Хто в кого на службі?

Останнім часом загострилися питання, пов’язані з громадськими радами при державних органах влади. Найгучніші скандали трапилися в Києві та Донецьку. Міліція Києва порушила двадцять кримінальних проваджень щодо подій у Головпоштамті. Прес-служба київської міліції повідомляє, що 29 січня 2013 року в актовому залі на вулиці Хрещатик, 22 відбувалися установчі збори з формування Громадської ради при виконавчому органі КМДА. Кількість учасників заходу значно перевищила запрошених до участі громадян. За даними правоохоронців, під час засідання між присутніми на зборах виникла словесна перепалка, яка згодом переросла в конфліктну ситуацію. У Донецьку також збори нової Громадської ради при Донецькій облдержадміністрації почалися з особистих образ і сварок між учасниками. Деякі з присутніх намагалися зірвати засідання й перешкоджали своїми виступами роботі президії. Під час напружених дебатів одному з учасників установчих зборів стало зле, на місце приїхали дві бригади «швидкої допомоги», проте врятувати людину не вдалося — чоловік помер дорогою до лікарні.

У чому проблема? Із цього запитання почалася наша розмова з соціологом, директором Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва — Іриною БЕКЕШКІНОЮ. Учора в Ірини Еріківни якраз був день народження. Звісно, насамперед ми її привітали.

— Сьогодні багато говорять про неефективність та невпливовість громадських рад при державних органах влади; про те, що можновладці не бажають мати поруч із собою потужні контролюючі органи. А чи готове суспільство до дієвих громадських рад?

— Суспільство загалом, може, й неготове. Але в Україні є достатня кількість громадських організацій, які могли б виконувати конструктивні функції громадських рад. Річ у тім, що 2010 року Кабмін видав постанову «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики», яка фактично зробила громадські ради недієвими. Тому що, по-перше, відсутні запобіжники, щоб туди не потрапляли неготові до роботи люди, а по-друге, ті, котрі не мають відношення до цієї сфери діяльності. Чому, наприклад, одеські міліціонери чи чернігівські пенсіонери повинні контролювати Київську адміністрацію? Але зараз, очевидно, навіть ці недієві ради не влаштовують владу, тому їх намагаються зробити радами загального одобрямсу, щоб вони діяли так, як хочуть у Адміністрації. Технологія створення таких рад: ви реєструйте скільки завгодно неіснуючих реально громадських організацій, включаєте їх в громадську раду, потім обмежуєте її кількість (виключаєте звідти «неугодних»), і ті, хто залишився, голосують за того, хто вам потрібен.

— Що може бути альтернативою в цій ситуації? Як впливати й контролювати органи влади?

— За нинішньої ситуації ніяк. Тому що легальна альтернатива нереальна: якщо створювати побічні організації, їх не визнаватимуть правомочними. Але ніхто не заважає громадянам об’єднуватися між собою у своїх громадах. Поки що ніхто не скасував Закон «Про доступ до публічної інформації», тому треба вимагати інформацію від органів влади, треба співпрацювати з обраними органами влади. Наприклад, ми чомусь забуваємо, що, окрім Київської держадміністрації, в нас є ще й Київрада. У цих радах є опозиція, яка повинна контролювати владу.

— Ще один елемент тиску з боку суспільства — профспілки. У чому причина відсутності в Україні потужного профспілкового руху?

— На мою думку, в країнах, де профспілковий рух просунутий, він все-таки створювався на певних етапах розвитку суспільства. В Україні ж люди бояться створювати профспілковий рух, працювати в ньому, тому що бояться позбутися роботи. Зараз люди, якщо мають більш-менш пристойну роботу, за неї тримаються й не хочуть ніяких профспілок, тим більше — за нинішніх економічних умов.

— Справді, країна потребує реформ по багатьох напрямах. Чи можливі в Україні капіталісти-реформатори?

— Теоретично можливі. Мені здається, комусь колись таки увірветься терпець. Ви ж бачити, що зараз навіть тим капіталістам, які далекі від реформації, так припікає, що вони змушені будуть шукати нових шляхів. Інша річ, чи стануть вони реформаторами? Чи будуть теж робити реформи під себе? Гадаю, найбільш катастрофічним сьогодні для українського суспільства є криза судової гілки влади. Її фактично немає. Починаючи від місцевих міліціонерів, яких люди бояться, й закінчуючи Конституційним Судом, який не виконує своїх функцій. Звісно, як виняток, є чесні міліціонери й чесні судді. Проблема — в системі. Скільки в нас вже змінювалася влада, але ніхто не реформував судової системи. Кожен вибудовував її під себе й не думав — якщо позбавиться влади, буде репресований саме цією системою.

— Ви нещодавно заявили, що протести в Україні наростатимуть. Невже дійде до революції?

— Протестний потенціал у нас високий — усі двадцять років. Коли не виплачували по року зарплати в 1998—1999 роках, він навіть був вищий, ніж зараз. Для того, щоб була революційна ситуація, мають бути лідери, за якими підуть люди, має бути світ у кінці тунелю. Ні того ні іншого немає. Може бути бунт, але це ж не революційна ситуація. Але навіть бунт буде не загальнонаціональний, а прориватиметься, як фурункул, в окремих місцях.

— В умовах великої апатії громадян до політиків які погляди мають найбільший грунт у сучасній Україні — праворадикальні, ліворадикальні чи центристські?

— Різні. Ми бачили, як голосували виборці на останніх парламентських виборах. Суспільство радикалізується. Не може бути так, що за п’ять років суспільство настільки поміняло свою ідеологію, що «Свобода», маючи 0,7% 2007-го, 2012-го отримала понад 10 відсотків. Але ж не 20 відсотків! У міру того, як люди розчаровуватимуться в поміркованих політичних силах, у радикальних партій зростатиме рейтинг.

— Досі Партія регіонів послідовно «зачищала» своїх потенційних конкурентів у південно-східних областях. Чи є тут у когось шанси?

— Гадаю, не пустять. Принаймні поки з того, що є, нічого не проглядається. Єдине, що може бути, так це те, що «регіональний» електорат може просто не прийти на вибори.

— До речі, однією з численних версій причин продажу Хорошковським своїх медійних активів партнерові Фірташу називають можливу участь у президентських виборах (продав, щоб ні в чому не звинуватили).

— Ви гадаєте, Хорошковський може бути лідером якоїсь партії? За нього ніколи не проголосують. Це — не той типаж.

— А який політичний типаж полюбляє південно-східний виборець?

— Це — Віктор Янукович. Він і досі має там найвищий рейтинг. Просто Янукович не виконав своїх обіцянок.

— А наскільки взагалі є реальним загальноукраїнський лідер? Які риси він має увібрати в себе?

— Поки що такий не проглядається. У чому тут проблема? Часто кандидати хочуть мати синицю в руці, тому перевірено мобілізують свій електорат. А свій електорат можна мобілізувати тільки на тому, що розділяє. Тому наші політики й ростуть на одному електораті, який виключає інший. Коли ж вони виростають, виявляється, що в протилежному таборі їм вже немає місця.