I знову про Мінські угоди

Мінські угоди, Мінські домовленості, Мінськ-1, Мінськ-2 — ці слова й словосполучення постійно присутні в політичному дискурсі й не лише українському. Мовляв, це магістральний шлях до миру на Східній Україні та до безпеки в Європі. Насправді ж, на нашу думку, т.зв. Мінські угоди більш ганебні для демократичного світу за сумнозвісну Мюнхенську угоду 1938 року. Причому значно ганебніші. Бо тоді могли ще існувати якісь ілюзії, наче агресивний диктаторський режим та його союзників можна умиротворити, віддавши їм на поталу демократичну державу. В наші дні такі ілюзії неможливі. Тепер тільки вкрай нещира або вкрай необізнана людина може сказати: «А ми не знали... А ми не думали... А ми хотіли, як краще...»

Утім, юридично жодних Мінських угод не існує. За Конституцією України, всі міжнародні угоди мають бути ратифіковані Верховною Радою. Ці «угоди» не ратифіковані, отже, на думку демократично-правових процедур їх не існує. Ані Мінського протоколу — домовленості про тимчасове перемир’я у війні на сході України, досягнутої на переговорах у Мінську 5 вересня 2014 року (т.зв. Перша мінська угода), укладеної учасниками Тристоронньої контактної групи: послом Гайді Тальявіні (від ОБСЄ), другим президентом України Леонідом Кучмою (від України), послом Російської Федерації в Україні Михайлом Зурабовим (від Росії) та схваленої терористами Олександром Захарченком (очільником т.зв. «ДНР») й Ігорем Плотницьким (очільником іншої псевдореспубліки під назвою «ЛНР»). Ані комплексу заходів щодо виконання Мінських угод — узгодженого на саміті в Мінську 11 — 12 лютого 2015 року лідерами Німеччини, Франції, України та Росії в форматі «нормандської четвірки» та підписаного тією самою контактною групою — Тальявіні, Кучма, Зурабов, а також Захарченко й Плотницький (т.зв. Друга мінська угода. Це — політичні декларації про наміри, не більше.

Ситуацію не змінює резолюція Ради Безпеки ООН 2202 (2015) від 17 лютого 2015 року, якою було схвалено комплекс заходів та «Декларація президента Російської Федерації, президента України, президента Французької Республіки та канцлера Федеративної Республіки Німеччина на підтримку комплексу заходів щодо виконання Мінських угод, ухваленого 12 лютого 2015 року». Бо навіть ООН (точніше, тим паче ООН!) апріорі не має права диктувати демократичній державі, як їй змінити Основний Закон на догоду терористам і в який спосіб їй найкраще капітулювати перед агресором. Тим паче, коли перед цим ООН виявилася безсилою зобов’язати держави-підписанти, передусім Росію, що порушила геть усі взяті на себе зобов’язання, дотримувати Будапештського меморандуму від 5 грудня 1994 року, наступного року прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН як офіційний документ.

Утім, Рада Безпеки ООН лише «вітає» та «закликає», а не «зобов’язує» — однак лідери західних держав уже почали розуміти, що до чого. Почали — проте ще не зрозуміли (чи не захотіли зрозуміти з тих чи тих міркувань). Ба більше, що за мовчазною згодою Заходу анексію Криму було винесено за дужки Мінських угод, наче її й не було...

Історичні паралелі досить-таки умовні, але Мінські угоди можна прирівняти хіба що до гіпотетичної ситуацієї вересня 1939 року, де Гітлер, напавши на другу Річ Посполиту, потім би зупинився, забравши собі коридор до Східної Пруссії та узбережжя Балтії, а у Верхній Сілезії створивши маріонеткову, номінально «незалежну» державу. А Британія та Франція в цій ситуації, відмовившись взяти до виконання надані ними Речі Посполитій гарантії, ініціювали б переговори десь у Мілані під егідою тоді ще нейтрального Муссоліні, щодо замирення Польської держави та «Сілезької народної арійської республіки», закликавши туди Німеччину як третю сторону, не причетну до агресії. З усіма відповідними моментами — повною зміною польської Конституції, перетворенням есесівців-окупантів на «народну міліцію», легітимізацією окупаційної влади в Сілезії тощо. А потім разом із Третім рейхом вимагали від Варшави «виконати Міланські угоди»...

