«Харківська група»: три кроки до об’єднання
Харківська область — одна з найбільших в Україні. За чисельністю населення вона посідає третє місце після Донецької та Дніпропетровської. Тим більше, важливе значення «першої столиці», як генератора настроїв цілого політичного регіону — Сумської, Полтавської, частково Луганської та Донецької областей.
Харків — один із найбільших індустріальних та інтелектуальних центрів країни. Близькість до Росії дає можливість розвивати в області численні та різнобічні спільні економічні, соціальні та культурні проекти. Цей короткий набір відомостей є лише частиною достовірної інформації про потенціал Харківського регіону. Разом із тим, у політичному плані Харківську область досі досить слабо представлено на всеукраїнському рівні. Насамперед, йдеться про відсутність політичних проектів, чітко орієнтованих на харківський електорат, а головне — на інтереси регіону. При цьому, прикладів створення успішних регіонально-орієнтованих проектів в Україні досить багато.
Найбільш потужно в українській політиці традиційно було представлено так звані дніпропетровські, донецькі, київські і галичани. «Харківські» до цього списку не потрапляють внаслідок традиційної розрізненості економічних груп, які мають харківське коріння. Саме відсутність консолідації місцевих бізнес-груп не дозволяє Харкову посісти гідне місце на всеукраїнській арені.
Прикладів безпосереднього впливу регіональних еліт на всеукраїнську політику можна наводити дуже багато. Варто відзначити непаритетність такого впливу. Економічно могутні, багатонаселені регіони не завжди справляють вирішальний вплив на формування загальнонаціональних ідеалів і принципів. У той же час, регіони зі слабкою промисловою інфраструктурою і невеликою чисельністю населення, можуть ставати законодавцями ідеологічної та політичної моди в масштабах країни.
У політиці регіональна клановість має дуже глибоке коріння. Ще за часів СРСР одним із найбільш могутніх компартійних кланів вважався «дніпропетровський». Характерно, що і в незалежній Україні «дніпропетровські» відігравали й продовжують відігравати одну з ключових ролей. «Дніпропетровські» — це президент Л. Кучма, прем’єр-міністри той же Л. Кучма, П. Лазаренко, В. Пустовойтенко, Ю. Тимошенко. «Донецьку групу» в період незалежності було представлено двома прем’єрами — Ю. Звягільським і В. Януковичем. Інші регіони, в тому числі й харківський, подібними досягненнями похвалитися навряд чи можуть.
При цьому в українській політиці окремих вихідців із Харківської області було досить багато в судово-юридичній, науковій і промисловій сферах, але власне політичною межею для «харківських» поки що залишається рівень віце-прем’єр-міністра (В. Семиноженко був віце-прем’єром із гуманітарних питань). На рівні Верховної Ради «харківські» вище за заступника голови ВР не підіймалися — В. Гриньов, О. Дьомін, В. Мусіяка, С. Гавриш.
Найбільш «звучні» пости — це голови адміністрації президента: О. Дьомін і Є. Кушнарьов. Однак вважати даний факт значним проривом «харківських» на всеукраїнській арені навряд чи варто. Посада голови адміністрації починає набувати серйозної ваги в політиці лише починаючи з В. Литвина і В. Медведчука. До цього вона була суто адміністративною.
У плані політичних проектів «харківські» фактично упустили момент створення власного регіонально орієнтованого політичного проекту. У той час, коли «дніпропетровські» змогли запропонувати «Громаду», «Трудову Україну», а донецькі — ЛПУ, а потім — Партію регіонів, у «харківських» адекватної пропозиції не виявилося.
Хоч такі спроби були — зокрема, створення Є. Кушнарьовим партії «Нова демократія» — проект як самостійний і самодостатній так, і не відбувся, і в кінцевому підсумку взагалі влився до ПР.
Самовизначення «харківських» серйозно затяглося в часі. Якщо «донецькі» і «дніпропетровські» створили регіонально-орієнтовані групи ще у ВР II скликання («Єдність» П. Лазаренка і Соціально-ринковий вибір — депутатська група ЛПУ В. Щербаня), то в «харківських» власну групу у ВР було утворено лише у Верховній Раді IV скликання. «Демократичні ініціативи» було створено з ініціативи О. Ярославського і С. Гавриша, однак вони проіснували відносно недовгий термін. При цьому, якщо дніпропетровські і донецькі об’єднання депутатів змогли створити власні політичні проекти (партії): «Громаду», НДП, «Трудову Україну» «дніпропетровські» і ЛПУ, а потім ПР «донецькі», — то харківські «Демініциативи» так і не переросли в самодостатній політичний проект.
У цьому випадкові йдеться про недооформленість не лише харківської групи, але й інших регіональних груп. Наприклад, у ВР IV скликання поряд із «Демініціативами» існувала лугансько-орієнтована група «Народний вибір» М. Гапочки, яка також розчинилася в інших політичних проектах.
