КАНДИДАТСЬКА

Багато висловлювань пана Ющенка та його однодумців стають підтвердженням відомого вислову: політику язик дано для того, щоб приховувати свої думки. Або ж справа у політичній невпевненості та трохи показній недосвідченості. Йдеться про проект «Угоди про спільні дії у Верховній Раді України четвертого скликання» — договір між фракціями «Єдина Україна» та «Наша Україна», до якого можуть приєднатися всі бажаючі депутати та фракції. Автором проекту виступає «Наша Україна», і складено його в інтересах, головним чином, її лідера.

«Сторони визнають, — сказано в одному з пунктів угоди, — виняткове право висунення кандидатури на пост прем’єр- міністра України від депутатської фракції «Наша Україна». Перед цим підкреслюється, що це повинно бути зроблено з урахуванням «обрання головою Верховної Ради України представника депутатської фракції «Єдина Україна». (Неначе згадане обрання здійснилося не всупереч «нашеукраїнцям», а завдяки їм.)

То як розуміти слова: «виняткове право висунення»? Можливо, це цілком простима стилістична недбалість. Малося на увазі, що сторони погоджуються підтримати ту кандидатуру, яку висуне «Наша Україна», тобто Віктора Ющенка, — ну, а маємо те, що маємо. Але уявімо собі у спікерському кріслі не Володимира Литвина, а політичного бійця, який пройшов вогонь, воду і мідні труби. Він скаже приблизно наступне: «Шановні колеги! «Наша Україна» відкритим текстом пропонує позбавити кожного із нас права висунути на пост прем’єр-міністра свого кандидата. Чи будемо ми витрачати час на обговорення подібних курйозних, скажімо так, заяв?»

По суті, «Наша Україна» пропонує змінити конституційний устрій України — помітно звузити повноваження президента і розширити повноваження парламенту. Іншими словами, перетворити президентську республіку на парламентсько-президентську. Виявитися це й повинно, передусім, у тому, що прем’єра висуває «Наша Україна», він автоматично проходить через таку інстанцію, як Президент, а Кабінет Міністрів формується на коаліційних засадах. Пропонується також ввести пропорційну систему виборів до ВР, тобто обирати парламент суто за партійними списками. Аргумент ініціаторів таких перетворень: буде, як у Європі.

Мається на увазі, таким чином, що в Україні вже склалися і показали себе повноцінні політичні партії. Чи вірить у це хоч один партієць із «НУ»?

Вважається, очевидно, зрозумілим, що парламентсько-президентська республіка — устрій більш прогресивний, ніж президентська, що будь-яка демократія дорослішає саме так: влада першої особи ослабляється, а влада парламенту посилюється. Але хіба досвід не показує, що може бути цілком досить демократії за сильної президентської влади і зовсім недостатньо — за сильної влади парламенту? Чи додалося б у Росії демократії, якби в 1993 році «на господарстві» виявився хасбулатовська Верховна Рада з нацистами Макашова, а не Єльцин? Та й те, що багато партій на минулих виборах віддали перевагу блокуванню над самостійним походом, говорить про нерозвиненість української багатопартійності.

Розвинена демократія — це ж не тільки певний політичний устрій, це ще й наявність, зокрема, громадянського суспільства, в умовах якого люди знають свої права і вміють грамотно їх відстоювати, надійно захищеної приватної власності, демократичної масової свідомості і т. д.

За деякими даними, Президент, ознайомившись зі спробою «Нашої України» ревізувати Конституцію, звернув особливу увагу на пункт, що вимагає «ввести порядок призначення послів України за узгодженням із профільним комітетом Верховної Ради України». Що, мовляв, у цьому питанні такого принципового і політичного, щоб робити це предметом політичної угоди, що претендує на звання історичної? За що боротьба? Добродії з профільного парламентського комітету хочуть мати можливість влаштувати на роботу за кордоном своїх людей? Вагомий довід, нічого не скажеш.

