Казус «ЗЄС»...

Приводом для написання цієї статті виявився на перший погляд незначний, майже технічний «ляп» українських депутатів, котрі в додатку до Постанови Верховної Ради України № 11-VII від 25 грудня 2012 року, якою затверджені «предмети відання» парламентських комітетів, віднесли до компетенції Комітету з питань європейської інтеграції (цитую) «забезпечення міжпарламентських зв’язків у межах співробітництва України із... Західноєвропейським союзом (ЗЄС)». Проблема чи радше абсурдність ситуації полягає в тому, що Західноєвропейський союз припинив своє існування півтора року тому — 30 червня 2011 року.

• Із технічного погляду ситуація очевидна: за основу проекту постанови №11-VII узяли її попередницю — постанову ВР «Про перелік, кількісний склад і предмети відання комітетів Верховної Ради України шостого скликання», ухвалену п’ять років тому — 4 грудня 2007 р., коли ЗЄС ще був живий-здоровий. У запалі переділу посад, комітетів, приймалень, секретарок та службових авто з особистими водіями головам парламентських фракцій було не до якогось там ЗЄС — абревіатури, яка абсолютній більшості народних обранців абсолютно ні про що не каже. Однак ця прикра «помилка», наче в дзеркалі, відбиває вади українського парламентаризму та викривлені критерії оцінки ефективності роботи єдиного законодавчого органу, які сьогодні нав’язують суспільству. Скориставшись цією нагодою, хочу поділитися з читачами деякими думками про український парламентаризм.

Мабуть, варто почати з нагадування, чим є і для чого створений парламент. Скрізь у світі парламент — це один з головних інститутів влади, який відповідає двом засадничим критеріям: 1) він є представницьким органом; 2) він є єдиним законодавчим органом, чому його ще іноді називають «законодавчими зборами» або (з англійської) «легіслатурою». Все решта, як, зосібна, контрольні функції, призначення дати проведення чергових та позачергових виборів до органів влади, імпічмент президента, згода на призначення чи призначення на посаду суддів, призначення чи затвердження всього уряду або тільки його голови, висловлення кабінетові вотуму недовіри — все це додаткові парламентські компетенції, без яких легіслатура виконуватиме (і виконує) свою роль у демократичному конструкті державної влади.

• Перша засаднича ознака парламенту, тобто його представницький характер, стосується насамперед процедури виборів. На відміну від президента чи уряду, де переможець чи переможці одержують усе, парламент апріорі має більш-менш точно віддзеркалювати політичні уподобання всієї країни. Хоч би якою непрофесіональною, малоефективною чи навіть злодійкуватою виявилася легіслатура, справедливі й чесні вибори забезпечують законодавчій владі легітимність саме через її найбільш представницький характер серед усіх органів влади. Аргумент «бачили очі, що купували» чи то пак, за кого голосували, змушує будь-якого відповідального громадянина не просто картати законодавчі збори, а й брати частину відповідальності за їхню «профнепридатність» на себе і замість того, щоб готувати вибухівку — уважніше студіювати програми й біографії кандидатів у народні обранці на наступних виборах і більше переконувати своїх друзів, сусідів та колег по роботі, чому не варто голосувати за одних і слід голосувати за інших політиків.

Припустимо, парламент обрано. Чесно і справедливо. Тепер народним обранцям слід навчитися ухвалювати якісні закони, за що їм, власне кажучи, й платять такі зарплати, які вони отримують, обдаровують пільгами, надають розкішно облаштовані офіси в центрі столиці й цілий штат оплачуваних помічників. Якість ухвалених законів та інших законодавчих актів  — головний критерій оцінки ефективності діяльності парламенту.

Причому стосовно, приміром, сумнозвісного мовного закону чи вибору між ратифікацією Угоди про асоціацію з Євросоюзом і договору про вступ до Митного союзу вибір перед нашими депутатами доволі простий і його має прямо й безпосередньо визначати ідеологічна позиція партії та кожного окремого депутата. У таких випадках ми очікуємо від них лише чесності та порядності (інакше кажучи, не продавати свого голосу навіть за великі гроші й не поступатися брутальному тискові можновладців).

