Хто асфальтуватиме дороги і прокладатиме газ?

Проблеми формування більшості в парламенті, уряду, затвердження бюджету тощо, які постійно «на слуху», попри всю свою важливість, виглядають все ж «боями місцевого значення», коли замислюєшся про майбутню реформу політичної системи українського суспільства, парламентсько-президентську республіку, введення пропорційної системи виборів до Верховної Ради.

При цьому, у виступах деяких політиків та публіцистів у ЗМІ, на конференціях і «круглих столах», що проводяться, нерідко вражають якісь абсолютно чужі обговоренню таких глобальних проблем запальність і небажання слухати опонентів. Тим часом, йдеться не про якісь незначні поправки до організації політико-правових основ життя українського суспільства, а про глобальні зміни в системі організації влади, які призводять до багатьох досить очевидних, а нерідко і непередбачуваних наслідків, що реально позначаться на і так не дуже, скажімо м’яко, щасливому сьогоднішньому житті українців.

Особливо в цьому плані відзначаються дискусії відносно введення в Україні пропорційної системи виборів до Верховної Ради (відносно подібної системи по відношенню до виборів до місцевих рад — це окрема розмова). При цьому «списи ламаються» насамперед навколо її переваг і недоліків. Однак, хіба справа тільки в «плюсах» і «мінусах» подібної системи в принципі, як моделі, що використовується в ряді країн світу? На мій погляд, повинно йтися про те, чи є у нас у країні сьогодні об’єктивна доцільність і можливість реалізації подібної системи з «жорсткими» партійними списками. Насамперед — відповідна політико-економічна інфраструктура, під якою в даному випадку, окрім іншого, розуміємо ефективну систему місцевого самоврядування.

Активні пропагандисти пропорційної виборчої системи в її класичному варіанті, аргументуючи свої пропозиції, посилаються на досвід європейських країн (до речі, цікаво було б у них уточнити, в яких саме європейських країнах використовується класична пропорційна система; наскільки відомо, її немає ні в Німеччині, ні у Великій Британії, ні у Франції тощо), однак забувають сказати про те, що в цих державах, нарівні з пропорційною системою, функціонує нормальна система місцевого самоврядування, яка складалася десятиліттями, а іноді — й століттями.

Місцеві органи влади тут мають реальні повноваження, реальні фінансові ресурси і власний, достатній для розв’язання місцевих проблем, бюджет. Тому вони можуть (як це робиться у Швейцарії) навіть проводити місцеві референдуми, щоб дізнатись, куди в першу чергу треба витратити кошти подібного бюджету. Депутатам парламенту в таких країнах взагалі немає сенсу втручатися в розв’язання місцевих проблем, проблем взаємовідносин громад і громадян. Та їх там ніхто про це й не просить! Громадяни знають свою місцеву владу і її практично необмежені можливості у розв’язанні проблем місцевого самоврядування. Парламентарії ж повністю присвячують себе активній законодавчій роботі, водночас вивчаючи громадську думку і представляючи інтереси своїх виборців, різних соціальних груп громадян при прийнятті законодавчих актів.

А як у нас? Закон про місцеве самоврядування є, є і відповідні Укази Президента про його введення, вирішення низки серйозних проблем, пов’язаних із управлінням на місцях. Але як справа йде на практиці? Мабуть, більшості людей, пов’язаних із регіональною політикою, це добре відомо. Але треба стисло описати реальну картину для тих, хто захоплений лише «високими матеріями».

При підготовці чергового семінару з помічниками-консультантами народного депутата в 211 виборчому окрузі (Чернігівська область) Центр соціологічних та політичних досліджень і технологій «СОЦІОПОЛІС» провів експертне опитування із проблем місцевого самоврядування. В ролі експертів виступили понад шістдесят представників цього самого місцевого самоврядування: голів районних та сільських рад, мерів міст, депутатів обласної ради, а також представники районних організацій політичних партій (зрозуміло, що були вивчені думки «партійців», які представляють весь політичний спектр).

