Іронія історії,

18 грудня 2007 року президент Російської Федерації В.В. Путін відписав Президенту України В.А. Ющенку листа з приводу діяльності в Москві Бібліотеки української літератури. У посланні, зокрема, йдеться про те, що гуманітарна сфера є дуже важливою складовою стратегічного партнерства Росії й України, більше того — наочним показником загальної динаміки двосторонніх відносин.

І саме гуманітарна сфера викликає у президента Росії певне занепокоєння: «На цьому напрямку у нас, на жаль, останнім часом виникли суттєві розбіжності. Причому «ініціатива» йде не від Москви. Йдеться, насамперед, про своєрідне трактування українською стороною подій нашої спільної історії, героїзації військових злочинців, які співробітничали з нацистами, розв’язану в ряді регіонів України «війну» з історичними пам’ятниками і похованнями радянських воїнів-визволителів, усе зростаючу дискримінацію російської мови, діяльність, спрямовану на розкол Української православної церкви. Ці недружні кроки вже затьмарюють атмосферу відносин між нашими державами. Більше того, вони можуть завдати серйозної шкоди двосторонньому співробітництву на різних напрямках».

Очевидно, що на офіційному рівні з боку України буде надіслана належна і виважена відповідь. У той же час, легкі на перо журналісти вже оперативно й емоційно прокоментували зазначене послання президента Росії. Але якби ж проблема на цьому й вичерпалася... Всі прекрасно розуміють, що коли у відносинах між двома сусідніми країнами намітилася лінія протистояння, то її «зняття» з порядку денного на офіційному рівні може бути тривалим. А між тим на рівні громадської свідомості таке протистояння вже наносить шкоду як двостороннім міждержавним відносинам, так і порозумінню між регіонами України, що по-різному сприймають «російський фактор» в історії та сучасному житті нашої країни. І тому з’ясування зазначених у посланні В. Путіна проблем (в даному випадку проблем щодо історичних пам’ятників) має стати справою невідкладною задля того, щоб у громадян України склалися тверді і, бажано, науково обґрунтовані переконання.

Не думаю, що гуманітарні проблеми будуть зняті з порядку денного найближчим часом. І не лише тому, що боротьба за «спільну історичну спадщину» триває між українськими і російськими істориками вже не одне століття. Тут питання складніше — наші політики внесли в суспільну думку України настільки багато хаосу і безладу, що думка науковців в інформаційному полі іноді, як мовив колись поет, «тоньше комариного писка».

ОСМИСЛЕННЯ УРОКІВ ІСТОРІЇ

Ми вже давно усвідомили як аксіому, що «кожна аналогія кульгає». Проте при перебігу нинішнього протистояння політичних сил в Україні напрошуються аналогії з Великою англійською революцією 1640—1653 років, де драма історії народу тісно переплелася з драмою життя визначних тогочасних діячів Англії, пам’ять про яких нині увічнена в монументах і діяння яких є предметом серйозного наукового аналізу та народного пошанування.

Тут не час глибоко аналізувати всі перипетії громадянської війни в Англії ХVII століття з акцентуванням на економічні інтереси класу буржуа, що утверджувався. В цілому протистояння короля Карла I, з одного боку, й парламенту — з другого набуло характерної для Середньовіччя форми. Католицька й висока англіканська церква найревніше підтримували короля, чиї монархічні прерогативи опинилися під загрозою. Англійські пуритани й шотландці-кальвіністи становили основу підтримки парламенту як бастіону боротьби з абсолютизмом. Дворянство розкололося на дві половини.

Революція набула форм громадянської війни через відсутність толерантності й небажання враховувати інтереси іншої сторони. Так, «філософія низького оподаткування» парламентаріїв-олігархів не могла забезпечити королю засоби для ефективного урядування. Крім того, панівний англійський істеблішмент ігнорував регіональні інтереси Ірландії та Шотландії. У сфері релігії (аналог «національної ідеї») обидві партії рішуче переслідували своїх опонентів, сподіваючись накинути країні свою «єдиновірну» версію релігії. Не дивно, що воєнні дії набули форм звірства: роялісти вдалися до різанини при Болтоні (1644 р.), а Кромвель, узявши Дроеду (1649 р.), вирубав упень все населення ірландського міста. Воєнні кампанії зазвичай супроводжувалися вбивством полонених та руйнуванням сіл. Це задавало відповідний тон рухам народних низів, які, не чекаючи закликів парламенту, часто знищували огорожі привласнених поміщиками общинних земель, громили «язичницьке» оздоблення католицьких церков, знищували вітражі, скульптури й органи, виганяли роялістськи налаштованих священиків.

