Хвороба «лівизни» по-українськи

Ситуацію могли б змінити соціал-демократичні течії і «лівий центр», якби вони насправді існували і мали реальний вплив на законодавство та владу, а найголовніше — на електорат. У Росії «Яблуко» і Г. Явлінський дуже близькі як до правого, так і до лівого центру, але поки що це лишається переважно їхньою особистою справою. Наша СПУ та О. Мороз — це «совість» України, доктор наук Н. Вітренко, вочевидь, мала б уособлювати «розум», а генсек П. Симоненко — «честь». Не слабко, але смішно.

Причому й електорат сприйняв їх як політичних близнюків. Зверніть увагу на графік, який (у дуже спрощеному вигляді) віддзеркалює статистичні «відстані» праворуч і ліворуч від Л. Кучми. Ці «трійнята» тісненько гуртуються в лівому гнізді.

Щодо Президента, то безпартійний Л. Кучма себе називає реформатором. У певному сенсі це утруднює його політичну ідентифікацію. Безумовним реформатором був, скажімо, Петро Перший. Його новації були основоположними для Росії, хоча вести мову про «центризм» імператора смішно. А насправді реформи Петра Олексійовича коштували Росії третини її людності (за його часів запровадили акциз навіть на труни). Однак повернімося до рисунка: маємо довгу «ліву руку», коротеньку «праву», відтак Л. Кучма, балансуючи між ними, скоріше центрист, аніж нецентрист. Так поцінували його виборці.

Діяльність пана Президента також дає підстави для такого потрактування. Особливо якщо не брати до уваги його передвиборну кампанію, проведену в більшовицькому пропагандистському стилі.

Щодо правих, то в першому турі праві кандидати — Марчук, Удовенко і Костенко — набрали трохи більше як 10% голосів, а ліві — вчетверо більше. Однак цей розклад дещо змінився в другому турі. Я вже писав, що за П. Симоненка не голосувало майже 10% виборців, які в першому турі віддали голоси за О. Мороза, і 50% електорату Н. Вітренко («День» від 23 листопада). Лівий народ хоче собі лівого президента, але, вочевидь, розпочався повільний дрейф у бік «лівого центру». Треба, одначе, брати до уваги не лише політичну позицію, а й особистісні складові кожного кандидата, його публічний імідж. П. Симоненко є «ніякий» (але сама належність до Компартії дає йому 20% голосів за рахунок ностальгічного і протестного електорату). Н. Вітренко працює в діапазоні від Жанни Д'Арк — до бабці Шапокляк (і має свої 10%, бо саме стільки люмпенізованих елементів є в кожному суспільстві). Проте суміш пасіонарності і фарсу багатьох дратує, а докторський диплом пані Наталі справляє найменше враження на освічених виборців. Складніша справа з О. Морозом: його публічний імідж можна охарактеризувати словом «нудник», але (єдиний з-поміж лівих) він справді хотів стати президентом і вірив, що може цього досягти. П. Симоненко боявся стати президентом, а Н. Вітренко знала, що кабінет на Банковій не для неї.

То виходить, що переможець Л. Кучма мав найкращий публічний образ? В Едемі Єва була найкращою жінкою, бо вона була одна — Адам і вибрав її. Якщо не брати до уваги владні можливості, то пан Президент у чомусь поступився головним своїм суперникам, але зайняв найкращу позицію в багатоборстві. До того ж, саме він долучив до змагань безпрограшну для себе тезу про «стабільність». На мою думку, не як «реформатора», а саме як «стабілізатора» його і обрали. Якщо 1994 р. Л. Кучма став Президентом під гаслом «Хочете змін — голосуйте за мене!», то нині ударний слоган звучав приблизно так: «Не хочете змін — голосуйте за мене». Це, зрештою, сумно: п'ять років тому народ сподівався на краще, а тепер боїться гіршого.

Скромні електоральні здобутки тих кандидатів, які на графіку займають правий фланг, певною мірою пов'язані з прорахунками в створенні іміджу. Г. Удовенко штурмував Говерлу, але амплуа «бадьорої мудрості» не зворушило виборців. Ю. Костенко був «молодий і рішучий», але «молодість» його відносна, а його «рішучість» контрастувала з постійною страдницькою маскою на обличчі. Є. Марчук занадто обережно поставився до амплуа «твердої руки» і «генерала» — саме до того, що в очах багатьох вигідно відрізняє його від інших кандидатів. Актом мужності була теза Євгена Кириловича про легiтимізацію вояків УПА (що, зрештою, і спричинило його неприйнятність для лівого електорату).

Однак найголовнішим було те, що бракувало соціального замовлення на «правого» президента, бо маємо народ, який ще не оговтався від азійської «мурашиності» і хоче жити не в громадянському суспільстві, а в радянському «людашнику». Це не звинувачення, а констатація.

До речі, саме тому в нас масові акції протесту відбуваються переважно під лівими гаслами. Так у всьому світі: за підвищення зарплати чи пенсій люди борються під червоними або «рожевими» прапорами (якщо навіть таких прапорів над головою не тримають). Це віддзеркалює соціальні атавізми, пов'язані з епохою, коли «дикий капіталізм» органічно поєднувався із «квітучим марксизмом». Якщо під лівими гаслами виходять на вулицю безробітні англійські шахтарі, це зрозуміло. Але так поводять себе і кваліфіковані робітники на заводах Форда, домагаючись підвищення зарплати, яка в кожного з них разів у 10—20 перевищує мою професорську... За цим стоять профспілки (тред-юніони). Вони, за європейськими вимірами, завжди ліві — і це добре. Є, проте, делікатна сфера, в якій масові акції протесту (заворушення, погроми) ініціюються на «правому фланзі». Ідеться про міжетнічні конфлікти. Турки в Німеччині, алжирці у Франції, індуси в Англії немилосердно конкурують із корінною трудовою людністю, і саме праві партії (нерідко ультраправі) виводять своїх прихильників на вулицю. Щось подібне назріває, наприклад, у Польщі стосовно українців. Однак я пам'ятаю період, коли полякам було дозволено безвізовий в'їзд до колишньої НДР. Спостерігаючи за їхньою дрібнокомерційною метушнею, навіть мої вчені колеги в Берліні та Лейпцигу не могли стриматися: «Diese sohreklihe Polen...» («Ці жахливі поляки...»). Усе змінюється...

