Голодомор: «злочин» чи все ж геноцид?

«Из общего числа примерно 7 миллионов погибших в СССР в 1932—1933 годах около 3—3,5 млн пришлось на украинское крестьянство. Еще около 1,3 млн человек погибли в Казахстане, 1 млн на Кавказе, 0,5 млн в Поволжье и около миллиона в других регионах СССР. Можно ли назвать эти злодеяния коммунистической власти геноцидом? Нельзя. У геноцида свое жесткое определение. «Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказании за него» определяет геноцид как «действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую»... В 1932— 1933 годах коммунисты уничтожали людей не по национальному признаку, а по классовому. Острие массовых репрессий было направлено против крестьянства, а не против украинцев, казахов, русских или народов Кавказа. Поэтому истребление миллионов людей нельзя назвать геноцидом... Истреблением миллионов людей руководила коммунистическая верхушка в Москве, но исполнителями этих преступлений чаще всего были национальные кадры компартии на местах. Они руководствовались в первую очередь классовым чутьем и революционной сознательностью, и в последнюю — национальной нетерпимостью. Масса оставшихся от тех времен документов свидетельствует о том, что Сталин и его окружение стремились уничтожить крестьянство как класс, а не украинцев как нацию. Не следует упрощать историю и представлять Голодомор в виде межнационального конфликта и попытки одной нации истребить другую. Это выгледит как намерение снять ответственность (увы, уже только историческую) с коммунистического режима, его вождей и исполнителей в России, Украине, Казахстане и других регионах Советского Союза. Коммунизм, как и всякая другая преступность, не имеет национальности. Эти отходы человеческой истории претендовали на весь мир, без различия рас и наций. В отличие, кстати, от немецких нацистов, социализм которых имел расовую подоплеку, а не классовую, как у большевиков».

Це — не фрагмент із опусу сумнозвісного Дмитра Табачника. Це — ключові положення статті знаного російського дисидента Олександра Подрабінека «Геноцид і комунізм», опублікованої на «Гранях.Ру», де він солідаризується з позицією німецького МЗС щодо відхилення петиції про визнання Голодомору геноцидом українців за формальними ознаками — мовляв, це був страшний злочин, але не геноцид.

Якби не справді бездоганна політична репутація Подрабінека, можна було б запідозрити його, що він грає з Табачником (і численними західними лівими інтелектуалами, які досі не хочуть бачити очевидного, ба, навіть вивели про всяк випадок поняття «тоталітаризм» із політичного дискурсу, замінивши його на «авторитаризм»), як то кажуть, «у чотири руки». Проте наразі ми маємо справу з по суті іншим випадком відкидання розуміння Голодомору як геноциду — але, можливо, об’єктивно ще більш небезпечним.

Чому? Про це дещо пізніше. А зараз — про аргументи Подрабінека.

По-перше, в УРСР знищувалися далеко не лише селяни і не селянство як таке. Не випадково «вождь народів» у листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року двічі повторив, що «мы можем потерять Украину». Робилося все, щоб цього не сталося. Це засвідчує, зокрема, закрита постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області» від 14 грудня 1932 року, де, крім вилучення хлібу в селян та встановлення спеціального режиму в УРСР та на Кубані, йдеться про фактичне скасування політики українізації і констатується: «замість правильного більшовицького проведення національної політики у ряді районів України, українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без старанного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям і ін. створення свого легального прикриття, своїх контрреволюційних осередків і організацій». Кожен, привчений учитуватися в химерну більшовицьку новомову, розуміє: партія визнала — все справді українське є за визначенням антибільшовицьке. А це мало тягти за собою відповідні практичні дії, не лише щодо вчителів і кооператорів, науковців і письменників, а й щодо ненадійної номенклатури. В грудні 1932 року до України були послані заступник голови ОҐПУ Всеволод Балицький і секретар ЦК ВКП(б) Павло Постишев. Сталін так тоді напучував Постишева: «Пашо, зроби в Україні більше, ніж Будьонний своїми кінними арміями». Ці двоє зі своїм апаратом домоглися успіху. В перші 10 місяців 1933 року було, за словами Балицького, «замінено більш міцними працівниками 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів», а загалом — 80% кадрів. Що сталося зі «слабкими» працівниками — здогадатися неважко, враховуючи те, яка «контора» займалася ними. Їх замістили «висуванці», готові на будь-який злочин, і надійні кадри з російської глибинки. Загалом 1932 року лише ҐПУ було заарештовано в Україні 74 849 осіб, 1933 року — 124 463 особи. Але ж арешти здійснювало не лише ҐПУ, а й міліція, військові, партійні органи та «активісти» на місцях.

