Канадський speaking tour із тематикою українського Голодомору
Разом із заступником генерального директора Меморіалу жертв голодоморів Лесею Онишко ми провели другу половину листопада і початок грудня в Канаді з розповідями про найтяжчу трагедію в історії українського народу — Голодомор 1932 — 1933 рр. Кожен день у Вінніпезі, Едмонтоні, Торонто й Монреалі був насичений зустрічами з науковцями, студентами, журналістами, представниками української громади. Принципова відмінність цієї поїздки науковців із тематикою Голодомору від попередніх полягала в тому, що нашими партнерами стали не тільки університетські науковці, члени наукового товариства ім. Т.Шевченка і представники діаспори, а й керівники будованого у Вінніпезі колосального Музею прав людини та журналісти загальнонаціональних засобів масової інформації. Канадський уряд визнав український Голодомор геноцидом, і тепер хоче, щоб громадяни країни за допомогою ЗМІ, музейних експозицій, шкільних підручників, наукових та науково-популярних публікацій визнали справедливість такої оцінки.
Менш за все хотів би виступити в газеті з традиційним звітом про закордонну поїздку. Голодомор — це таке грандіозне пекельне явище, що спонукає до широких узагальнень. Немало співбесідників у Канаді, які щиро вболівають за Україну, давали песимістичні оцінки її перспективам, виходячи із ситуації, що існує. Я переконував їх, що не все так погано в нашому домі. Перспективу слід оцінювати з урахуванням ретроспективи, в якій мали місце Великий голод 1932 — 1933 рр., Великий терор 1937 — 1938 рр., катастрофічні наслідки Другої світової війни, репресивний тиск Кремля на західні області України у повоєнні роки. З такої ретроспективи невдачі й провали останніх десятиліть виглядатимуть більш зрозуміло, а успіхи і здобутки — більш вагомо. Не треба забувати й того, що ізольованість держав, яка була причиною національних трагедій XX ст., залишилася позаду. В сучасному глобалізованому світі є міжнародна солідарність. Врешті решт, діє Конвенція ООН про відповідальність політичних діячів за геноцид. Покладатися треба завжди на себе, але ми не одинокі у цьому світі.
1. КРАЇНА ЕМІГРАНТІВ
25 листопада в Українському православному соборі у Вінніпезі відбувалася божественна літургія. Отець Олександр Гаркавий згадував Канаду там, де це було потрібно за текстом, але наприкінці хор виконав гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!» Канадські українці мають подвійну ідентичність: громадянську — як громадяни Канади, і етнічну — як українці. За останні 120 років чотири покоління українців внесли вагомий внесок у розбудову північноамериканського континенту, де виникли дві могутні країни — США і Канада.
Обидві країни були створені емігрантами, що визначило їхню принципову відмінність від інших. Уперше в історії і саме в Північній Америці почало розвиватися громадянське суспільство, яке в мультинаціональному середовищі набуває вигляд політичної нації.
У віддаленому майбутньому не буде ні національних, ні соціальних відмінностей між людьми. Держави, нації, класи — це історичні категорії, які мають початок і кінець. Мабуть, північноамериканський континент слугуватиме взірцем того, як відбуватиметься процес творення суспільства майбутнього. Такий процес незалежний від волі людини, хоча може прискорюватися або гальмуватися її зусиллями. Неможливо побудувати громадянське суспільство, як більшовики будували комунізм. Але можна знищити ті його елементи, які вже почали народжуватися в Російській імперії, і це вони успішно зробили.
Англійська мова, мабуть, стане мовою майбутнього, хоч істотно змінить свій вигляд, як ми вже бачимо, порівнюючи мову Ч.Діккенса з газетним новоязом. Але увага, яку виявляє канадська влада до збереження і підтримання мов та національних, релігійних і культурних традицій своїх громадян, гідна подиву. Все залежить від самих громадян — чи погоджуються вони асимілюватися з тією більшістю, яка все ще належить англосаксам, чи бажають вони зберігати традиції предків. Вихідці з України — українці й меноніти — успішно розбудували мережу громадських, економічних, культурних та інших організацій, яка органічно вплітається в канадське мультикультурне суспільство. Канада починає, зі свого боку, сигналізувати, що вона цікавиться болючими проблемами країн, із яких вийшли її громадяни, якщо самі вони не байдужі до них. Цим пояснюється інтерес, викликаний канадським національним Музеєм прав людини до українського Голодомору.
