Кінець міфу?

Одним з найбільших очікувань останнього року на політичному полі України була, безумовно, «Свобода». Була. Тепер від них вже не очікують особливих проривів, а навпаки, побоюються неконструктивних дій. Хоча варто зазначити, що ще невідомо, що краще на висотах великої політики — прямолінійна принциповість або гнучкість заради  державних інтересів. Тим більше що інтереси ці різні партії розуміють по-різному.

У випадку зі «Свободою» найгірше те, що вони змінилися там, де не треба, і не змінилися там, де треба. Наприклад, останні дії депутатів-свободівців, коли вони зірвали засідання Верховної Ради, повісивши в залі плакат «Слава героям УПА!» (комуністи й депутати Партії регіонів на знак протесту залишили свої місця), інакше як провокацією не назвеш. Так потрібною противникам європейського курсу нашої держави і, звичайно ж, Москві.

Звинувачення в роботі «Свободи» на Москву можуть виходити з двох тез — або вони роблять це свідомо, або ж дають себе використовувати. Проте в цілому до партії Олега Тягнибока в експертному співтоваристві, серед політиків і  населення в цілому спостерігається подвійне ставлення. Найяскравіший і нещодавній приклад: коли представники «Свободи» не голосували за видобуток сланцевого газу, то були названі агентами Москви. Відразу ж з’явилися викривальні публікації, в яких йдеться про зв’язок бізнесменів зі «Свободи» і структур одного з олігархів України. Однак варто тільки було «свободівцям» змінити позицію і дозволити видобуток сланцевого газу — вони відразу ж отримали мало не звинувачення в політичній проституції. Схоже, виборець Тягнибока, так само як і всі інші мешканці України, сам не знає, чого хоче від цієї політсили. Власне, на це самі «свободівці» й посилаються, відмахуючись від звинувачень у тому, що вони лише імітують боротьбу з режимом, і стали такими самими, як й усі інші. Хоча аргументів проти конкретних звинувачень в корупції, залежності від великого бізнесу і дешевому політичному піарі не наводять.

Партія Олега Тягнибока стала, багато в чому, заручником власного іміджу. Власне, таке відбувається майже з усіма партіями й політиками, на яких покладається багато надій. Таке відбувається навіть з тією ж Партією регіонів. Однак «Свобода», через своєрідність її іміджу і посилене «підігрівання» цього іміджу — як єдиного цінного капіталу партії — потрапила  під дуже пильну увагу від самого початку. Тільки незрозуміло, що виборець хотів бачити в цій політсилі. Парламентських кулачних бійців? Вони й так б’ються досить регулярно. А не битимуться — тим паче будуть затавровані як боягузи та угодовці. Чекали від «Свободи» постійної участі в мітингах та акціях протесту? Так ось же вони — Юрій Мірошниченко, Олег Медуниця, Андрій Іллєнко — і Гостиний двір захищають, і Київраду штурмують, і Леніна з п’єдесталу скидають! Що ж вам ще потрібно, шановні виборці? — напрошується питання. Немає результатів — ну так у нас всього 10% голосів, і нам постійно заважають, скажуть вам в самій «Свободі». Тож радіти треба опонентам, що «прокляті бандерівці» такі гнучкі й такі непродуктивні! Або панові Колесніченко хочеться якчастіше рвати майку в Раді, посилаючись на регулярне биття «неонацистами»? Так особисто йому вони це забезпечать!

Так, «свободівці» захопилися боротьбою з комуністами і комуністичною символікою, питаннями мови і УПА. Ба більше, можна сказати, що вони на них зациклилися. І цілком імовірно, що верхівка партії живе не лише з членських внесків. Від «Свободи» чекали дорослішання після того, як вони прийшли до парламенту, — і водночас чекали радикалізму. Але це дві несумісні речі. Тому й критика тягнибоківців йде з двох протилежних позицій. І партія зобов’язана якось відповідати на цю критику. Поки що в найбільш неоднозначних моментах — у питаннях зв’язку з бізнесом і дій лобістів — її найвищі функціонери воліють просто відмовчуватися. Не найкраща тактика. Звідси висновок — їм є що приховувати. З другого боку, чи можна звинувачувати їх у тотальній зраді своїх базових установок? Варто зупинитися на цьому докладніше.

Три основні звинувачення «свободівців» у політичній і економічній площинах стосуються євроінтеграції, справжнього ставлення до боротьби з владою і позиції стосовно видобутку сланцевого газу. Тож розглянемо їх.