• Однак більшість законопроектів ставлять законодавців перед набагато складнішим вибором, оскільки ці законопроекти мають не ідеологічний, а технократичний характер. Приміром, жодна партійна ідеологія не може відповісти однозначно на запитання, чи потрібно і яким чином імплементувати у вітчизняне законодавство вимоги Директиви про ринки фінансових інструментів (т. зв. MiFID). Ще складніше, коли законопроекти ставлять законодавців перед непростими морально-етичними дилемами, на які немає однозначно правильних відповідей: врегулювання пересадки смертельно хворим пацієнтам органів донорів — жертв аварій, несумісних із життям, але без дозволу останніх чи їхніх родичів; правове регулювання сурогатного материнства; декриміналізація допомоги у здійсненні добровільного суїциду (право на евтаназію) тощо.

• Чи має хоч одна українська партія чи парламентська фракція виразну, добре продуману та обґрунтовану позицію щодо бодай одного із цих питань, над якими сперечаються кращі уми людства? Є сумніви щодо цього...

Утім, повернімося до нашого «короткого курсу теорії парламентаризму». Якщо парламент ухвалює погані, економічно шкідливі або й прямо антигуманні закони (ухвалив же Рейхстаг 1935 року Нюрнберзькі расові закони, якими звів расизм та антисемітизм у ранг офіційної державної політики Третього Рейху), постає питання в доцільності парламентаризму як такого. Коли планка неякісної законотворчості сягає якоїсь критичної межі, з’являється матрос Железняков, який повторює безсмертну фразу: «Караул устал». Іноді, як у випадку Піночета чи Пак Чон Хі, це може бути на користь країнам, які, зокрема і завдяки періодам концентрації влади в руках своїх диктаторів, нині належать до клубу економічно найбільш розвинутих держав світу — Організації економічного співробітництва і розвитку. Іноді, як стосовно беззмінного гаїтянського диктатора Франсуа Дювальє (більш відомого як «Папа Док»), із розпуску парламенту можуть розпочатися довгі десятиліття кривавого безглуздя «негритюда», який привів країну до десятиліть внутрішнього терору, економічної катастрофи, а її населення — до цілковитого зубожіння.

Незалежно від можливих наслідків, факт залишається фактом: парламент, який припиняє виконувати бодай одну зі своїх засадничих функцій — бути представницьким органом або продукувати адекватне законодавство, тим самим мимоволі порушує питання своєї потрібності в системі органів державної влади. Таку легіслатуру без серйозних ризиків для своєї політичної кар’єри може розпустити популярний глава держави або усунути народ, який стомився «годувати дармоїдів». І якщо перша загроза нинішній ВР наразі явно не загрожує, то другою небезпекою на місті членів вітчизняного парламенту, рейтинг довіри (повної підтримки) до якого від травня 2011 року, як свідчать опитування Центру Разумкова, не піднімався вище за 5%, я б не легковажив.

• А тепер поцікавимося питанням, чи відбиває нинішній склад парламенту уподобання українських виборців? Можна стверджувати, що здебільшого так, хоча «соломонове» рішення ЦВК «не встановлювати результатів виборів» у п’яти, так би мовити, «проблемних округах», яке похапцем привітав Європейський парламент, заклало міну уповільненої дії під легітимність нинішнього складу української легіслатури. Не обов’язково бути конституціоналістом, правником чи навіть політологом, щоби відкрити сайт ЦВК, переглянути результати виборів у 194-му одномандатному виборчому окрузі — й переконатися в абсурдності позиції комісії під керівництвом Володимира Шаповала. Досі сайт Центрвиборчкому свідчить, що після опрацювання 100% протоколів у 194-му окрузі Булатецький Микола Іванович, котрий набрав 32 554 (або 40,97%) голосів, переміг свою реальну конкурентку Жуковську Валентину Борисівну на 12 373 голоси, або на 15,5%. А далі йде виділений червоним болдом висновок (чи радше вирок ЦВК): «неможливо встановити результат». Не знаю, з чим вітали ЦВК європарламентарії, а мені одразу пригадалося Міністерство правди з безсмертного «1984» Джорджа Орвелла.

• Хоча, з іншого боку, чому особливо дивуватися, коли в ЄС давно побутує жарт, що «ні» ірландців на референдумах про внесення змін до установчих договорів ЄС, яке було висловлено 2001-го і 2008 рр., насправді означає «спробуймо ще раз»?

Отже, дзеркало політичних уподобань українських виборців із вітчизняного парламенту версії 7.0 показує доволі химерний відбиток. Може, трохи краще з якістю роботи новообраної легіслатури? І тоді слід заплющити очі на певні трансформації волі виборців у процесі підрахунку голосів і вважати, як колись Марадона, що рукою ДВК, ОВК та ЦВК водив сам Господь Бог?

