Хто застряг у совку?
Колишні сателіти, представники колишніх гноблених колоній-республік, щасливі, горді й вільні (до того ж успішні — навіть наші домашні, домоткані імперіалісти припинили виступати на тему, як пропадуть без нашої важкої промисловості й без нашого підбитого в бійці невсипущого ока країни Балтії) ввічливо ставлять запитання. Ставлять вони їх колишнім колонізаторам з метрополії, які давно відстали й ковтають дорожню пилюку. Вони щиро не можуть зрозуміти, чому Росія так тримається за радянську символіку: за статуї командорів усіх сортів, від опудала в мавзолеї до сталіних і дзержинських, за радянський гімн, за червоний прапор, за 9 Травня, за радянські ордени, за пам’ять про СРСР.
Зрозуміти дійсно важко: адже Росія ці 70 років теж почивала на цвяхах і гною, а не на ложі з троянд. Не лише українців заморили голодом, не лише чеченців, естонців або кримських татар завантажували в телячі вагони й відправляли на край світу. У ГУЛАГ пішли й російські селяни, й російська інтелігенція. Скрізь: у бутовських ровах, у гігантській лефортовській м’ясорубці, що перемелювала тіла страчених, у вічній мерзлоті Колими, на дні Біломорсько-Балтійського каналу, на Соловках, в крижаному Білому морі, де топили баржі з російськими офіцерами, — скрізь росіяни мали свою частку, й чималу. Якщо порахувати, то кісточки росіян у цих дочасних могилах у меншості не будуть. «И меня два красивых охранника повезли из Сибири в Сибирь» — це Володимир Висоцький сказав про російських людей, про сибіряків. То чому ж нам не боляче? Чому ми не стягуємо з тіней минулого старі борги? Чому ми не зненавиділи своє минуле, не відкинули його геть, не вирвали з м’ясом, як це зробили ті ж українці, грузини, литовці, естонці, латиші. Адже в нас була своя біла армія, своя історія: Новгород, Псков, Твер, Київська Русь. Чому ми не шукаємо в ній опори? Україна згадала Бандеру й Шухевича, а ми могли б згадати Корнилова, Колчака, Гумільова, Каннегісера, Михайла й Олександра Тверських... Звісно, нам не пощастило з традиціями. Ординської традиції не було ні в України, ні у балтійських народів. Вони й опісля не були метрополіями в Імперії Зла, й імперських комплексів вони не набули. Візантійської традиції у малих, компактних країн або територій, що не мали колоній, теж бути не могло. «Третій Рим стоїть, четвертому не бувати» — це ж про Москву сказано, не про Київ, не про Ригу, не про Таллінн (Ревель). Не може ж бути так, що в Росії вижило тільки потомство чекістів, що зеки ГУЛАГу й потомства не залишили? Громадян Росії ламає почуття страшної фрустрації. Вони повірили в міфи про свою велич, бідні убогі совки. Хто не повірив — той за СРСР сьогодні не плаче. СРСР був мурашником, і робочі мурашки нічого не мали й нічого для себе не просили, купаючись у імперській писі величезної жахливої тоталітарної держави, що навіювала всім навколишнім народам ненависть і страх. 1991 року наші шляхи розійшлися. Узбекистан, Таджикистан і Туркменія вирушили в середньовіччя, Киргизія й Казахстан побудували ефективну автократію з елементами абсолютизму (Казахстан навіть дійшов до французького варіанта часів Людовіка XIV з ефективною економікою, але без політичних свобод). Інші полізли на європейські висоти, зриваючись, задихаючись, під шум каменепадів і лавин. Країни Балтії вже нагорі; Україна лізе бадьоро; Білорусь зірвалася в провалля; Грузія, зціпивши зуби, дереться вгору, хоча Росія тягне її вниз. Молдова потрапила під обвал зі своїми комуністами, але борсається. А ми залишилися на місці... «На совку». Нас на лопату — й у піч. Самі сіли. Україна з 1991 року жила без ядерної зброї, без надлишку нафти й газу, без чекістів, скромно, заробляючи собі на харчі. Жила без імперської пихи, йдучи угору на величезній силі ненависті до радянської влади й комунізму (у них компартія в Раді має жалюгідні 5 відсотків, а може, й менше). Жила, згадавши запорожців, Київську Русь, гетьмана Мазепу, ОУН, УПА, боротьбу з НКВС до 1956 року, майже поголовно відправлених до таборів западенців. Справжня столиця, ідейна столиця України — це абсолютно антирадянський Львів. Вони випливуть, бо пливуть. А ми, схоже, потонемо. Ми вмерзли в крижану брилу радянської історії, в цю вічну, слизьку мерзлоту, мов мамонти. І якщо ми не хочемо, щоб нас розкопували потім палеонтологи й археологи, ми маємо кинути самі собі рятувальне коло російської історії, новгородських переказів, антирадянщини й антикомунізму. Наше радянське минуле мусить згоріти в топках ракети нашого майбутнього й дати нам енергію злетіти. І тоді Росія, як град Кітеж, повстане зі дна.