2. ДО 80-РІЧЧЯ ГОЛОДОМОРУ
У листопаді 2013 року світова громадськість збирається вшановувати пам’ять жертв українського Голодомору. Науковий світ готовий запропонувати їй новітні розробки.
Перебуваючи в Едмонтоні, ми дізналися, які плани має Канадський інститут українських студій (КІУС), що працює при Університеті Альберти. Буквально днями було опубліковано англійською мовою солідну (до 400 стор.) хрестоматію з історії Голодомору, яку підготували заступник директора КІУС Богдан Клід і професор Ратгерського університету (Ньюарк, США) Олександр Мотиль. У ній надруковано документи з архівів Кремля, донесення британських, німецьких, італійських і польських спецслужб, які відслідковували ситуацію в Україні та на Північному Кавказі у 1932 — 1933 рр., свідчення тих, хто пережив голод, уривки з досліджень Джеймса Мейса, Роберта Конквеста, Террі Мартіна, Ніколя Верта, Андреа Граціозі, Девіда Марплса, Олега Воловини, Романа Сербина та ін. Упорядники хрестоматії мали обмежені можливості для перекладу текстів українських вчених. Тому в книжці представлено здебільшого уривки з праць, які друкувалися за кордоном або англійською мовою — в Україні.
Від грудня 2012 р. в Університеті Альберти працює консорціум, який поширюватиме знання про Голодомор у школах і серед широкої громадськості, зокрема шляхом перекладу україномовних текстів. Існує домовленість про участь у консорціумі Канадського музею прав людини.
У Гарвардському університеті (США) спільно з Інститутом історії України НАН України готується Атлас українського Голодомору — як у друкованому, так і в електронному вигляді. Інститут історії України працює над багатотомною «Хронікою колективізації та Голодомору в Україні (1927 — 1933)» і однотомною «Енциклопедією Голодомору». В Національному музеї «Меморіал жертв голодоморів» розгортаються дослідження, пов’язані з подоланням інформаційної блокади голоду 1932 — 1933 рр. у Радянському Союзі (як відомо, голод офіційно заперечувався до грудня 1987 року). В Одеській науковій бібліотеці ім. М. Горького готується третій том «Бібліографії Голодомору» (у попередніх томах, які побачили світ 2001-го та і 2008 рр., було зареєстровано понад 12 тис. назв).
Видання, які плануються у Північній Америці, забезпечені солідною фінансовою базою. На жаль, українські праці виконуються окремими ентузіастами у вільний від основної роботи час.
3. УСВІДОМЛЕННЯ ГЕНОЦИДУ
Між Канадським музеєм прав людини, керівники якого побували в Києві влітку цього року, і Українським музеєм «Меморіал жертв голодоморів» була укладена угода про співробітництво. Працівники канадського музею брали участь у наших зустрічах з колективами, які вони самі визначали. Головною темою виступу в неукраїнських колективах була розповідь про Голодомор. В колективах, де переважали українці, ми намагалися висвітлити не так факти, бо вони їм були відомі, як зв’язок між фактами. Документально встановлений зв’язок між подіями 1932 — 1933 рр. мав допомогти усвідомити характер сталінського злочину як геноциду. Наші зустрічі показали, що навіть добре обізнані з Голодомором люди ототожнювали його з геноцидом суто механічно.
2007 р. в «Бібліотеці газети «День» з’явилася моя книжка «Почему он нас уничтожал? Сталин и украинский Голодомор», в якій окреслюється вузьке коло осіб, що спланували й здійснили акцію геноциду. Факти, зв’язок між якими інколи доводилося встановлювати улюбленим Конан Дойлем дедуктивним методом, показували, що до сталінського злочину були причетні менше десятка найвищих функціонерів. Всі інші використовувалися «втемну», як висловлюються в спецслужбах. Щоб довести, що Й. Сталін мав фізичну можливість маніпулювати діями мільйонів осіб, які не усвідомлювали кінцевої мети диктатора, знадобилося кілька років праці. Деякі висновки газета «День» уже публікувала цього року. Двотомну книжку «Комунізм в Україні: від народження до загибелі» видавництво «Темпора» випустить у світ до 80-річчя Голодомору.
Починаючи з 50-ї річниці Голодомору цю трагічну подію активно використовують у протистоянні різних політичних сил. Внаслідок цього в суспільстві склалися помилкові стереотипи, які не так легко подолати. Найчастіше Голодомор ототожнюють із «розкрученим» поняттям — єврейським Голокостом.