І тут ми повертаємося до злощасного «ляпу» в першому ж серйозному (не обрядово-процедурному) документі, який ухвалила Верховна Рада. Я не маю жодних претензій до Єфремова, Тягнибока, Мартиненка, Симоненка і Ковальчука, котрі виступили «ініціаторами законопроекту», оскільки жоден з них ніколи не був помічений у щирій цікавості до європейського права чи інституційної структури пан’європейських об’єднань. Однак у мене мимоволі виникають серйозні сумніви щодо профпридатності 11 депутатів, котрі записалися до парламентського комітету з питань європейської інтеграції та голосували за ухвалення постанови №11-VII: невже перш ніж натиснути кнопку «за», не можна було прочитати півсторінки «предметів відання» власного комітету? Ці сумніви лише підсилює той факт, що серед цих одинадцяти — профільний (євроінтеграційний) віце-прем’єр в уряді Тимошенко, головний дипломат-міжнародник «Батьківщини» та нинішній голова цього комітету Григорій Немиря, а також четверо депутатів, які були членами цього ж комітету у Верховній Раді попереднього скликання (Ірина Геращенко, Олена Нетецька, Іван Кириленко, Степан Курпіль).

• Я маю питання також і до двічі міністра закордонних справ та багаторазового (майже незмінного) голови парламентського комітету з питань євроінтеграції Бориса Тарасюка, котрий хоч і утримався від підтримки названої постанови, але не заявив своїм колегам по фракції та комітету, що вони голосують за відвертий абсурд (забезпечення міжпарламентських зв’язків із міжнародною організацією, яка саморозпустилася півтора року тому). Не знаю, з яких мотивів члени євроінтеграційного комітету Віктор Балога і Петро Порошенко голосували проти постанови № 11-VII, але їхня позиція виявилася найбільш доцільною та адекватною в цій абсурдній і прикрій ситуації.

У принципі, маючи досвід роботи в апараті парламенту, я ніколи не тішив себе занадто високою оцінкою освітнього і професіонального рівня наших парламентаріїв. Утім, їх часто-густо підстраховував та виручав апарат ВР, який в особі науково-експертного та юридичного управлінь, а також секретаріатів профільних комітетів називав біле білим, а чорне чорним, у разі потреби наголошуючи на відвертій неадекватності, неконституційності чи внутрішній суперечливості результатів законотворчої діяльності деяких парламентаріїв. Чи то нові депутати так захопилися розподілом комітетів та посад у них, що забули показати проект постанови №11-VII профільним підрозділам апарату, чи (що набагато гірше) в апараті також ніхто не чув про смерть Західноєвропейського союзу, хоч упродовж багатьох років їздив собі на засідання його Парламентської асамблеї казенним коштом...

• І ще одне питання постає з огляду на «казус ЗЄС». За постанову «Про комітети Верховної Ради України сьомого скликання» проголосували 339, тобто конституційна більшість, народних депутатів. Голосували особисто, причому кожна парламентська фракція віддала «за» більшість голосів своїх членів. Останнім часом, насамперед завдяки рухові «Чесно», суспільство уважно стежить за тим, чи виконують народні депутати конституційну норму про персональне голосування і чи голосують вони в унісон із позицією партій, за списками чи за підтримки яких вони потрапили до парламенту. Взагалі, такий контроль важливий, але «казус ЗЄС» конкретно показує, що не можна ставити суто процесуальні критерії на чільне місце в громадському контролі й у суспільній оцінці діяльності Верховної Ради. Чи вважатиме «Чесно» Раду ефективною та адекватною, якщо народні обранці особистим голосуванням без участі «тушок» криміналізують гомосексуалізм, запровадять цензуру чи нададуть одній із зареєстрованих в Україні релігійних організацій статус державної церкви?

Хочеться вірити, що історія зі ЗЄС так і залишиться прикрим непорозумінням, окремим винятком у роботі нового скликання вітчизняної легіслатури. Якщо ж ні, і описаний вище «ляп» — лише увертюра до майбутніх законодавчих «звершень» ВР сьомого скликання, то рано чи пізно не тільки у мене виникне питання: а чи не краще заощадити 516 млн, виділених вітчизняному парламенту на законотворчу діяльність 2013 року, а може й усі 935 млн, передбачених на утримання депутатів та апарату ВР, якщо єдиний законодавчий орган продукує законодавчі акти такої якості?