Власне економічного підґрунтя Голодомор не мав, головна причина його полягала не в низьких врожаях чи в потребі продати збіжжя за кордон СРСР задля закупівлі новітніх технологій, як інколи пишуть. Збіжжя вивозилося на збиральні пункти і там пріло, зігнана докупи в колгоспи худоба і птиця гинули. Більшовицьке керівництво мало на меті раз і назавжди приборкати норовливе українське селянство — антропологічну і етнокультурну основу розвитку української нації. Адже в 1918—1921 роках саме українське селянство на теренах колишньої Російської імперії вчинило найпотужніший, хоча і певною мірою стихійний опір «червоним коням світової революції», зірвавши тим плани поширити більшовицьку владу на всю Європу.

Величезним гетто з грудня 1932 по літо 1933 року стала вся Радянська Україна, кордони якої більшовицька влада міцно закрила для запобігання «неконтрольованим переміщенням». А відтак варто було б не забувати про голодну смерть у ці роки десятків тисяч єврейського населення містечок, уся провина яких полягала в тому, що ці євреї жили з українцями на одній землі і за добу українізації єврейська молодь, вивчаючи українську мову й культуру, набралася небезпечного духу. Був навіть термін тоді такий у документах ҐПУ: «дрібнобуржуазна єврейська петлюрівщина»... Так само приазовські греки, чорноморські німці і болгари, поляки Правобережжя — всі вони теж потрапили під коток Голодомору, бо жили в Україні, яка сприймалася як така собі радянська держава (свої закони, свій уряд, свої нагороди). Так, це була квазідержава, щось на кшталт комуністичного «бантустану», — але з початку 1920-х до початку 1930-х вона мала певну автономію в складі СРСР. І ця автономія всерйоз сприймалася не лише багатьма етнічними українцями.

Отож Голодомор був спрямований на упокорення всіх жителів України за громадянською ознакою (себто як мешканців цієї радянської квазідержави), а також етнічних українців за межами УРСР (на Кубані). Йдеться про ті акції, що в Конвенції ООН 1948 року про запобігання геноциду і покарання за нього позначені як «дії з наміром знищити, повністю чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу». Під це означення українці потрапляють і як національна (громадянська) група, і як етнос.

Саме про це вів мову автор самого поняття «геноцид» і головний промотор ухвалення Генасамблеєю ООН Конвенції «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» польсько-американський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін. Одним із класичний прикладів геноциду ХХ століття (доповідь 1953 року «Радянський геноцид в Україні») він вважав геноцид українців початку 1930-х. Він говорив про те, що більшовицька політика нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги Конвенції ООН. У геноциді українців Лемкін вбачав чотири складові:

1. Нищення української інтелігенції — мозку чи розуму нації;

2. Ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви — душі України;

3. Голодомор українського селянства — зберігача української культури, мови, традиції тощо;

4. Заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення.

Сукупно ці чотири складові або ж чотири напрями фізичного й культурного нищення українців й українства мали на меті, за Лемкіним, «систематичне нищення української нації, її поступове поглинання новою радянською нацією». При цьому, наголосив правник, не йшлося про фізичне винищення всіх українців, як це нацисти проголосили щодо євреїв, але в разі успіху більшовицької програми геноциду «Україна загинула б так само, як би було убито кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її спільні ідеї, які керували нею і дали їй душу, що, коротко кажучи, зробило її нацією, радше ніж масою людей». Адже в силу історичних обставин українська нація дуже вразлива, «її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати» — щоб українці перестали бути собою, злившись у якійсь новій спільноті з іншими, «бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, а цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком одної — радянської».

Історично склалося так, що поняття «Голодомор» (яке вперше фігурує в ЗМІ 1933 року) стало узагальнюючою метафорою, яка «накриває» всі інші складові більшовицького геноциду, що здійснювалися одночасно з терором голодом й у тісному зв’язку з ним. Але ж і Голокост (Шоа) — теж метафора. І нищення українців не зводиться до голоду, так само, як нищення євреїв — до таборів смерті. Українців теж розстрілювали та знищували в ҐУЛАҐу, євреїв теж морили штучним голодом у гетто, просто більшовики й нацисти ставили акцент на дещо різних інструментах геноциду.

Так, більшовики проводили політику геноциду не лише стосовно українців, а й щодо низки інших народів СРСР, хоча саме над Україною вони поставили «найдовший і найширший експеримент» із винищення нації. І для цього вони застосували в нерозривній єдності політику радянизації і русифікації. «Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянізму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «Союзу Республік» і вирішили переробити його і пристосувати до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія — все є інакше. При бічних дверях Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини».