Характер бойових операцій задав тон політичним баталіям. Парламентський табір швидко радикалізувався за рахунок лівих фундаменталістів. Не спромігшися домовитися з королем щодо обмеження його прав і повноважень, лідер армії Олівер Кромвель вирішив його стратити. Вирок суду був коротким: «Згаданий Карл Стюарт, як тиран, зрадник, вбивця й публічний ворог, присуджується до смертної кари через відсікання голови від тулуба». На ешафоті 30 січня 1649 року король вів себе гідно: звернувся з «прощальним словом» і сам поклав голову на плаху. Вирок було виконано, кавалерія швидко розігнала натовп, площа обезлюдніла.

Карла було страчено, однак «іронія історії» далася взнаки: згодом Республіка 1649 року набула форм монархії без короля, а в країні встановився олігархічний режим. Виступи низів було жорстоко придушено, за що парламент оголосив Кромвелю подяку за «послугу нації», а Оксфордський університет поспішив обрати його своїм почесним членом. Спершу в 1652 році Кромвель розігнав Довгий парламент, а згодом і підібраний ним самим «Малий парламент», діяльність яких втратила будь-яке моральне виправдання: «Необхідність, — повчав Кромвель, — не знає закону». Кромвель залишився керувати як лорд-протектор, спираючись на генерал- майорів 12-ти військових округів. Режим відтоді міг існувати лише як надзвичайний, що спирається на армію. Утримання армії виснажувало державний бюджет. Врешті-решт Кромвелю було запропоновано заснувати нову королівську династію, від чого він після нелегкої внутрішньої боротьби, щоправда, відмовився.

3 вересня 1658 р. Кромвель помер внаслідок хвороби. Казна була спустошена армією, і для влаштування похорон довелося вдатися до займу. На цей раз кредитори не поскупилися. «Узурпатора» поховали в древній усипальниці англійських королів — у Вестмінстерському абатстві.

Після смерті Кромвеля в 1661 році відбулося відновлення монархії. Новий парламент і король Карл II мали тепер привчитися до мирного співжиття та взаємної толерантності. Порозумілися обидві сторони на тому, що 30 січня 1661 року (в день смертної кари Карла I) за постановою парламенту прах Кромвеля було витягнуто з могили, і, після варварської процедури «повішення царевбивці», від трупу відсікли голову, тулуб було зарито у яму, викопану під шибеницею, а голову, насаджену на спис, виставили у Вестмінстерському абатстві «на огляд».

З точки зору дня сьогоднішнього цей акт вандалізму не мав жодного сенсу: ім’я Олівера Кромвеля і справи його на той час вже не належали ні королю, ні парламенту, але лише одній історії. І саме в середовищі істориків уже понад 300 років не вщухають дискусії: що це за людина була? Якими були його моральні принципи? Був він людиною рідкісної скромності чи лише вмів маскувати свою гординю? Генієм лицемірства чи істинно віруючим у обов’язок пуританина вершити «божу справу»? Спритним честолюбцем чи політиком-прагматиком? Революціонером чи душителем революції?

Дискусії тривають і досі, але спільним недоліком багатьох із них є намагання оцінити слова і діла Кромвеля через призму більш пізнього раціоналізму та «здорового глузду». Сам же він оцінював їх в рамках менталітету свого класу й свого часу: він просто не міг не вважати свої перемоги на полях битв нічим іншим, як найбільш переконливим свідченням своєї «богоугодності» і «святості» тієї справи, в ім’я якої він підняв меч. Будучи монархістом за переконаннями і республіканцем через необхідності, він настільки прагматично підходив до форм державного ладу, що будь-яка із форм — республіка чи монархія — були для нього лише «пером на шляпі» чи «декоративними китичками». Його власним ідеалом правопорядку залишалось становище середнього дворянина, інтереси якого він послідовно відстоював і писав у листі до свого зятя: «Моє життя було добровільною жертвою...».