Щодо євроінтеграції в «Свободи» завжди була двоїста позиція. Партія — квінтесенція найбільш західного регіону країни, форпосту антикомунізму і протистояння євразійству — насправді класична права політсила, що не відчуває жодного ентузіазму щодо прав секс-меншин та інших надмірностей ліберальної демократії. Та й висловлюючись з єврейського питання у стилі 60-70-річної давнини, змушують європейців з жахом відмахуватися від відомих примар минулого. Посилена увага до «Свободи», яка спостерігається в тій самій Польщі, історично зрозуміла. Ненависть європейських лівих до подібної партії — також. Слід чесно визнати: за своєю сутністю «Свобода» — партія не «загальноєвропейського дому». Вона ніби «вискочила» з 1920-30-х років з багатьма аспектами своєї риторики. Але ж і в Європі таких партій зараз багато, і саме вони очолюють опозицію загальному поширенню толерантності до мігрантів і секс-меншин, а деколи й суспільству споживання загалом. Такий нинішній етап політичного розвитку Європи. При цьому Брюссель, Варшава та інші столиці Євросоюзу, вочевидь, не дуже далекі від подвійних стандартів: те, що в самому ЄС, хоч і мимохіть, визнається як неминуча частина політичної реальності, в Україні сприймається як злісний атавізм. Тому й вдала футбольна провокація із символікою стала можливою завдяки єдності цілої низки зацікавлених сторін — і футбольної бюрократії, і польських «фахівців з нацизму», і їхніх українських консультантів з лівими переконаннями (а хто підгодовує українських лівих — гадаю, уточнювати немає потреби). Та й поляки з часів загибелі Леха Качиньського дедалі більше розмірковують про вплив Москви на ухвалення тих чи тих рішень, які покликані посварити їх з одвічними сусідами.

Тому свідомо слабкий, вторинний голос «Свободи», що звучить в євроінтеграційному хорі нинішнього українського політикуму, не повинен дивувати. Історія розвивається по спіралі, і поява правих націоналістів з ідеологією побудови національної держави цілком вписується у сучасний тренд розвитку європейського проекту, що переживає явну кризу і ностальгію за часами «без мігрантів». Інша річ — як до цього ставляться в самому ЄС. І тим паче, як ставляться до правого радикалізму наші євроінтегратори-центристи, що бажають відповідати основній сумі прийнятих в Євросоюзі поглядів. І тут ми знову бачимо, що «свободівці» не виступають відкрито проти євроінтеграції, а займають позицію: «боротися за національну державу в загальноєвропейському домі». Позиція цілком зрозуміла, ось тільки боротьба ця має часом або нарочитий, або просто несучасний характер.

Прагнення показати європейцям «кузькіну матір», а виборцям — принциповість у відстоюванні базових символів партії — може обернутися бідою для справи євроінтеграції в цілому. І важко сказати, як наслідки тих чи інших провокацій (якщо вона все-таки станеться) позначаться на рейтингу самої «Свободи». Кількість її прибічників може значно зменшитися, про розширення впливу на столицю й центральну Україну можна буде забути. Відсторониться від «Свободи» й багато її прихильників на заході країни. Усе-таки Європа — це зараз наш фетиш, наше гасло, наше бажання «Геть від Москви!». І коли євроінтеграції заважають не комуністи й Медведчук, а крайні націоналісти, багатьом хочеться, щоб цих хлопців на деякий час в Україні не стало, щоб не дратувати вразливий Брюссель. Але ж вони є — і навіть крокують з червоно-чорними прапорами.

Якщо говорити в цілому про зміну політичних позицій «Свободи» за час перебування в парламенті, то можна відзначити парадоксальну річ: з одного боку, руйнуються пам’ятники Леніну, проводиться та ж таки хода, звучать ініціативи вигнати комуністичну ідеологію з топоніміки. Начебто саме цього від «Свободи» й чекали. І ініціативи у них цілком правильні — наприклад, увічнити пам’ять про героїв Кенгірського повстання 1954 року в сталінських таборах. З другого боку, коли газета «День» організувала громадські слухання, присвячені пам’яті іншого повстання — Норільського — то на них не було жодного «свободівця». Чим Кенгірське повстання відрізняється від Норильського? Можливо, з погляду «свободівських» партфункціонерів, лише тим, що в першому випадку ініціатива походила не від них?

