Конституція: про шкоду прописів
Повинен відразу зізнатися, що я абсолютний дилетант у питаннях держави та права. Але обертаючись у політичних середовищах, давно дивуюся безпідставності суджень на ці теми як у політичної публіки, так і серед фахівців. Існують загальнопоширені помилки, які вважаються аксіомами; спробуй, запереч. Перед прийняттям Конституції в 1996 році нерідко чув в обговореннях запитання: а яка форма демократичніша? Мало кому спадало на думку, що змагання в ступені демократичності для нас подібні смерті, що нам потрібна та форма демократії, яка має надію вижити саме в нас. Упевнений, що поєднання інфантильності мислення одних і корисливої брехні інших і призвело до тих непереборних недоліків Конституції 1996 року, а особливо поправок до неї, прийнятих у 2004-му, які зробили необхідним прийняття нової Конституції. Тому, ризикуючи почути звинувачення в неуцтві, вважаю своїм обов’язком зробити замах на священних корів.
Журналіст Сергій Рахманін озаглавив свою статтю в «Дзеркалі тижня» (№34, 15 вересня) «Конституція: не робіть під себе». Вірно, чули ми вже десь, що демократія — це не особистості, а процедури, що Конституція повинна створюватися на віки й тому конкретне прізвище президента для неї не істотне. Але чи не з питання прізвища президента спалахнула наша помаранчева революція? Так давайте ж відкриємо очі й зрозуміємо: ми живемо в часи вкрай важкого, місцями революційного становлення в нашій країні початків демократії і законності. Тому лицемірні спроби перещеголяти кращі європейські зразки. I якби вдалося створити та прийняти Конституцію, що найкраще б підходила наявним сьогодні лідерам, то дій вона хоч тільки п’ять років їхньої каденції, вона у великій мірі послужила б просуванню і, можливо, порятунку нашої демократії і держави. Сьогодні міркування типу, а якщо під кожного президента..., абсолютно недоречні. Коли оперують небезпечно хворого, на час забувають, що кращою гарантією здоров’я є правильне харчування та спорт. І від особистості лікаря залежить дуже багато.
До «аксіом», що справили трагічно шкідливий вплив на суспільну свідомість, я відношу ледве чи не спільну думку про те, що злочини режиму Кучми стали прямим наслідком дуже великих повноважень, визначених президенту Конституцією 1996 року. По- перше, не було дуже великих повноважень. Та Конституція позбавляла президента від прямої відповідальності за виконавчу владу, чим Л. Кучма постійно й користувався, нещадно лаючи назначених ним прем’єрів, сам залишаючись ніби збоку. А повноважень «тата» Конституції не дають, режими виникають всупереч конституціям. І ось обурення злочинами цього режиму вилилося в переконання, що нам необхідно, беручи приклад з Європи, рухатися в бік більшого парламентаризму. Звідси виникли поправки до Конституції, підтримані всіма, крім БЮТ, політичними силами. І що ж, вийшло, як в Європі?
Існують і всіма визнані прописами лжепрописи. Як один повторюють, що президентська форма правління — це диктатура. До цього наводять сильні аргументи: в Європі суто президентських республік майже немає, а приклади Росії і Білорусі свідчать самі за себе. Але нехай мене хто-небудь переконає в тому, що в США диктатура. А що говорить класична теорія? За Ш.Л. Монтеск’є тиранія — це правління за свавіллям однієї особи замість правління згідно із законом. Законним може бути визнане те правління, за яким існує розділення влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Так в якій із демократичних систем класичний принцип розділення влади реалізований чіткіше, ніж у президентській республіці? У парламентській — законодавці самі з себе формують виконавчу гілку, тобто, фактично, існують непрямі вибори голови виконавчої влади. Так що демократичніше, де гілки влади незалежні? Крім того, в президентській республіці президенту може протистояти більшість парламенту, якщо більшість у ньому належить не президентській партії; у парламентській же системі прем’єр-міністру опонує меншина законодавчого органу.
А в нас в Україні принцип стримань і противаг доводять до абсурду: противаги вставляються всередину виконавчої гілки. Ймовірно, укладачам українських Конституцій дуже хочеться бачити милостиву картину: президент разом із прем’єр-міністром і з усією Верховною Радою збираються, мирно обговорюють і на загальну згоду вирішують усі питання. А на ділі трапляються зіткнення силових структур, розділених між президентом і урядом. Наскільки треба було бути безвідповідальним, щоб відділяти силові структури від інших органів виконавчої влади й не розуміти наслідків!
Я абсолютно згодний з Ю. Тимошенко, що найзгубнішими для України є змішані конституційні системи. Вони передбачають високу здатність представників влади домовлятися один з одним, а що бачимо в рідній вітчизні? Так що пропоную вибирати між надійно перевіреними виключно президентською і виключно парламентською формами. Впевнено віддаю перевагу президентській для України. Але перш ніж говорити про переваги, необхідно сказати про ще деякі укорінені уявлення, які перешкоджають найефективнішому для України вибору.