Про що говорять результати проведеного опитування? Вкажемо на кілька головних висновків. По-перше, з’ясувалося, що ситуація тут настільки гостра, що більшість людей, покликаних реалізовувати відповідний Закон в умовах, що склалися у нас, вважають, що місцеве самоврядування — це не реальна можливість територіальних громад вирішувати самостійно проблеми місцевого значення, а діяльність, формально чи неформально підконтрольна органам виконавчої влади, районним держадміністраціям.

Оцінюючи найбільш гострі проблеми місцевого самоврядування, експерти назвали наступні: непідкріпленість передбачених Законом про місцеве самоврядування повноважень фінансово (76% опитаних експертів); відсутність ефективних добре фінансованих програм регіонального та місцевого розвитку (50%); відсутність ефективного розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування і держадміністраціями (36%); відсутність механізму автономного формування бюджетів органів місцевого самоврядування (36%); проблема адміністративного тиску в процесі виборів до органів місцевого самоврядування (35%).

Подібну ситуацію «імпотентності» (гадаю, на сьогоднішній день цей термін найбільше підходить, коли йдеться про можливості та ролі органів місцевого самоврядування у розв’язанні проблем територіальних громад і громадян) органів місцевого самоврядування добре усвідомлюють і громадяни. Так, експерти, відповідаючи на запитання про те, чому громадяни уникають звертань до них, відповіли: тому, що населенню добре відомо про обмежені можливості органів місцевого самоврядування (61% опитаних експертів); тому, що населення не вірить, що тут питання може бути вирішено позитивно (29%).

У цій ситуації вже не викликає здивування той факт, що характеризуючи обов’язки народного депутата в окрузі, більше третини опитаних представників місцевого самоврядування вказали на те, що саме він, народний депутат, повинен вирішувати конкретні господарські, соціальні та інші проблеми територіальних громад і окремих громадян. І набагато менше опитаних указали, що народний депутат повинен контролювати розгляд в органах державної влади та місцевого самоврядування, на підприємствах і в організаціях пропозиції, заяви і скарги громадян, які надійшли на його ім’я і передані для реагування на них (що справді передбачено Законом України «Про статус народного депутата України»).

Ось така картина. Очевидно, що сьогодні недостатні можливості місцевого самоврядування у країні компенсуються в багатьох округах роботою депутатів-мажоритарників. Останні багато роблять для регіонів (звичайно, маємо на увазі депутатів, які активно працюють у своїх округах), лобіюючи їхні інтереси в органах виконавчої влади, держадміністраціях, допомагаючи населенню пiдтримкою підприємців, коштами благодійницьких фондів, гуманітарною допомогою тощо.

На жаль, подібна активна робота деяких депутатів-мажоритарників має і зворотний ефект, «розхолоджуючи» органи державної влади, схильні перекладати «на плечі» народних депутатів розв’язання проблем регіонів і складати з себе відповідальність за це. Деякі обласні адміністрації, як своєрідне «ноу-хау», взагалі перейшли до застосування по відношенню до народних депутатів системи своєрідного «оброку», прямо видаючи їм (звичайно, з одночасним інформуванням населення, слабо знайомого з тим, хто саме повинен вирішувати подібні проблеми) «завдання» на розв’язання проблем округів. Але це вже інший бік медалі, який характеризує зростання ролі «нахлібництва» в ситуації недостатнього розподілу повноважень і абсолютно слабкого фінансування не тільки у органах місцевого самоврядування, але і у районних держадміністраціях.

Тепер уявимо собі ситуацію, яка виникне через три роки, коли з округів буде «виведено» депутатів-мажоритарників. Хто буде вирішувати місцеві питання, принаймні, хоча б ключові для територіальних громад? Важко віриться, що менш, ніж за три роки, до наступних парламентських виборів буде вирішена проблема створення могутньої, яка матиме реальну владу, системи місцевого самоврядування.

Навряд чи варто лякатися повного паралічу влади на місцях (адже і сьогодні в багатьох регіонах депутати-мажоритарники слабо працюють). Але те, що буде на рівні регіонів спостерігатися ще більш значна втрата керованості, — очевидно.