Та й постійне постулювання слизької теми Другої світової війни в нинішніх умовах балансування України на тонкому льоду євроінтеграції виглядає необачним. До підписання асоціації «Свобода» могла б утриматися від будь-яких акцій, які можуть злякати Захід. З другого боку, навіщо це їй? Адже якщо відмовитися ще й від боротьби з привидом комунізму, то що ж тоді залишиться від минулої надії нації, від головної антикомуністичної сили країни?

Кажучи про ставлення до видобутку сланцевого газу, слід розуміти, в яку пастку потрапили «свободівці» в цьому питанні — в пастку навіть більшу, ніж питання євроінтеграції. Тому що екологія й економіка — це те прикладне, що впливає на щоденне життя їхніх виборців. «Свобода» декларує боротьбу за незалежність України й одночасно виступала проти видобутку сланцевого газу. Її опоненти стверджували — «свободівці» хотіли отримати (й отримали) величезний хабар. Але це недоказово. Позиція Тягнибока з товаришами у результаті звелася до того, що вони задовольнилися гарантіями екологічної безпеки при розвідці й видобутку сланцевого газу. І взагалі, отримали всі можливі гарантії від світових ТНК у питаннях сланцевого майбутнього України.

Між іншим, не виключено, що після дозволу добувати сланцевий газ кількість прибічників «Свободи» в базових областях зменшиться. Адже в інших питаннях там Тягнибоку претензій поки не пред’являють. Питання євроінтеграції не викликають у Західній Україні великої дискусії: незалежно від позицій суто партії Тягнибока, в цих регіонах абсолютна більшість виступає за європейський шлях розвитку. Комуністичної символіки в тамошніх областях теж давно немає, а прапори УПА є частиною повсякденності. Зате підвищення рівня життя й екологічна ситуація — це те, за що «Свободі», яка давно вже править на цих територіях, слід боротися до кінця, продумавши й прорахувавши всі наслідки своїх кроків. Тепер же, якщо Chevron завдасть галицьким областям збитків й надії на підвищення життєвого рівня не виправдаються, звинуватять у потуранні «акулам ТНК» саме «Свободу».

Ось і виходить, що поки «Свобода» бореться з тінями минулого, відмахуючись від примари комунізму, мимо неї тече економічне і багато в чому навіть політичне життя нашої держави. Постає питання: наскільки партія Тягнибока, з її гаслами національної держави, вписується в європейський курс, начебто узятий нашою владою і підтриманий значною частиною опозиції? Чи не залишиться «Свобода» зрештою осторонь «великих справ», які чекають нашу країну після підписання Асоціації з ЄС?

Звичайно, можна стверджувати, що з входженням України на європейський шлях «Свобода» теж європеїзуватиметься і з часом перестане лякати Брюссель своїм радикалізмом. Інакше їх позицію просто визнають зайвою на шляху до загальноєвропейської єдності, і виборці замінять «Свободу» на якусь нову, більш помірковану, партію націонал-демократичного характеру.

З іншого боку, якщо (у тому числі й завдяки зусиллям «Свободи») асоціація з ЄС провалиться, наших правих чекають ще цікавіші часи. Вони знову потраплять на улюблене і оброблене ними поле боротьби з наступом Москви. З одного боку, це підтримає їх на плаву, давши виправдання їх радикальній позиції — аж до можливого залучення насильства в зіткненнях з політичними опонентами (що не вітається на європейському шляху). З іншого боку, число прибічників «Свободи» все одно може не лише не розширитися, а навіть не відновитися до колишнього рівня — бо їх вважатимуть, разом із владою, винними у зриві євроасоціації.

Ймовірно, що в наступному парламенті ми знову побачимо «свободівців» — але в меншому числі. Хоча повністю з нашого політичного поля вони не зникнуть ще довго — на Західній Україні їх нікому замінити, та й правонаціональний тренд об’єктивно має існувати в країні, де на іншому кінці політичного спектру ось-ось може «вистрілити» ще більш небезпечний проект з умовною назвою «Навіки з Росією».

Отже, «Свобода» Україні потрібна. Як явище, як тренд, але не як міф і не як панацея. Вона складається з живих людей, а не з ангелів і не з демонів. Лише реформуватися вона поки не може. Або не хоче? Застигла на певному «підлітковому» рівні з відкритим ротом біля воріт Європи. Таких туди не беруть. Натомість для суцільної «партизанщини» в тилу «путінського проекту» відтворення євразійської імперії «свободівці» якраз знадобляться. Можливо, вони й хочуть залишитися цими партизанами — і наближають своїми діями цю саму імперію?