Іноді здається, що укладачі наших Конституцій не бажають, щоб влада могла що-небудь вирішувати, особливо не терплять рішень одноосібних. Звідси слідують усі ці численні процедури: одні вирішують, інші підписують і незрозуміло, зобов’язані підписати чи ні. Якось закріпилося у свідомості, що якщо вирішує один — це самодурство. Адже особистий елемент за необхідності повинен бути присутній у виконавчій владі — цій гілці має бути властива оперативність прийняття і виконання рішень. Крім того, курс виконавчої влади повинен бути суцільним і послідовним (хоч би на період життя Кабінету), а ці якості втілюються тільки особистістю. Чому ж у нас так люблять коаліційні уряди? По-моєму, для України гірше не вигадаєш. Розумний прем’єр (або президент у чисто президентській системі) порадиться з міністрами, а ухвалить рішення сам. І горе тому народу, в якого окремі міністри зі своїх партійних міркувань проводитимуть власну політику.
Проаналізуємо недоліки парламентської системи, маючи на увазі місцеві умови та звичаї. Адже в нас у всі часи владу втілює Головний незалежно від його титулу; наявність кількох Головних призводить до роздвоєння народної свідомості і почуття нестабільності. Звичайно, Головним може бути i прем’єр-міністр. Але створення парламентської коаліції, що ставить прем’єра, і в країнах з демократію, що устоялася, являє собою торг. У наших же умовах це торг буквально, ще і з елементами зради. Чи створений торгашами- зрадниками уряд користуватиметься авторитетом у народу, чи буде він стійким?
Для мене очевидно, що в той історичний період, коли народ ще не визначився щодо перспектив розвитку своєї країни, коли майже рівні його частини бажають рухатися в майже протилежних напрямах, державний курс повинен здійснювати президент, який отримав на це мандат усього народу. Нехай навіть його перевага на виборах була б незначною, але визначеність і послідовність дій краще, ніж метання зі сторони в сторону. Якщо президент, глава держави, є одночасно й головою виконавчої влади, то Кабінет Міністрів — це і є Адміністрація Президента і зникає все це дублювання-протистояння. Повторюю, не означає президентська система єдиновладдя в країні — парламент залишається єдиним органом, що видає закони, і вже ця функція парламенту робить його могутньою противагою президенту.
Розумію й небезпеки великої влади президента для України: у нас на популістських обіцянках до влади може прийти спритний демагог, свою помилку народ зрозуміє тільки після виборів. Маю для цього випадку пропозицію, не звичну для існуючих конституцій. Чому президента можна усувати з посади тільки в разі здійснення ним злочинів (у порядку імпічменту)? А якщо парламент чітко усвідомив небезпеку для країни курсу, що проводиться ним? Парламент повинен отримати можливість відсторонювати президента за рішенням кваліфікованої більшості депутатів, але ця можливість повинна дорого коштувати парламенту. Після вираження недовіри проводиться референдум, який підтримає одну зі сторін конфлікту, повноваження ж іншої будуть достроково припинені. Природно, симетричним правом повинен володіти й президент. Ось так, хочеш усунути опонента, став на кін і свою долю.
Розумію значну складність проходження проекту президентської республіки — ми йдемо в Європу, а там такого немає. Ось і ще одна «аксіома»: йдемо в Європу, а чому не в Америку? Свідомість колишньої радянської людини вже майже змирилася з тією істиною, що Європа — це навіть непогано; але ось Америка... Тим часом, за низкою параметрів нам повинен бути ближчим досвід Америки. США як держава й демократія молодша багатьох демократій Європи. Європейський парламентаризм поступово впроваджувався в боротьбі зі владою королів, у цих реаліях важко собі уявити ще й фігуру сильного президента. В Україні короля немає, а необхідність сильної виконавчої влади наявна. І виборча система США здається мені найвдалішою зараз для України (тільки право висунення кандидатів потрібне б чітко закріпити за партіями). Гадаю, що успішно діюча президентська форма демократії не стане для Європи серйозною перешкодою для прийняття України в ЄС.
У чисто президентській республіці прем’єр-міністра немає, президент особисто керує Кабінетом. Чи потрібна ця посада Україні? Не посоромлюся приміряти цю проблему до відомих в Україні особистостей. Президента Тимошенко відверто боюся, незважаючи на підтримку мною багатьох її хороших ідей. Президент Ющенко нерідко виявляє нерішучість і непослідовність. На мій погляд, кращою моделлю було б їхнє співробітництво, адже була ж плідна їхня спільна діяльність в уряді Ющенка в 1999 році! Тому хотілося б передбачити в Конституції можливість для президента мати або не мати прем’єра, але в будь-якому випадку вся відповідальність за виконавчу владу повинна лежати на президентові.
Прописи, вони для перших учнів, а такі часто виявляються нездібними діяти в обставинах, що пропонуються життям.