Навіть в умовах функціонування у країні стрункої партійної системи і зрілого, застрахованого від перетворення на осередок напруженості, парламенту перегляд Конституції з метою перерозподілу влади між президентом і законодавчою гілкою влади — справа аж ніяк не така невідкладна. Наприклад, існування вільних і непідкупних судових органів є набагато важливішим для демократії, ніж те, на якому боці зосереджено більше повноважень — президентському чи парламентському.

Є версія, згідно з якою Віктор Ющенко пропонує «перекроїти» Основний Закон тільки тому, що не бачить іншого способу повернутися у прем’єрське крісло та отримати адмінресурс, за допомогою якого він сподівається стати на чолі держави, яка, як і раніше, є президентською республікою. Тому, мовляв, і підніс свій проект договору Президенту під відповідним «соусом», зустрівшись із ним не як екс-прем’єр, а як публічний політик, лідер найбільшої парламентської сили, яка отримала на виборах певну кількість голосів.

Узагалі, те, що боротьба за високі державні пости стає все більш відкритою, — явище, безумовно, позитивне. А щодо Віктора Ющенка, то складений ним та співтоваришами «політичний маніфест», незважаючи на марність зусиль лідера «НУ» стосовно, зокрема, відновлення в кріслі прем’єра, може стати йому ще раз у нагоді. Цей документ автоматично стає програмою кандидата у президенти Віктора Ющенка! Який використовує свій статус народного депутата, парламентську трибуну і політичну ситуацію, що склалася, для того, щоб фактично оприлюднити, обкатати та вбити в голови співвітчизників свою президентську програму.

Що ж, давайте спробуємо поглянути на цю кандидатську програму передусім очима «маленького українця», якого так любить Ющенко, — адже за автора цієї програми готові сьогодні голосувати до двадцяти відсотків виборців. Так ось, послухав би він, про що розмовляють сьогодні люди. Про те, хіба, що у Президента багато влади, і що від цього, мовляв, усі негаразди? Ні, про те, що у країні мало порядку. І їх не переконати в тому, що для наведення порядку слід відібрати стільки-то влади у Президента. Народ навряд чи зрозуміє людину, яка скаже: «Оберіть мене президентом, щоб я урізував свої президентські права на користь Верховної Ради». Люди хочуть почути інше: «Оберіть мене президентом, і порядку стане більше». А думка народу про його «слуг», тобто його обранців, уже склалася, і думка ця залишає, м’яко кажучи, бажати кращого...

Бути фантазером і мрійником добре для художника- аматора, але не для серйозного політика. А як охоче вони говорять про своє прагнення зробити політичну систему України більш європейською! Навряд чи для того, щоб завоювати симпатії публіки, швидше за все, справді не усвідомлюючи, що «європейство» у цьому випадку мало що пояснює і доводить.

Та й чого більше у бажанні Віктора Ющенка стати «ослабленим» президентом — політики чи психології? Може, він просто не впевнений у своїх силах? Але й відмовитися від задуму не може, тому що собі не належить, — за ним, по-перше, люди, які прагнуть отримувати від його «зростання» політичні «дивіденди», а по- друге, політики, які справді одержимі ідеєю парламентсько-президентської, а ще краще — просто парламентської республіки. Вони вбили собі у голови та втовкмачують йому, що немає нічого важливішого, як перевлаштувати Україну за їхнім планом.

Ющенко — не «орач» у політиці. Досі, до речі, він не наважився виразно сказати, що це не він «виплатив людям пенсії», а Кучма, не він взяв на себе гріх порушити закон, щоб зібрати гроші і роздати лiтнiм людям, а Кучма. Ось і опозицією він себе оголосити не наважується, вживаючи замість цього обтічні слова на зразок «альтернативи»? Не вірить, мабуть, у себе як опозиціонера. Єдиний, у кого він по-справжньому вірить, це Президент. Для нього само собою зрозуміло, що вся влада — у Президента, що все вирішується не у Верховній Раді, а у кабінеті Президента. Він не вірить, що Президент дозволить йому «випрямитися» у справжнього опозиціонера. А у самого не вистачає рішучості. Вимагати узгодження кандидатур послів із профільним комітетом, звичайно, легше...