КОМЕНТАРІ

Тарас ВОЗНЯК, головний редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї»:

— Щодо політичної партії «Свобода», то нещодавно було проведено аналіз, наскільки «конструктивно» вона співпрацює, наприклад, з іншими фракціями. Як виявилося, один із найбільших коефіцієнтів спільних голосувань Партії регіонів, а це 61%, є із фракцією «Свобода». Тобто в цьому сенсі вона дуже «конструктивно» співпрацює з ПР. Коли ж говорити про зовнішній антураж: рвання на собі сорочок, вивішування червоно-чорного прапора (з усією повагою до цього прапора і до цієї традиції, яка за ним є) — все-таки український парламент — це український парламент, і вивішування червоно-чорного чи зелено-фіолетового прапору там є недоречним. Бо не виключено, що таким чином наступним будуть вивішувати російський триколір або ж прапор Радянського Союзу. Тому в даному разі ця провокація є абсолютно безглуздою, «Свобода» показала шлях, яким Путін чи якась проросійська сила цілком ймовірно можуть відбутися в Україні. Тому думаю, що такі провокативні дії з боку «Свободи» — абсолютно неприпустимі.

Що ж до розмов про надмірну радикальність цієї партії, то я б сказав, що вона вже давно цієї своєї особливості позбулася. Її верхівка давно влаштувалася у Верховній Раді. Інше питання, що у «Свободи» різко падають рейтинги, і наразі рейтинги їхнього лідера Тягнибока складають трохи більше чотирьох відсотків. Якщо порівняти з рейтингом «Свободи» на виборах до парламенту 2012 року, то тоді партія мала 10% голосів виборців. Наскільки мені відомо, у «Свободі» з цього приводу навіть істерика була. Мовляв, навіть комуністи у рейтинговому списку їх переганяють більш ніж на 1%. Таким чином у цьому контексті чітко зовнішньоепатажні заходи й надалі культивуватимуть, що абсолютно не означає прояву якоїсь радикальності чи чогось незвичайного у поглядах самої партії. Швидше навпаки.

Для прикладу, минуло майже три роки від того часу, як представники «Свободи» перебувають при владі у всіх обласних, міських радах Галичини. Так, життя різко «покращилося», дороги «відремонтували», корупція «зменшилася». Що вже казати, «процвітання» настало (саркастично. – Авт.). Невже ви думаєте, що люди цього не бачать? Зрозуміло, що всі чудово усе розуміють. Тому рівень підтримки «Свободи» зараз падає.

Роман КОШОВИЙ, голова правління ЛОГО КВУ:

— Головною причиною, чому за «Свободу» проголосували люди — це не програма «Захисту українців», про яку так багато говорять представники цієї політичної сили, а йдеться все-таки про ідею реабілітації ОУН-УПА. Бо сьогодні, попри те, що ми вже відсвяткували 22-гу річницю незалежності України, — це питання ще не до кінця вирішено на загальнодержавному рівні. Саме ця проупівська риторика допомогла «Свободі» однозначно посісти перші електоральні позиції на Західній Україні.

Якщо ж оцінювати позицію «Свободи» в парламенті й оцінювати ефективність її дій, то тут не можна говорити про те, що вона досягла якихось значних успіхів. Коли ж ідеться про питання, які дотичні до поглядів минулого, такого собі ОУН-УПА-центричного спрямування, то зрозуміло, що тут «Свобода» отримала багато своїх дивідендів. Звичайно, свободівці цю тему сьогодні використовують максимально, тому що, на відміну від інших національно-демократичних сил, позиція яких є радше ліберальною, тема ОУН-УПА є стрижневою в діяльності «Свободи».

Доцільно зазначити також, що дійсно гостру тему ОУН-УПА «Свобода» сьогодні досить активно експлуатує, але не слід забувати, що вона не є темою для об’єднання України. Має минути певний час, коли покоління людей, які виросли на радянській пропаганді, відійдуть і тоді лише в Україні зможуть дати тверезу оцінку подіям, що відбувалися в ті роки. Так, сьогодні ми говоримо про цю важку тему здебільшого в площині стереотипів, але для «Свободи» — це хороша тема для апелювання до представників її електорального кола.

Проте мене наразі значно більше хвилює те, що коли ми будемо мати голову, весь час повернену назад, то нам буде дуже важко йти вперед. Тому політикам краще не експлуатувати цю тему для задоволення власних інтересів, не роз’єднувати Україну, а все-таки пропонувати нові кроки для виходу із ситуації, яку маємо сьогодні.

Підготувала Юлія ЛУЧИК, «День»