А повертаючись до виборів-99, можна сказати, що вплив мовно-етнічних чинників на їхні наслідки є набагато виразнішим, аніж можна було очікувати. Згідно з регіональним аналізом залежності електоральних здобутків 17 провідних кандидатів (1-й тур) від мовної ситуації (кількості дітей, які виховуються українською чи російською мовою в дошкільних закладах, середніх школах, вищих закладах світи I—II і III—IV рівнів акредитації), як свідчить таблиця, безумовну (але сумнівну) перевагу над усіма має П. Симоненко: на 87,2% його електоральні здобутки визначили етнічні росіяни та російськомовні малороси. Колеги нашого ленінця по «ліворукості» мають набагато спокійніші показники. Якщо графік свідчить про те, що на лівому фланзі всі однакові, то з огляду на таблицю можна вести мову про їхні певні відмінності між собою.

Ситуація на правому фланзі не зовсім аналогічна. Найбільш «українським» є виборець Є. Марчука, але внесок мовно-етнічних чинників у його електоральний здобуток удвічі менший, ніж у П. Симоненка. Висновок: розмови про «націоналістів» і «бандерівців» не мають сенсу, тоді як русифікаторська, імперсько-більшовицька течія в масовій свідомості є сумною реальністю. Хочу наголосити, що в основі цього лежить не власне етнічний (національний), а насамперед соціальний компонент. Про це незаперечно свідчать комічні 0,14% голосів, поданих за О. Базилюка, з його молитвами і «Прощанием славянки». Варто згадати й нищівну поразку «культурного» російського СЛОНа на парламентських виборах. Справа не в тому, що мова російська, а в тому, що нею послуговується насамперед «лівий» виборець.

Крім того, дещо несподіваними виявилися наслідки аналізу того, як голосували місто і село. Для більшості кандидатів цей чинник не мав суттєвого значення. Винятки — П. Симоненко (якому деяку перевагу надали городяни) і Є. Марчук (який був трохи популярнішим серед селян). Нічого не маю й не можу мати проти села (там я народився і виріс), але скромні електоральні здобутки Є. Марчука не в останню чергу зумовлені тим, що в нього не склалися стосунки з містом, хоча жоден з інших кандидатів не мав таких, як Євген Кирилович, передумов, щоб стати інтелектуальним лідером нації.

Яким може бути попередній прогноз на парламентських виборах 2002 року? 1994 року Л. Кучма став Президентом завдяки комуносоціалістам. То був лівий реванш у ставленні до Л. Кравчука. Нині електоральний маятник хитнувся у правий бік: Л. Кучма лишився той самий, але його бачення електоратом стало іншим. «Закон маятника» змушує турбуватися про те, що 2002 року виборчі настрої хитнуться вліво. Якщо не відбудуться суттєві економічні зрушення, то електорат помститься «правому» Президентові, обравши парламент, найлівіший за всю новітню історію України.

1994 року на демографічній карті України Л. Кучма займав ту катастрофічну позицію, яку нині зайняв П. Симоненко. 1994 року Л. Кравчук отримав найбільше голосів там, де смертність була найменшою, а народжуваність — найбільшою. За цi п'ять років демографічна ситуація різко погіршилася, але нині Леоніда Даниловича електорат сприймає так, як раніше сприймав Леоніда Макаровича. Демографічні процеси є дуже інерційними. Завтра (як і сьогодні) людність, яка вимирає, обиратиме собі комуністів.

Нарешті, про майбутніх лідерів зразка 2002—2004 року. Лідери виникають там і тоді, де і коли на них є попит. Російський люмпен потребував Вождя — уродився В. Ульянов (Ленін). Німецький люмпен потребував фюрера — уродився А. Шикльгрубер (Гітлер). Франція потребувала рішучого державника — країну очолив генерал де Голль. У сьогоднішній Україні і лівий, і правий фланги не палають, а тліють, відтак справжніх лідерів нема ні там, ні тут. Сьогодні маємо те, що маємо. Насамперед, треба взяти до уваги фігурантів минулих президентських перегонів. Г. Удовенко? Перспектив не має. Ю. Костенко? Важить стільки, скільки важить його фракція у Верховній Раді. Так буде до 2002 року, а далі? Якщо Рух (Костенко) набере на парламентських виборах стільки голосів, скільки сам Костенко набрав на президентських, то — зрозуміло. З-поміж тих, хто не «світився» під час президентських перегонів, гарні позиції для лідерського старту має А. Матвієнко. Інтеграторські зусилля «Відкритої політики» почалися задовго до президентських виборів, вони тривають і сьогодні. Чи є ті партії та об'єднання, які намагається згуртувати А. Матвієнко, причетними до реальної, а не віртуальної політики? Хочеться в це вірити.

Крім того, є ще один чинник. Того дня, коли Президент зрозуміє, що однієї НДП йому замало, а однієї СДПУ(о) (особливо В. Медведчука) забагато, він озирнеться в пошуках надійного наступника. Проте до 2004 року є ще шістдесят місяців — треба їх прожити. Володимир ВОЙТЕНКО, професор, доктор медицини