У своїх виступах я пояснював, що Голодомор, на відміну від Голокосту, був наслідком короткотривалої репресивної акції, спричиненої певними обставинами місця і часу. Іншими словами, він був не етнічною чисткою, спрямованою на вивільнення території для росіян, як прийнято думати, а терором голодом, який розв’язував поставлене Сталіним завдання: за допомогою штучно створеної ситуації абсолютного голодування збити до нуля повстанський потенціал вже голодуючого українського села. Початком сталінської акції була замаскована під хлібозаготівлі конфіскація у січні 1933 року всіх продовольчих запасів села, яка здійснювалася в умовах фізичної та інформаційної блокади. Кінцем акції слід вважати широко висвітлену засобами масової інформації продовольчу допомогу голодуючому селу. Допомога надавалася через колгоспи й радгоспи, щоб забезпечити весняну сівбу. Час від конфіскації до допомоги вимірювався кількома тижнями. До багатьох селян допомога взагалі не надійшла, і у першій половині 1933 року загинули мільйони. Одночасно було репресовано десятки тисяч представників української інтелігенції.
4. ЯК РЕАГУВАЛА АУДИТОРІЯ
Аудиторія найчастіше не розуміла сенсу другої частини сталінської акції: продовольчої допомоги голодуючим селянам. Конфіскація продовольства з одночасним встановленням фізичної та інформаційної блокади сприймалася тільки як засіб заздалегідь сплановано вбивства. Це означало, що Голодомор ототожнювався з Голокостом. Звичне словосполучення «український Голокост» змушувало сприймати підтверджуваний усіма свідками Голодомору акт конфіскації продовольства як спосіб умертвлення українців там і тоді, де і коли влада могла їх знайти. Не можна заперечити того, що конфіскація плюс блокада були знаряддям убивства, але такий спосіб убивства потрібно вписувати в контекст подій, що відбувалися на селі.
Запитували, чому багато людей в Україні не визнають Голодомор геноцидом. Відповісти кількома словами були неможливо. Ще надто багато громадян мають радянську свідомість, але засуджувати їх за це можуть тільки ті, хто в ті часи не боявся оприлюднювати своє інакомислення. Скільки дисидентів нараховувалося в Україні, починаючи з часів М. Хрущова? Не більше ніж тисяча на півсотні мільйонів населення. А до Хрущова незгодні з режимом навіть не встигали ставати дисидентами. Кожного, хто виявляв інакомислення, негайно оголошували ворогом народу. Великий пролетарський письменник Максим Горький висловлювався так: «Якщо ворог не здається, його знищують».
Людям, вихованим радянською школою, важко повірити, що влада могла усвідомлено знищувати мільйони власних громадян. Та Голодомор не вважають геноцидом й ті, хто не може уявити собі, що радянська влада знищувала українців там і тоді, де й коли вона їх знаходила. Я теж не можу уявити собі такого, і вважаю Голодомор геноцидом тільки тому, що не бачу його спорідненості з Голокостом. Що більше людей дізнаватимуться про механізм Голодомору, тобто про те, як все відбувалося, то менше залишатиметься тих, хто не вважає його геноцидом.
Запитували, чому в офіційних документах фігурують голодомори, а не Голодомор? Адже загибель людей від голоду в 1921 — 1922 і 1946 — 1947 рр. була викликана злочинною бездіяльністю влади в умовах жорстоких посух і повоєнних господарських розрух. У ті роки влада не ставила на потік знищення власних громадян. Я відповів, що погоджуюсь з такою аргументацією. Перекваліфікація ускладнених посухами повоєнних голодів у голодомори була обумовлена такою ж політичною спекуляцією на народних трагедіях, як немотивоване збільшення жертв Голодомору 1932 — 1933 рр. до 10 і навіть до 15 млн осіб.
* * *
Ці подорожні нотатки не мають єдиної структури і обернені в майбутнє, а не в минуле. Громадяни України і світова громадськість мають знати, що відбувалося на безкраїх полях України та Північного Кавказу зловісного 1933-го. Це сприятиме зміцненню довіри між українцями та росіянами, усвідомленню Голодомору як геноциду міжнародною громадськістю і руйнуванню комуністичних стереотипів у мисленні наших громадян. Розмови урядовців про реформи залишаться лише розмовами, поки в українських містах стоятимуть монументи Володимиру Леніну і Феліксу Дзержинському.
