Григорій ГРАБОВИЧ: «Відсутність політичної волі згубна деградацією»

Грабович здобув фах у галузі українознавства. Приблизно з середини 80-х років він регулярно приїжджав в Україну, а тепер, як редактор часопису «Критика», буває тут постійно 2—4 місяці на рік. Незабаром має вийти його книжка «Шевченко, якого ми не знаємо», в якій зібрано есе дослідника, написані в останнє десятиріччя.

— Україна вже сім років є незалежною державою. Чи змінилося, на ваш погляд, ставлення до неї на Заході?

— Про це важко говорити певно, бо потрібні дослідження, яких ніхто не робить. Але інтуїтивно я відчуваю, що змінилося і, здебільшого, на користь України. В політичному сенсі на Україну вже зовсім інакше дивляться, бо це окрема держава, яка, маючи великий потенціал, вписується тепер у стратегічні плани різних країн.

— Які реформи, крім економічних, потрібні Україні в першу чергу?

— На мою думку, в галузі академічної науки, але, на превеликий жаль, перспективи тут мінімальні. По-перше, наука в Україні дуже закостеніла, гуманітарні дослідження взагалі в критичному стані і майже нічого не робиться, щоб зрушити справу з місця. В Академії наук сталося нездорове розмежування: всі інститути містяться в одному будинку на вулиці Грушевського, 4, але їхні працівники принципово не ходять один до одного на семінари та конференції. Історики проводять семінар, на який літературознавці не з’являються, хоч могли б з цього мати користь! Між ними немов якісь межі, а треба ж лише на один поверх піднятися. По-друге, немає жодних перспектив на будь-які кадрові зміни. При цьому не відчувається жодної політичної волі на будь-які реформи. А якщо нічого не робиться, настає деградація наукового та інтелектуального потенціалу, він відпливає з України, вчені емігрують, інститути так чи інакше занепадають. Потім їх відбудувати буде набагато важче, ніж тепер реформувати.

Допустити до того, що в Академії наук спрацьовує лише принцип інерції та геронтократії тільки тому, що хтось залишається при владі десятками років?! Або керуватися тим, що, мовляв, неможливо зменшити склад Академії тому, що не можна нікого вигнати? Чому треба утримувати 120 науковців, коли всі знають, що працює тільки 10 чи 15 відсотків? Але змін немає. Не платять грошей, але й не реформують. Безглуздя! Я вважаю, що це один з найбільших скандалів України. Весь час, навіть на державних форумах, тобто з трибуни Верховної Ради, говорять про корупцію. А це теж корупція — деградуючого інтелектуального середовища. Люди знають, що воно деградує, в кулуарах про це говорять, але ніхто нічого не робить.

В Америці постійно дбають про стан освіти. Тому капітал і наука там, пробачте, набагато кращі, ніж тут. Я говорю не як американський патріот, а більш-менш об’єктивно, адже майбуття кожної нації залежить від того, як вона піклується про свій інтелектуальний потенціал і кадри. В Україні дуже значний людський капітал, є багато хороших науковців і цікавих молодих людей, з якими можна було б зробити цю справу. Ми не маємо права допустити, щоб вони стали аутсайдерами.

— Чи бачите ви, як історик, якісь шляхи виходу України з того стану, в якому вона зараз перебуває?

— Жодного рецепту не можу дати. Якби різні прошарки суспільства ретельніше ставилися до виборів і голосували не лише люди старшого віку, а й молодь, то зміни були б очевиднішими. Я вірю, що людська воля — і індивідуальна, і колективна — є вирішальною. Ми це бачили на прикладі 1990—91 років, періоду національного піднесення, який тепер — на мою думку, дуже помилково — розглядається як така собі ейфорія. Надто легко забувається, що момент колективного піднесення — це дуже важливий чинник для оздоровлення суспільства, для реформ. Як багато можна було провести реформ на хвилі цієї «ейфорії»! Це був момент відновлення віри в свої власні сили, прояв справжньої волі. Україна його прогавила. Можливо й тому, що їй бракувало рішучих і розумних провідників-лідерів.