При цьому не можна говорити про політичну пасивність політиків Харківського регіону. Спочатку «харківські» були орієнтовані на центристські політичні сили — це НДП, «Нова Україна», блок «За єдину Україну!». Однак жоден із вказаних проектів ми не можемо вважати виключно харківським. Причин «недозрівання» харківських у політичному плані можна назвати декілька:
По-перше, бізнес у Харківському регіоні, на відміну від Дніпропетровська і Донецька, спочатку будувався не за ієрархічною схемою, а являв конгломерат рівнозначних великих бізнесменів, які часто конкурують між собою.
По-друге, на відміну від «донецьких» і «дніпропетровських», «харківські» мають якісно інше коріння бізнесу. Капітали Донецька і Дніпропетровська зроблено за рахунок експлуатації природних ресурсів, продажу нафти і газу, а також приватизації радянських індустріальних гігантів. Значна частина «харківських» починала будувати свій бізнес практично з нуля, використовуючи для цього свій розум і підприємницькі здібності в сфері кооперації, торгівлі, будівництва.
По-третє, в Харкові завжди був дефіцит політиків всеукраїнського масштабу, які змогли б консолідувати всі розрізнені бізнес- і політичні групи регіону. Є. Кушнарьов, який претендував на цю роль, фактично розчинився в ПР, хоча не виключено, що сьогодні він міг би займати зовсім інші позиції, ніж в 2004—2005 рр.
По-четверте, харківська група значно пізніше, ніж донецька та дніпропетровська, почала заявляти свої амбіції на всеукраїнській арені.
Сьогодні головною причиною відставання «харківських» є відсутність консолідації всередині самої групи. Фактично група розколота між двома великими політичними кланами: «антикризовиками» — ПР, КПУ і демократами — БЮТ, НСНУ. ПР репрезентовано міською владою на чолі з харківським міським головою М. Добкіним і головою облради В. Салигіним, «помаранчеві» — головою облдержадміністрації А. Аваковим і бютівцем О. Фельдманом.
При цьому муніципальне угруповання М. Добкіна і Г. Кернеса займає досить деструктивну позицію щодо Києва. Вона фактично є вогнищем дестабілізації не лише в самому Харкові, але й у відносинах Харкова з Секретаріатом Президента та урядом, що безпосередньо впливає на рівень представленості Харкова на всеукраїнській арені. Фактично йдеться про маргіналізацію регіону та його еліти, замикання їх строго в межах області. Ймовірно, помилка представників ПР від Харкова і, зокрема, М. Добкіна та Г. Кернеса в тому, що вони головним гаслом своєї програми ставлять не «завоювати Київ», а «подалі від Києва». Подібна тактика призводить до відсутності будь-яких перспектив самореалізації харківської групи не лише на всеукраїнському, але й на регіональному рівні.
Не можна не відзначити виразне прагнення колись близького до Є. Кушнарьова народного депутата Д. Шенсева стати новим координатором харківських регіоналів. Однак більшість представників місцевої еліти і ряд самих «біло-блакитних» зазначають, що, незважаючи на амбіції і напористість, Шенсев — це всього лише «гібридний варіант» між Салигіним і Кернесом.
Не варто при цьому остаточно драматизувати ситуацію. Є ініціатива бютівця О. Фельдмана щодо створення депутатського об’єднання «За Харків!», куди ввійшли не лише депутати від більшості, але й опозиціонери, представники ПР. Тим же Фельдманом розроблено законопроект про спеціальний статус Харкова, який користується підтримкою у харків’ян.
Послідовну об’єднувальну стратегію демонструє голова облдержадміністрації А. Аваков, який намагається налагодити комунікацію між харківськими депутатами на основі відстоювання бюджетних інтересів області. Все це може вказувати на початок консолідації харківської групи. Принаймні, на усвідомлені дії в цьому напрямку.
Наступним поштовхом до подальшого об’єднання можуть стати позачергові вибори харківського міського голови, які можуть покласти край політичній війні в місті. Другою важливою ухвалою, яка стимулюватиме політичне оформлення харківської групи, може виявитися зміна закону про вибори до ВР і місцевих рад. Існуючий закон, а саме — відсутність регіональних списків — не стимулює регіональні еліти до самовизначення. Третій крок — це створення загальнохарківського самостійного політичного проекту. Враховуючи поступову дефрагментацію партійної системи України, прийнятним може бути сценарій самореалізації харківської групи в межах уже існуючих політичних проектів. Важливо те, яку роль харківська група відіграватиме в цих проектах.
Таким чином, сьогодні існують серйозні передумови для початку консолідації представників харківської бізнесової та політичної еліти, проте крок від самосвідомості до самовизначення може бути так і не зроблений.