Сьогоднішній відвідувач Великої Британії може побачити в Лондоні на Трафальгарській площі монументи Карлу I та Оліверу Кромвелю, які за життя ревно поборювали один одного, а нині мирно співіснують в історії та громадській свідомості британців. Але для цього потрібно було понад три століття осмислення історичної спадщини. Монументи Карла I та Кромвеля ніби символізують сьогоднішній політичний лад Великої Британії — парламентську монархію.

Уроки історії полягали ще й у тому, що, по-перше, революція, ставши народною, не могла не відбити ступінь цивілізованості її вершителів; по-друге, народні маси, пройшовши школу жорстокості з боку влади, застосували згодом зі свого боку цю етику відносин щодо верхів; по-третє, великі революційні зрушення в суспільстві за відсутності компромісу неминуче сповзають до жорстокої й кривавої бійні.

І тут, зважаючи на досвід історії, перед нами постає методологічна проблема — чи можна огулом підводити того чи іншого політичного діяча під визначення «героя» чи «зрадника», як це стало притаманно й для нашого сьогодення? Адже часто той чи інший діяч змушений просто триматися на гребені хвилі, куди несе його логіка політичної боротьби. Тут спрацьовує гегелівський феномен «іронії історії»: «У всесвітній історії завдяки діям людей взагалі здобуваються ще й дещо інші результати, ніж ті, до яких вони прагли».

Теоретики можуть дискутувати щодо доказовості цього положення, проте на сьогоднішній день на нього посилається як марксистська, так і ліберальна традиція. Зокрема, Ф. Енгельс наголошував: «Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувалися на другий день, що вони не знали, що робили, — що здійснена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити». Як фундаментальний термін, «іронія історії» виступає у філософській концепції Р. Нібура, який висунув оригінальну версію соціального фаталізму. Він стверджує, що еволюція людства є процесом визволення людини від залежності з боку природи, але, разом з тим, і зростання його залежності від історичних процесів. З одного боку, інтелектуально-культурний розвиток людства провокує оформлення у свідомості людини ілюзій власної свободи. Однак «іронія історії» виявляє себе в тому, що, вибудовуючи свої стратегічні програми соціальних дій і реалізуючи їх відповідно до моделі соціального буття, яка здається їй єдино правильною, людина, в принципі, та з самого початку не здатна осягти багатовалентну взаємодію історичних зв’язків, що накладаються один на одного, і врахувати гру історичних випадковостей. Тому людина в кінцевому підсумку залишається ні з чим, отримуючи результат, в кращому випадку, ніяк не співвідносний до сформульованих вихідних цілей, якщо взагалі не протилежний їм.

Із цих теоретичних викладок випливає практична проблема: чи можемо ми однозначно записувати одних видатних діячів до святців, а інших — до чорного списку «одвічних ворогів України»? Чи усвідомлюють наші нинішні політики, що колись прийде час оцінки й їхньої діяльності?

ГЛУХИЙ КУТ «ІНТЕГРАЛЬНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ»

Останнім часом проблема «монументальних» колізій зачепила і Київраду: депутати перейнялися проблемою демонтажу пам’ятників діячам радянського періоду нашої історії. За попередніми даними, до списку потрапили дві скульптури Надії Крупської, монументи Станіславу Косіору та Феліксу Дзержинському, а також 18 пам’ятників Володимиру Леніну, зокрема, й той, що стоїть на Бессарабської площі. Коли проект рішення Київради буде ухвалено, питання про знесення пам’ятників має також схвалити Кабінет Міністрів. «Монументальна пропаганда» не стихає й у Львові: нещодавно там було встановлено пам’ятник керівнику ОУН Степану Бандері, а депутати Івано-Франківської обласної ради у свою чергу ініціювали питання про присвоєння йому звання Героя України.