Але політики все ж здебільшого дбали про честь — свою й державну. А тому Великобританія та Франція одразу після вторгнення Гітлера до Речі Посполитої оголосили йому ультиматум із вимогою спинити агресію, а коли той не зупинився — розпочали війну, в перші місяці не надто активну на суходолі, але одразу ж дуже запеклу на морі. Коли за три місяці СРСР напав на Фінляндію, прикриваючись гаслом «допомоги повсталим фінським шахтарям і трактористам...» — пробачте, «робітникам і селянам» та заперечуючи сам факт агресії — мовляв, ми лише допомагаємо «Фінляндській демократичній республіці» в її боротьбі з «незаконним урядом», — то Ліга Націй, попередниця ООН, спершу суворо засудила радянську агресію, а 14 лютого 1940 року взагалі виключила СРСР із організації.

Натомість ООН через специфіку ухвалення рішень у своєму виконавчому органі — Раді Безпеки — апріорі нездатна спинити російську агресію ані проти України, ані проти будь-якої іншої держави, тим паче, виключити Росію. Якийсь вплив можуть справити — і вже почали справляти — реальні санкції проти режиму Путіна, які, за даними агенції Bloomberg, призвели до падіння ВВП Росії на 6%. Але ці санкції спричинені далеко не тільки агресією проти України.

Утім, нам кажуть, що лише Мінські угоди допомогли зупинити фронтальний російський наступ. Це не так.

По-перше, чому Росія не наважилася на такий наступ навесні 2014 року, коли влада України без бою здала Крим і не виявила великої спроможності придушити російських і проросійських бойовиків на Донбасі? Тоді ЗСУ налічували від 10 до 20 тисяч боєздатних багнетів, а ще було кілька тисяч добровольців плюс кілька тисяч курсантів і студентів військових вишів — і все! Проте Путін усе ж не віддав відповідного наказу, — й не міг віддати, не маючи сил для подолання потенційно потужного опору українців.

Не мала Росія достатньо сил і восени 2014 року для перемоги над Україною та її окупації. Як зауважив російський публіцист Євген Іхлов, «російські танки можуть доїхати до Хрещатика — й залишитися там, як 1994 року на площі Мінутка в Грозному». Так, ціна такої війни була б велика. Але не лише для України. Автор «Дня», знаний російський історик Борис Соколов станом на квітень 2017 року констатував: «Загальне число російських добровольців і «відпускників», загиблих у війні на Донбасі, можна оцінити в 32,5 тис. осіб». Це півтора роки тому, і лише на Донбасі! Якщо не сам Путін, то його оточення добре розуміли й розуміють: десятки тисяч загиблих, серед яких вистачає завербованих маргіналів, Росія спокійно «проковтне», а от сотні тисяч — уже ні. Тим паче, за умов, коли до народної війни проти агресорів приєднаються тисячі й тисячі добровольців із країн Заходу. Тому російські танки й не пішли на Київ. Однак коли Росію зупиняли якісь папірці? Вона завжди мислила лише категоріями реальної сили.

По-друге, для того, щоб зупинити російський наступ без Мінська, слід було ще навесні 2014 року запровадити в Україні воєнний стан, створити Ставку Верховного Головнокомандувача, здійснити загальну мобілізацію, перевести економіку й усе життя країни на військові рейки, а не сидіти на двох стільцях: «уранці воюємо, ввечері торгуємо». Трагедії під Іловайськом не було б, якби Київ не ігнорував дані розвідки, яка вчасно доповіла про російське вторгнення (про це чимало писалося, повторювати не будемо) і якби увага «верхів» була спрямована не на підготовку параду в столиці (яка забрала, крім того, чимало ресурсів), а на події на фронті. А взимку 2015 року можна було уникнути й кризи під Дебальцевим (бої в оточенні, вихід із нього, втрати техніки й потрапляння до 180 українських вояків у полон). Кремль там зосередив сили з інших ділянок фронту й організував наступ для того, щоб змусити Україну підписати Другі мінські угоди. Якби командування ЗСУ провело удари на інших напрямках, то можна було б захопити важливі позиції та створити низку загроз для російських сил і проросійських терористів, що змусило б їх припинити наступ. А що це було реальним, продемонстрував успішний удар підпорядкованого не Міноборони, а МВС полку «Азов» на Широкине; після взяття цього селища наступ українських бійців зупинився, бо закінчилося пальне для техніки.

