Коли й навіщо об’єднуватись?

Дивлячись на метушню Об’єднаної опозиції «Батьківщина» і «Свободи», які прагнули підписати хоч якийсь меморандум про єдність дій у майбутньому парламенті з «УДАРом», пригадується поема Михайла Лермонтова «Тамбовская казначейша»: «Вдруг оживился круг дворянский; / Губернских дев нельзя узнать...»

Таке враження, що у «Батьківщини» немає вже клопоту отримати доволі високі відсотки голосів на виборах. Її не стільки хвилює боротьба з бандитським режимом, скільки ще до переправи домовитися з Кличком і, найголовніше, підписати документ. Про те, що увійдуть в опозицію до нинішнього режиму і за жодних умов не співпрацюватимуть із Партією регіонів у парламенті. «УДАР» не погодився і документа не підписав, довелося обмежитись підписанням зі «Свободою».

Від самого початку було зрозуміло, що вся ця метушня не варта виїденого яйця. По-перше, сумна історія українського політикуму полягає в тому, що усні й письмові домовленості практично ніколи не виконуються. Вони коштують не більше того паперу, на якому стоять підписи. На жаль, українські політики господарі свого слова — дають його і тут же забирають назад. Пояснення таких дій завжди знаходяться і додаються на ток-шоу або в газетах. Переламати цю негативну тенденцію на даний момент не представляється можливим. Політична культура є похідною від стану суспільства, ступеня його демократичності. Якщо він підвищуватиметься, то до порушень політиками даного слова ставитимуться негативно, і вони остерігатимуться його порушення. Але поки цього немає, перетворювати підписання на фетиш не варто.

По-друге. Є суто тактичні причини для Об’єднаної опозиції наполягати на підписанні і, відповідно, для «УДАРу» цього не робити. Підсумок виборів відносно передбачуваний, і в ньому присутній феномен партії Кличка, яка розпочала кампанію в одних стартових умовах, а закінчує в інших.

Успіх, навіть феномен «УДАРу» виявився несподіваним як для лідерів і політтехнологів «Батьківщини», так і для Партії регіонів. У останніх у тилу виникла проблема комуністів, з якими регіонали ще наплачуться. Червоних випустили з певною метою, а вони почали кусати своїх партнерів, і при цьому дуже боляче. Антикомуністичний розворот на повному ходу, по-перше, запізнився, по-друге, ведеться препогано, можна навіть сказати, що незграбно. Залишається сподіватись на адміністративний ресурс. Судячи із ситуації в Луганській області і взагалі у східних та південних регіонах, за все нинішній партії влади доведеться платити, і дорого.

Зрозуміло, що майбутні коаліційні та інші переговори вести з цифрами кількості депутатських мандатів набагато легше і зручніше. Проблема не в співпраці з Партією регіонів. Якщо Кличко піде второваним Тігіпком шляхом, то навіть про найближчі місцеві вибори йому просто доведеться забути і повернутися в спорт. Отож якщо такі підозри і є, то поки що вони не мають доказової бази.

Очевидно, що об’єднаних опозиціонерів зі «Свободою», якщо вона взагалі опиниться в парламенті, хвилює саме позиція на переговорах. А вона може стати доволі непевною у становищі молодшого партнера. Саме передчуття такого становища й примушувало поспішати зв’язати «УДАР» хоч якимись зобов’язаннями. Адже цілком можливо, що коаліційні переговори закінчаться провалом і демократичний союз у парламенті так і не складеться, а можливо, що буде не настільки міцним, щоб кинути виклик Партії регіонів та її червоним сателітам. Усе це чудово розуміють в «УДАРі» й відповідно не хочуть зв’язувати собі руки.

Тепер від тактики до стратегії, хоча грань між ними доволі відносна.

Поки що виходить, що «УДАР» не короткочасний політтехнологічний проект, розрахований на участь у черговій виборчій кампанії. Ті, хто його створював, ставлять більш довгострокові політичні цілі. І майбутні парламентські вибори — лише епізод, хоч і доволі важливий. Якщо ставиться мета приходу до влади, інакше взагалі не варто створювати партію і вплутуватись у політику, то треба вирішити необхідні завдання. Причому в українських умовах вони вирішуються у зворотному порядку, ніж у країнах зі сталою демократією.