Тим часом своєрідна нова хвиля «іконоборчества» вийшла з берегів і набула форми стихійної (чи ж стихійної?) «війни пам’ятників» — дійшло до того, що в Дніпропетровській області було демонтовано пам’ятник Тарасу Шевченку роботи відомого скульптора Івана Зноби. Поява в жовтні 2007 року на сайті Євразійського союзу молоді віртуального акту вандалізму на вершині Говерли щодо української символіки викликала в громадській думці України почуття гніву і обурення. За деякими (не репрезентативними) соціологічними дослідженнями, на іншому сайті інтернету 61,1% учасників опитування вимагали суворо покарати осквернителів аж до тюремного ув’язнення; 14,7% — оштрафувати й провести роз’яснювальну роботу; 4,3% — просто проігнорувати цей вчинок; 4,3% — висловити подяку за згуртування цим викликом українців; 3,8% — не вбачали в цьому акті нічого поганого; а ще 11,8% навіть висловили свою солідарність з вандалами.

Звісно, можна тішитися плюралізмом суджень і, так би мовити, торжеством демократії. Але, з другого боку, «демократія заради демократії» не гріє душу. Тут, на нашу думку, слушним є судження політолога Вадима Карасьова про те, що «ефективною демократія є лише тоді, коли це демократія власників, а не демократія бідних. Коли це демократія бідних, демократія принижених, ця демократія спрямована на те, щоб покарати багатих». А це вже буде нове видання виступів англійських «левелерів» (урівнювачів) XVII ст., і не виключено, що поштовхом до сутичок стане протистояння навколо якогось із монументів.

Так сталося, що хвороба бездержавності час від часу знаходила собі вияв у певних комплексах української ментальності. Серед них — войовничий націоналізм, відразливе чи зневажливе ставлення до інших народів. Проти цієї риси рішуче виступав видатний український мислитель-демократ Михайло Драгоманов, відстоюючи необхідність порозуміння між народами і ставлячи високі моральні вимоги в першу чергу до свого ж таки українського народу, насамперед — до його національних провідників: «наше національство зовсім не таке уже мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм «обукраїнення» приписали!».

Мене в конкретному випадку зачіпає один аспект проблеми: чи можемо ми, долаючи нині спадщину радянського тоталітарного режиму і орієнтуючись на євроінтеграцію, опиратися при тому на духовну спадщину оунівського «інтегрального націоналізму»? Чи зможемо ми знайти в цьому націоналізмі ту вирішальну ланку, потягнувши за яку, ми витягнули б увесь довгий ланцюг проблем сучасного нашого буття? Підсумковий документ провідних істориків України переконує мене в тому, що успіх на шляху становлення на позиції «інтегрального націоналізму» на нас не чекає: «Якщо брати до уваги набір зовнішніх і функціональних ознак у певний період існування ОУН (наприклад, культ вождя, прагнення встановити монопартійну диктатуру, побудова чіткої партійної ієрархії із залізною дисципліною, надання ідеології рис релігійного світогляду тощо), то цю організацію можна ототожнювати з радянським тоталітаризмом».

Отже, коло замкнулося, і ніхто не зможе мене переконати, що «свій», «рідний» український тоталітаризм все-таки нам ближчий до душі, ніж «чужий» — радянський тоталітаризм. Аналогічну оцінку оунівському «інтегральному націоналізму» дає й авторитетний канадський дослідник українського походження Іван Лисяк- Рудницький: «Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху... Твердження, що націоналістичний рух уже в 1943—1944 роках перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав».

У підсумку, в контексті проблеми ОУН—УПА позитивною спадщиною можна вважати не так ідейні набутки цієї організації, як нинішній практичний досвід подолання тих проблем, які залишились нам у спадок і від радянського, і від оунівського тоталітаризму. Зокрема, після довгих років замовчування був набутий досвід політичного порозуміння незалежної України з Польщею щодо Волинської трагедії 1943 року — війни двох народних стихій, справжнього кривавого протистояння, яке «було детерміновано польським і українським шовінізмом, обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи все патріотичними гаслами. І тут не може бути виправдання жодній стороні». В роки незалежності України попри товщу взаємної недовіри врешті-решт було досягнуто історичне примирення на основі християнської мудрості «прощаю і прошу прощення» і тим самим було очищено душі від гнітючої спадщини минулих гріхів.

