Коли термін має значення

...Тривало засідання парламенту. Депутат Верховної Ради, тяжко відірвавшись від стільця, попрямував за колону. Через якийсь момент, непояснювано просвітлілий, з’явився знову на очі народу, замріяно задивився навсібіч і вмостився на своє місце. Така в нього робота.

Подібні історії, коли в залі Верховної Ради України обранці народу займаються то маніпуляціями з власним тілом, то замовляють путівки/машини/дівчаток, то підбадьорюють себе доступними методами, вже не рідкість. Так само перестає вражати відсутність депутата на роботі, законодавча млявість чи буйна «піаністична» кнопкова активність парламентаря.

Подібна поведінка тих, за кого голосували виборці, геть неприйнятна. Не кажучи вже про те, що це шкодить країні.

Чому людина, яку народ обрав для виконання важливої місії та яка часто не виконує цієї місії, називається народним депутатом?

Так встановлено в законі.

Член парламенту — це народний депутат України? Згідно із законом — так. Навіть якщо потім волю народу не виконує або перекручує її чи опирається на неї, щоб реалізувати свої політичні інтереси. При цьому інтереси закамуфльовані образом виборця, якого називають «простим українцем», «пересічним громадянином», «бюджетником» або й зухваліше, із замахом на месіанство — приміром, «багатостраждальним українським народом».

Звісно, не всі депутати Верховної Ради під час засідань чубляться чи бавляться, кидаючи виборця у сором і злість. Існують й інші способи насміятися з народу, який обрав депутата, — скажімо, блукання із фракції у фракцію. Тобто обирався депутат з одними гаслами, а роззирнувшись у парламенті, став прихильником інших. Або глузливо гальмувати законопроєкт, подавши кілька тисяч правок. Деякі діють масштабніше — принижують мову та історію України, інтереси якої нібито обстоюють.

Отримавши депутатський мандат від українського народу, можна літати з туманними цілями до російських громадян. Під час російської агресії це навіть не нахабство, а межує зі зрадою. Проте член парламенту, перетинаючи кордон, не зобов’язаний пояснювати таких своїх дій. А ще депутати можуть бути замішані в хабарництві, стріляти в людей, публічно гидко лаятися й чимало іншого, ба навіть убити.

Та у виборців руки закороткі, щоб його вивудити з приміщення на Грушевського, бо він же — народний депутат.

Чи справді державного діяча із зухвалою поведінкою, з низьким рівнем довіри громадян до законодавчого органу, в якому він працює, справедливо називати народним?

Статус народного депутата України залишається в законодавчому полі за наявності більш нейтральних відповідників: «депутат Верховної Ради України» або «член парламенту України». У цих означеннях те ж саме смислове наповнення і водночас немає апеляції до народу — і так зрозуміло, хто його обрав. Тому немає потреби хизуватися формально народною підтримкою, бо між депутатом і народом часто віє холодом прірви.

Законодавча заміна терміна «народний депутат України» на «депутат Верховної Ради України» назріла. Така заміна цілком обґрунтована й відображає сучасні реалії в публічному управлінні. Ці реалії можна звести, зокрема, до підвищення ролі громадян у прийнятті управлінських рішень. Себто управління стає більш народоцентричним, тож акцентувати на цьому вже зайве.

Ось історичний приклад із іншої сфери, коли доважок «народний» став зайвим, але вже з інших причин — реорганізації радянської Ради Народних Комісарів у міністерства. Хай це не надто коректно, але згадайте: урядова посада «народний комісар» існувала в Україні з 1919 року за московськими лекалами, і 1946 року назву замінили на «міністр». Не «народний міністр», адже відбувалося зміцнення партійно-бюрократичного апарату.

І, до слова, чому нинішні міністри — не народні? За їхнє призначення голосують депутати, яких обрав народ, тож міністр — таки народний. А глава держави у нас народний чи так собі? Президент також мав би називатися народним...

Існує ще один розрив у системі координат «народний — не народний». Він полягає в тому, що коли народ обрав вас депутатом на рівні села, селища, міста, району чи області — ви аж ніяк не народний депутат. А от якщо вас обрали до парламенту — то ви народний.

Цікаво розібратися в розмежуванні депутатів місцевого рівня і парламентського. Насправді місцеві депутати колись також називалися народними. Наприклад, існувала така інституція, як районна Рада народних депутатів. Це було ще в УРСР: відповідними законами 1979 року регулювалася діяльність сільських, селищних, міських, районних у місті, районних Рад народних депутатів (див. Відомості Верховної Ради УРСР за зазначений рік, додаток до № 52). А законом 1980 року — обласних рад (див. Відомості Верховної Ради УРСР за зазначений рік, додаток до № 46). Саме Рад народних депутатів. Ось коротко і ясно із Закону «Про обласну Раду народних депутатів Української РСР»: «...Обласна Рада народних депутатів є органом державної влади в області».

У Законі вже незалежної України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» 1993 року ідеться: «Представницькими органами регіонального самоврядування є обласні, районні Ради народних депутатів». Ця норма втратила чинність 1997 року з ухваленням закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

Отак місцеві народні депутати просто щезли. То чи трапиться щось неймовірне чи загрозливе, якщо так само юридично пощезнуть і народні депутати?

Хай або всі депутати будуть народними, або ніхто. Краще — ніхто.

Замінивши опоетизовану назву посади «народний депутат України» на функціональну «депутат Верховної Ради України», матимемо зрозумілішого політичного гравця, дистанція якого від народу буде обумовленою. Хоча б тим, що діяльність депутата після виборів уже не характеризується аж такою увагою до очікувань виборців.

Сумлінному депутату, без шлейфу криміналу чи скандалів, це не завадить у діяльності. Статус члена парламенту від зміни назви не постраждає, натомість спроби маніпулювання волею виборців та приниження поняття «народний» стануть бодай менш успішними.