Тому, на мій погляд, говорячи про неодмінне введення системи пропорційних виборів до парламенту, треба думати не тільки (а на перших порах — навіть не стільки) про політичну структуризацію суспільства, а про те, як буде себе «почувати» в такій ситуації не лише держава в цілому, але і регіон, окрема територія, населений пункт. Нарешті, про те, хто буде піклуватися про пересічного громадянина України, допомагати йому у вирішенні його повсякденних проблем.

Звідси й моя (так і багатьох політиків, вчених) позиція по відношенню до пропорційної системи виборів до Верховної Ради України. В принципі її слід підтримати, оскільки ресурси використовуваних мажоритарної і змішаної систем у плані формування більшості i впливу Верховної Ради на діяльність Кабінету Міністрів тощо, дійсно вичерпуються. І це добре видно на прикладі політичних процесів, які мають місце сьогодні.

Водночас, з урахуванням викладених вище міркувань, очевидно, що більш або менш ефективне впровадження подібної системи виборів нерозривно пов’язане з інтенсифікацією процесів розвитку реального, ефективного місцевого самоврядування. Якщо за час, що залишився до наступних парламентських виборів, не вдасться хоча б якось реально вирішити проблеми повноважень місцевого самоврядування і його фінансування, то до наявних найскладніших питань управління суспільством і регіонами додасться ще безліч. Особливо ж постраждають при цьому сільськогосподарські, недостатньо розвинуті економічно регіони, які й сьогодні не дуже благополучні. У такій ситуації вже практично неможливо буде вирішувати в них проблеми благоустрою, будівництва і ремонту доріг, мостів, ремонту шкіл та забезпечення їх комп’ютерами і багато інших, якими сьогодні часто стурбовані депутати-мажоритарники.

У цій ситуації при реалізації пропорційної системи виборів у сьогоднішній Україні потрібно звернути увагу на прийняття прийнятної в сучасних українських умовах системи формування списків. Я би сказав, що перші (а, можливо, й кілька) пропорційні вибори повинні проходити з урахуванням певної, якщо можна так висловитися, «регіоналізації» депутатів. Йдеться не про системи, які можуть сприяти сепаратизму, а лише про певну персоніфікацію депутатів, їх позиціонуванні в лавах тієї чи іншої партії — з одного боку, і в регіоні — з іншого.

У такій ситуації населення буде чітко ідентифікувати певну політичну партію з відповідним кандидатом, який включився у виборчу кампанію. Останній буде отримувати підтримку населення, працювати на території округу і у разі успіху такої роботи (тобто набору партією на даній території значущого числа голосів) — отримувати переваги у визначенні місця в партійному списку. І потім, після обрання, всіляко брати участь у житті території, допомагаючи їй, лобіюючи її інтереси в органах влади.

Виступи прихильників «жорстких» партійних списків проти такого підходу, пов’язані з ніби бажанням швидше політично структурувати суспільство, не витримують критики. Та обставина, що людину «примусять» вибрати в списку із декількох десятків партій одну (навіть якщо він не має ніякого поняття про програму і цілі відповідної партії), аж ніяк не вирішує вмить проблему структуризації. Добре відомо, що люди не завжди могли запам’ятати навіть перші «п’ятірки» списків основних партій, що балотувалися на минулих виборах і пройшли до Верховної Ради. На мій погляд, іміджі партій зробляться в регіонах добре пізнаваними для значної частини населення саме в тому випадку, коли люди будуть ототожнювати діяльність партії з роботою конкретного, досить відомого їм політика.

Зрозуміло, що можуть бути запропоновані й інші підходи до розв’язання проблеми, піднятої в даній статті. Однак та обставина, що впровадження пропорційної системи виборів до українського парламенту повинно призвести не до ускладнення ситуації в регіонах, округах, а навпаки — до оновлення і оптимізації політичної системи українського суспільства, уявляється очевидним.