Було б помилкою стверджувати, що Україна до часу великого примирення з Польщею щодо Волинських подій не мала у своєму арсеналі настанов щодо шляхів духовного очищення. Тут досить згадати заклик Тараса Шевченка у його вступі до «Гайдамаків» до єднання з поляками після кривавих подій Коліївщини: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами». Проте це був заклик, а до реального примирення дійшли лише два століття по тому, і не в останню чергу завдяки невтомній роботі Єжи Гедройца, котрий настійно популяризував серед поляків гасло: «Без незалежної України вільна Польща неможлива».

І ще одне. Проблема ОУН— УПА, судячи з усього, ще довгі роки не буде знята з порядку денного. З одного боку, вона уособлює собою тривалий період боротьби значної частини українського народу за свою українську державу, боротьби тими засобами і методами, які широко практикувалися в Європі часів її фашизації і в Євразії часів більшовицького тоталітаризму. Люди діяли так, як це було прийнято в політичній практиці кризового періоду Європи часів фашизму та націонал-соціалізму, а тому наші претензії щодо їхньої діяльності були б недоречними — вони були такими, якими їх сформував час і обставини (згадаймо жахи громадянської війни в Англії XVII ст.). Але, разом із тим, мусимо твердо засвоїти — їхня ідейна спадщина не є тим духовним набутком, якого чекає від нас нинішня об’єднана Європа. І не лише в тому проблема, щоб, так би мовити, сподобатися сучасній Європі, бо це насамперед наша внутрішня проблема, яку неможливо вирішити в політичній площині, а лише в моральній, освітній. Знову пошлемося на фаховий висновок урядової комісії: «Визначаючи своє ставлення до ОУН—УПА, українська влада за будь-якого рішення наражатиметься на протест з боку частини суспільства. Єдиний вихід полягає у деміфологізації діяльності, з одного боку, ОУН— УПА, з друого — Кремля, в поширенні історичної правди, хоч би якою вона була».

КУЦІ ШТАНЦІ «МАЛОРОСІЙСТВА»

Реагуючи на факт плюндрування меморіалу Героям Крут, Президент України Віктор Ющенко наголошував, що жодна нація у світі не може стерпіти ґвалтування того, що, можливо, найбільш яскраво нас ідентифікує як українців. Причина актів вандалізму зрозуміла: «Щоб ще раз і ще раз донести той заяложений міф з минулого — у вас немає нації, та яка у вас держава, та у вас різні мови, різні церкви, та у вас навіть різна історія, різне ставлення до своєї батьківської історії... Очевидно, б’ють по цих речах, б’ють по Говерлі, по Крутах, ставлять пам’ятник Катерині II. Я розумію, що це епізоди, це ті уроки, після яких нація стає іншою».

З огляду на зазначене, викликає здивування рішення Одеської міськради щодо встановлення монументу Катерині II та її фаворитам, що вже призвело до силового зіткнення прихильників та противників цього акту. Судячи з усього, комусь «війна пам’ятників» грає на руку. В Криму теж актуалізувалася ідея відновлення пам’ятника Катерині II, закладеного у свій час в Сімферополі 1883 року та знятого з постаменту 1 травня 1921 року. Проти відновлення виступили кримські татари, для яких ім’я Катерини II пов’язане з ліквідацією кримськотатарської державності. Зі свого боку, українці Криму вважають Катерину II винною у знищенні Запорозької Січі, запровадженні кріпацтва в Україні та переслідуванні нащадків запорожців. Консолідовано звернулися громадські організації українців, кримських татар та білорусів Севастополя до Президента України Віктора Ющенка з проханням не допустити встановлення пам’ятника Катерині II і в місті Севастополь.