І справді: хіба більшовизм (як зараз путінізм) не є питомим породженням російської імперської історії та культури? Про це писали такі різні мислителі, як Ленін та Бердяєв, Сталін та Велс — і багато-багато інших. Ба більше: російський більшовизм є явищем т.зв. срібного віку імперської культури, а український націонал-комунізм — явищем національно-визвольного руху, спрямованого проти російського імперіалізму. Ленін і Троцький уміло використали націонал-комуністів (не лише українських) у боротьбі проти Білого руху, в основі якого лежало чорносотенне імперство, і домоглися перемоги. Але «истинно русский человек, великоросс-шовинист, в сущности, подлец и насильник» (Ленін) нікуди не подівся, так само, як й «обрусілі інородці», що «всегда пересаливают по части истинно русского настроения». Чи, може, Ленін не знав, з ким має справу, хто несе «визволення трудящим»?

Ось такі справи. Чи готовий Подрабінек назвати Лемкіна, автора концепції геноциду, який вважав нищення російськими більшовиками українців «класичним зразком геноциду», недоумкуватим диваком? Як то кажуть, є проблема. Чи може моральна й інтелектуально відповідальна людина, яка вважає геноцид злочином проти людства й людяності, заперечувати факт геноциду українського народу, якщо цей факт описав і беззаперечно визнав автор терміну й концепції геноциду як складової сучасного світового права? Чи, може, в одних випадках Рафаель Лемкін був цілковито правий, а в інших (коли йшлося чогось саме про українців) — абсолютно не мав рації?

Ну а щодо масових жертв на Поволжі... Так, вони були. Це — передусім поволзькі німці та населення Саратовської області, понад половину якого в селах і містечках тоді становили українці. Жертви на Кавказі — це передусім українці Кубані. Жертви в Казахстані — це насамперед казахи, що їх аж ніяк не можна назвати «селянами» — то були кочовики, зовсім інший соціальний клас. А разом із кочовиками «зачистили» й нечисленну місцеву інтелігенцію. До речі, місцеві інтелектуали і деякі представники влади також ведуть мову про геноцид, а термін «Голодомор» уже вживається там офіційно...

І взагалі: невже з того, що німецькі нацисти нищили не лише євреїв, а й поляків, українців, ромів, сербів, білорусів, ба, і німців-антифашистів, слід зробити висновок, що не було окремого Голокосту, була «спільна трагедія»? І про «місцеві кадри». На чолі ЦК КП(б)У до 1953 року не було етнічних українців, а понад 80% керівних кадрів ОҐПУ в УРСР у першій половині 1930-х належали до так нищівно охарактеризованих Леніним «обрусілих інородців» неукраїнського походження... Ясна річ, були і заповзяті малороси — але ж була й єврейська поліція в гетто, і юденрати, які вирішували, кого сьогодні відправити до табору смерті, а з ким іще зачекати. Та й із тотальним винищення нацистами євреїв не так просто. Існували так звані мішлінге (на чверть євреї), десятки тисяч яких служили у Вермахті, існували аріїзовані напівкровки, а Геринг узагалі особисто вирішував, хто в нього єврей, а хто ні.

І яке «класове підґрунтя», до речі, існувало в здійснюваних більшовиками широкомасштабних «національних операціях» НКВД у 1937—1938 роках, у не менш масштабних депортаціях народів у 1941—1945 роках, у операціях із виселення корейців у Середню Азію в 1930-х, у вивезенні німців румунської Трансильванії до Донбасу й інших «етнічних чистках» доби сталінського режиму? Яке «класове підґрунтя» було й у державного антисемітизму часів Брежнєва (за Сталіна хоча б посилалися на «агентуру Джойнту»)?

Власне, під усіма цими трагедіями було «теоретичне» підґрунтя. Бо ж ішлося про «контрреволюційні нації», яким «належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції» (Ф.Енгельс). До числа таких націй alter ego Маркса Енгельс записав і русинів-українців. Сталін вніс поправку до висновку співзасновника марксизму: загинути, частково померши від голоду, а частково влившись — упокореними — в «єдиний радянський народ».

Та досить. Рекомендую пану Подрабінеку ознайомитися з брошурою його колеги, співголови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова «Чи можна кваліфікувати Голодомор 1932— 1933 років в Україні та на Кубані як геноцид?» (Права людини, Харків, 2008. — 48 с.). Там усі крапки над «і» розставлені з суто міжнародно-правового погляду. Я ж наостанок зауважу, що головна небезпечність задекларованих як Олександром Подрабінеком, так і його західними колегами заперечень проти вигнання Голодомору (в усьому обсязі цього явища) геноцидом полягає в тому, що для свідомого українця зникає різниця між російськими і західними лібералами, з одного боку, і речниками режиму Путіна та його західними холуями. Тим паче посилює це зарозуміла тональність таких виступів і їхня претензія на абсолютну правоту, не підкріплена належною компетентністю.