Однак якщо наша безпека тримається передусім на Мінських угодах, то така безпека не варта й копійки. Як писав Шевченко, «не дуріте самих себе».

По-третє, нарешті, Росія за всіх обставин банально не дотримується «Мінська». Це написав спецпредставник США з питань України Курт Волкер у коментарі в Twitter: «Росія невірно заявляє, що Україна не виконує Мінські домовленості. Реальність — протилежна». Волкер вказав (ми скорочуємо стандартні ввідні формулювання), що «Росія не виконала пункт щодо негайного припинення використання зброї... щодо негайного і всебічного припинення вогню... щодо використання всіх видів зброї і проведення наступальних операцій... щодо виведення всіх важких видів озброєнь зі Східної України... щодо обміну та звільнення всіх заручників і незаконно утримуваних осіб». Росія не прибрала «всі іноземні збройні угруповання» і «не роззброїла незаконні збройні формування» на сході України. Волкер також виступив із гострою критикою Росії у зв’язку з т.зв. «виборами» в «ДНР» і «ЛНР» та назвав їх «нелегітимними утвореннями, підтримуваними російською військовою міццю, і створеними Росією для управління українською територією, яку вона контролює силою». Крім того, «Росія дотує корумпованих лідерів Донбасу, навчає і оснащує незаконні збройні формування, укріплює статус-кво через бутафорські «вибори» і блокує дипломатичний прогрес». Волночас Волкер посилається на «Мінськ», але разом із тим наголошує факт російської агресії, зауважує факт введення на Донбас російських танків, артилерії, зенітних ракет та дронів розвідувального призначення. Видається, спецпредставник США добре розуміє, які небажані для західних демократій асоціації спричиняє політика умиротворення агресора в 2014 — 2015 роках, тож відзначає — ефективним інструментом стабілізації ситуації й досягнення миру на Донбасі є введення миротворців ООН. Це вочевидь виходить за межі «Мінська», а в разі спроб реалізувати цей проект з’явиться стільки нових чинників, що Мінські угоди де-факто будуть поховані, а де-юре їх, як уже було сказано, не існує взагалі. В такому сенсі офіційна позиція США, щойно підтверджена держсекретарем Майком Помпео, — «збереження санкцій проти Росії, пов’язаних із російською агресією проти України, до повного виконання Росією Мінських угод» — означає на практиці позбавлення життєздатності маріонеткових «ДНР» і «ЛНР» і боєздатності тамтешніх терористів. А ще Помпео наголосив на збереженні санкцій до повернення Україні не лише Донбасу, а й Криму.

Низку справжніх причин призупинення російського наступу 2014 року розкрив президент американської аналітичної організації The Jamestown Foundation Ґлен Говард: «Такі операції дуже витратні. Транспортування військових сил, забезпечення, підтримка життєздатності. Витрати на утримання окупованих територій, неможливість окупувати велику частину території. Реакція світової спільноти». І, звісно, опір українців (Говард, до речі, вважає, що слід було збройно боротися й за Крим, попри поради ззовні).

Україна має навчитися жорстко стояти на своєму й не погоджуватися з тим, що їй загрожує. Наші урядовці та дипломати зобов’язані здобути репутацію непоступливих переговірників, які ніколи не пожертвують інтересами своєї країни й не виступатимуть у ролі вічно на все згодних «хороших хлопців», які все здають. Тоді й деякі найближчі сусіди (не лише Росія) протверезіють, зрозумівши: Україна не є легкою здобиччю.

«Україна є центром геополітичної боротьби за майбутнє Європи», — заявив днями у Вашингтоні помічник Держсекретаря США в справах Європи та Євразії Весс Мітчелл. Точна формула. Але неповна. Україна має бути не лише центром, а й активним суб’єктом такої боротьби. А це залежить від нас.