Спочатку знаходиться лідер. Для «УДАРу» знайшли Кличка. Під його бренд створюється партія. Перший вихід був не дуже вдалим — але важко розгойдатися, а далі легко. Цього разу вийшло набагато краще завдяки правильно обраній електоральній ніші. У суспільстві зростає потреба в появі нових облич у політиці і тієї партії, яка насправді почне реформування країни. Вийде у Кличка з «УДАРом» ще дуже велике питання, але суспільний аванс наявний.

Стратегічно з наближенням місцевих, президентських і, можливо, дострокових парламентських виборів для «УДАРу» важливо не лише не втратити нажитий політичний капітал, а його максимально примножити. Розчинятись в антирегіональній опозиції і ставати її рядовим партнером з амбіціями старих парламентських лідерів не має особливого сенсу. Виборець і так не надто знається на політичних хитросплетіннях, а потім зовсім заплутається.

Наступна проблема — організаційна. Поточна кампанія показала, що з цим у «УДАРу», м’яко кажучи, не все гаразд. Принаймні у східних областях — вони значною мірою заповнені людьми, тісно пов’язаними з нинішньою владою. Багато хто з них, як кочівники, переходив із партії в партію, поки не опинився у Кличка. Це спільна проблема всіх партій, і Партія регіонів — не виняток, але у Кличка вона дуже гостра. І від того, як її буде вирішено, причому найближчим часом, дуже багато залежить. У цьому плані можливі партнери з Об’єднаної опозиції перебувають у більш вигідній ситуації. Все-таки їхні організації в областях створювались раніше. Кличку довелось підбирати все, що залишилося...

І найголовніша проблема — ідеологічна. У багатьох від цього терміна починається алергія. Цілком зрозуміла, але від ідеологічного фундаменту партії нікуди не дітися. Взагалі, партії повинні будуватись у зворотному порядку — спочатку ідеологія, потім лідери й організаційна будова.

У цьому плані всередині опозиції в повному розумінні цього слова є суттєві суперечності. Усунення від влади нинішнього режиму — завдання навіть не тактичне, а кон’юнктурне. Так само розмови про імпічмент та інші заманухи для електорату на кшталт «бандитам тюрми». Це не план реформування країни, а профанація, імітація активної діяльності.

«Батьківщина» має еклектичну ідеологію із суміші лібералізму й соціал-демократії із сильним лівим популізмом. «УДАР» поки що тримається здебільшого ліберального посилання. Що доволі яскраво показує ставлення до такого важливого питання, як запровадження приватної власності на землю і створення ринку головного багатства країни. Це не тактика, а стратегія. І ще дуже багато ідеологічних установок, які принципово розводять опозицію. А далі виникають питання приватизації, і такий перелік займає доволі багато місця.

На західних прикладах ми бачимо, що цей вододіл дуже глибокий. Як реформувати країну? За ліберальними лекалами — це складний і дуже хворобливий процес із великими соціальними витратами. І що далі він затягується, то більш високу ціну доведеться заплатити. Хоч у Грузії його повною мірою реалізувати не вдалося. Принаймні, команді Саакашвілі. Залишимо осторонь суб’єктивні обставини, зокрема, його авторитарні замашки. Не вдалося з багатьох причин, перш за все — через неготовність населення й далі чекати кардинального покращення свого економічного становища. Багато зроблено, але через велику інерційність економічних і суспільних процесів значна частина людей полегшення не відчула.

В Україні ці проблеми набагато серйозніші, і як їх вирішувати, поки що опозиція не сказала. Тому виникає цілком закономірне запитання: якщо об’єднуватися, то під якими прапорами, під які реформи?

Схоже, що у такому вигляді його ніхто не ставить. Тактика і кон’юнктура перекриває все. План реформ у повному вигляді не представила жодна з партій. Якщо його немає, то це повторення того, що ми вже проходили в 2004—2005 роках. І за цим настає синій туман загального розчарування, розсіяти який дуже важко.