Зрозуміла річ, що пристрасті навколо відновлення «історичної пам’яті» інспіруються насамперед певними маргінальними політичними силами та їхніми ідейно безплідними поводирями (Кауров, Левченко, Вітренко, Тягнибок), які хочуть хоч у якийсь спосіб привернути до себе увагу. Але це один аспект проблеми. Другий (і набагато серйозніший!) — пам’ятник Катерині II для певних сил має стати тим клином, який був би вбитий між українцями й татарами Криму, бо монумент цариці символізуватиме собою повернення до менталітету «малоросійства», коли українці в складі Російської імперії вирішували проблему виходу до Чорного моря за рахунок знищення Кримського ханства. Саме тоді серед українців був поширений культ Катерини II, який став, за оцінкою Михайла Драгоманова, своєрідною «святістю». І до аналізу цього феномену слід підійти виважено, без «ультрапатріотичної патетики».

«Малоросійство» М. Драгоманов вважав породженням того ж таки статусу провінціалізму, до якого скотилася Україна в Російській імперії. Не кращою була доля й тих земель України, де провінціалізм був зумовлений довгим перебуванням у складі Польщі, а в подальшому у складі Австро- Угорської імперії, де цей комплекс набув форми «москвофільства»: «Українці або ж обходяться без усякої філософії, або держать себе в якомусь узькому, провінціальному та до того й зовсім неясному, плаксивому романтизмі».

Щоб дати наукову неупереджену оцінку «малоросійству» не як «зловмисному витвору» чужинців, спрямованому проти українського народу, а як ідейній течії, що відображала на певному етапі історичного розвитку корінні національні інтереси України, слід звернутися до такої принципової тези М. Драгоманова: «Правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-краєві задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити ґрунт для свідомого українства». Тобто Російську імперію як історичний феномен не варто демонізувати, а слід розглядати як державний механізм, в рамках якого забезпечувалися (хай і в деформованій формі) й українські інтереси. Розглядати як ту геополітичну реальність, в рамках якої виростали суспільно-політичні сили майбутньої незалежної України. Такий історичний підхід дає пояснення тому, чому «український вояцький патріотизм зчепився із російським царелюбством», чому «не глядячи навіть на руїну Січі в 1775 р. і на кріпацтво 1783 р. (котре народ спершу не дуже запримітив, бо все вже для нього виготовила старшина козацька) Катерина II («великий світ — мати») дуже була популярна серед нашого народу, як і інтелігенції».

Кардинальним національним завданням українців XVI-XVIII століття було, за М. Драгомановим, «увільнення нашого краю від насильства татарсько-турецького і від підданства польського». Факт залишається фактом: поляки не могли зарадити регулярним наїздам татар і турків на Україну, яка сприймалася ними своєрідною білою Африкою для постачання рабів, галерників і яничар. Без північних берегів Чорного моря, зазначав М. Драгоманов, Україна була неможлива як культурний край, як геополітична реальність: «Не вдалось цього нам зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями... Наш народ це нюхом чув». Козацька старшина вірно служила Російській імперії, домагаючись дворянських прав, а народ масою своєю (особливо на Правобережжі) залишався на боці царизму і прийняв без усякого жалю поділ Польщі. Набуття Росією після ряду російсько-турецьких війн буджацьких, кримських та кубанських степів стало полегшенням для кріпаків з Гетьманщини та Правобережної України, які тікали туди аж до 1861 року.

І лише після аграрних реформ 1863—1866 рр., жорсткого введення системи обрусіння України «малоросійство» як ідеологія зжило себе і постала ясно справа про те, «як увільнитись Україні від московського чиновництва, як інтелігенції українській зорганізуватись вкупі з народом, підняти українську національну культуру і т.д. Система обрусіння і урядова реакція з 1866 р. розбила всякі надії на царський уряд, показала, що віддалі він може йти тільки назад...» На порядок денний поставало питання, чи можуть українці «побороти уряд московський без помочі самого народу московського?». Але це вже інша проблема, яка вимагає окремого розгляду.

Отже, підсумовуючи сказане, наголошуємо на тому, що доки в рамках Російської імперії вирішувалися проблеми української геополітичної реальності, де українці виступали власне як імперський, а не колоніально поневолений народ, навряд чи можна було розглядати ідеологію «малоросійства» як такий собі уроджений прояв сервілізму з боку «хохлів». Але, наголошував М. Драгоманов, «кожному часу — своя задача». Та ідеологія «малоросійства», яка сприймалася само собою зрозумілою в обставинах трьох століть тому, стала непридатною для нових часів.