФРН), де він тоді викладав (тепер це Європейський центр із вивчення питань безпеки ім. Дж. Маршалла). Її передруковували і використовували на заняттях із натовськими офіцерами, які мали служити у Східній Європі. Було зрозуміло, що керівники інституту побачили безпосередній зв’язок між історичною традицією і незалежністю України.

Американці продовжують відстежувати ситуацію на Сході Європи. Щойно з’явилася перекладена на російську мову книга політолога Джорджа Фрідмана «Следующие 100 лет. Прогноз событий ХХІ века». Автор гадає, що в 20-х рр. Росія відновить контроль над пострадянськими країнами, але пізніше знову розвалиться, цього разу вже остаточно.

Сумніваюсь, що Росія збере всіх нас в свій залізний кулак. Історик у цьому питанні має перевагу над політологом. Можу назвати кілька переконливих фактів. У ХІХ ст. наші землі існували у вигляді російських губерній і австро-угорських провінцій, але на території, яку перетинав кордон між ворогуючими імперіями, формувалася єдина українська нація! У ХХ ст. більшовики дали українцям права «титульної нації» аж до демагогічного права на відділення від федерації, а вони взяли й відділилися! У ХХІ ст. вже нема мови про «титульну націю» в гамівній сорочці радянської державності, більш надійно виглядає концепція «Русского мира». Та невже громадяни України добровільно відмовляться від самих себе і від своєї незалежності?

Та й навіщо Росії збирати землі колишньої імперії? Імперська традиція суперечить її національним інтересам. Ну, прийняв Сталін країну з сохою, а залишив із ракетно-ядерною зброєю. Невже тільки для того, щоб Радянський Союз назвали Верхньою Вольтою з ракетами? Модернізувати треба не зброю, а суспільні відносини.

Чим відрізняється мануфактурна епоха Петра І та індустріальна епоха Й. Сталіна від постіндустріальної доби, в якій живуть М. Горбачов, В. Путін і Д. Медведєв? Тим, що раніше можна було здійснювати політику навздогінної модернізації і мати від неї зиск, передусім в озброєннях, а тепер така політика приречена на провал.

Під час радянської індустріалізації за кордоном закуповували одиничні зразки досконалої техніки, розбирали їх на деталі, ставили на потік виготовлення кожної і налагоджували масове виробництво. Таке «піратське» походження мав верстат під знаковою назвою «ДИП» (Догнать и перегнать). Переганяти з подібною технологією не виходило, звичайно, але можна було наздогнати, і цього вистачало.

Проте в постіндустріальну добу навздогінна модернізація стала нереальною. Коли Михайло Горбачов здобув посаду генерального секретаря ЦК КПРС і почав знайомитися з регіонами, він приїхав на ВАЗ і поставив перед колективом завдання виготовляти автомобілі на рівні кращих світових зразків. Чи можна було виконати цю настанову, коли завод побудували італійці в 1970 році на підставі технічних рішень кінця 50-х рр.? А тепер перед інженерним корпусом Росії ставиться завдання створити власний варіант зони високих технологій на зразок каліфорнійської Силіконової долини. Можна здогадатися без усяких футурологів, що з цього вийде.

Постіндустріальне суспільство засноване на вільному ринку, а він спирається на демократичний устрій. Найперша умова для розвитку демократії і в Росії, і в Україні — це критична оцінка минулого. Не варто примружувати очі, коли йдеться про геноцид. Треба об’єктивно оцінити еволюцію тієї справді робітничо-селянської влади, яка породила сталінщину. Росіяни і українці повинні підійти з однаковими, науковими в своїй основі критеріями до оцінки спільного минулого, якщо вони бажають гідно відповісти на виклики постіндустріальної доби.