Конституційний Суд як яблуко розбрату
Для перманентної боротьби між керівництвом Верховної Ради та президентською адміністрацією, що точилася то навколо президентських повноваженнь, то навколо питання про керівників місцевої виконавчої влади, то навколо Конституційного договору й Конституції, знайшовся черговий об`єкт - Конституційний Суд. Причина зрозуміла: він має право скасувати будь яку владну дію, яку визнає незаконною, і тому дуже важливо, на чиєму боці він буде під час виборчої кампанії.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ
Коли Конституційний Суд на початку літа виніс свій перший вердикт, оптимісти вважали, що відбувся дебют справді незалежної судової інстанції. Ухвалюючи рішення щодо можливості суміщення депутатського мандата з діяльністю в органах виконавчої влади, суд, як зазначив на прес-конференції його голова Іван Тимченко, керувався загальновизнаним демократичним принципом про неможливість зворотної дії закону.
Таким чином, Конституційний Суд створив прецедент розв`язання питань, пов`язаних із тлумаченням Конституції. Відтепер будь-яка спроба надати законодавчому актові чинності "заднім числом" повинна була вважатися неконституційною. Отже, підприємці дістали змогу оскаржувати в КС податкові акти, чимало з яких мали зворотну дію. Відтак і з запізненням затверджений державний бюджет має силу закону не від початку року, а від дня ухвалення.
Можливо, Конституційний Суд злякався далекосяжних наслідків свого власного рішення, можливо, зазнав тиску з того чи того боку, але наступне було вже зовсім інакше: КС визнав не відповідним Конституції зарахування до його юрисдикції тлумачення відповідності Основному законові парламентських провових актів - крім нормативних актів президії ВР у період, коли вона мала право ухвалювати рішення у міжсесійний час. Одразу постало питання, чи може Конституційний Суд розглядати указ президії Верховної Ради від 30 серпня 1991 року про заборону діяльності Комуністичної партії. Суддя КС Станіслав Яценко підкреслив на прес-конференції, що воно "є самостійним і лишається відкритим".
З якихось політичних міркувань суд потрапив у пастку, з якої йому буде доволі складно вибратися. Закон про Конституційний Суд України набрав чинності 3 червня 1992 року. Тоді Верховна Рада не змогла затвердити склад суду, обравши тільки голову. Після ухвалення нової Конституції цей закон втратив силу, і 16 жовтня 1996 року набув чинності новий, за яким КС нарешті сформовано. Чи може він розглядати акти, видані до власного законодавчого оформлення як певної владної структури? Якщо спиратися на праві норми неможливості зворотної дії закону, якими Конституційний Суд керувався в своєму першому вердикті - ні. Але тепер, ведучи мову про "відкритість" питання щодо законності старого указу президії Верховної Ради, КС від них відійшов.
Якими мотивами він керувався, фактично ревізуючи своє перше рішення, невідомо. Сумніватись у кваліфікації суддів і в тому, що вони не помітили, що створюють серйозну правову колізію, не випадає. Можливо, перспектива отримання комуністами значної кількості місць у наступній Верховній Раді змушує КС шукати з ними порозуміння, запропонувавши компромісне вирішення на взірець вердикту російського Конституційного Суду 1993 року. Можливо, судді прагнули закласти взаємозаперечні прецеденти, щоб надалі мати змогу маневрувати задля якихось своїх інтересів. Але будь-яке припущення так чи інакше виводить на суто політичні мотиви ухвали, яка відкриває можливість розгляду конституційності заборони Комуністичної партії після путчу 1991 року.
НАЗАД ДО ВЛАДИ РАД
Третій вердикт Конституційного Суду недвозначно ставив на місце Верховну Раду, визнавши неконституційним її тлумачення повноважень Рахункової палати. Це, очевидно, спонукало впливові сили у Верховній Раді спробувати приборкати Конституційний Суд. Перед відпусткою парламент ухвалив розглянути на додаткових серпневих засіданнях зміни до Конституції, в яких, зокрема, пропонується зробити тлумачення чинного законодавства прероґативою тільки Верховної Ради.
Позбавлення Конституційного Суду серцевини його повноважень може потягнути за собою серйозні зміни в політичному житті країни. Принцип поділу влад є аксіомою сучасної демократії. Згідно з ним тлумачення законів є справою або найвищого органу судової влади, або спеціально створеного конституційного суду (втім, бувають випадки, коли цю роль відіграє звичайний суд - так зване "прецедентне право"). Взагалі, тлумачення чинного законодавства - природна функція судової влади - хай це буде випадок із крадіжкою в крамниці чи з порушенням політичних прав цілого народу. Те, що суд нижчих ланок здійснює щодо конкретних випадків, пов'язаних із окремими суб'єктами, суд найвищої ланки здійснює щодо життя цілої країни. Відібрати цю функцію в судової влади означає зробити її безправною, знявши запобіжник сваволі парламентської більшості, яка може ухвалювати неконституційні закони.
Отже, можна цілком умотивовано запідозрити ініціаторів фактичної ліквідації прав Конституційного Суду у намірі повернутися до "влади Рад", яка, за словами її творця, не почувалася обмеженою будь-якими законами, в тому числі й виданими нею самою. Здобувши право тлумачити закон, Верховна Рада легкома уникатиме його виконання, якщо він заважатиме тому чи тому політичному актові.
Можна припустити, що ліворадикальні сили у Верховній Раді (а саме вони зініціювали цю поправку) вирішили поторгуватися з Конституційним Судом про скасування заборони діяльності КПУ. В разі визнання його антиконституційним Компартія може сподіватися задоволення претензій на майно КПСС - неабияка допомога у виборчій кампанії. Та й моральний зиск у переддень виборів не завадить.
Президент Кучма, чудово розуміючи потенційну політичну вагу Конституційного Суду, зробив хід у відповідь, заявивши, що певні кола у Верховній Раді мають намір "здійснити конституційний переворот" і що він має досить засобів, щоб того не допустити. Президент має звичку лякати своїх опонентів завчасно, але якщо Верховна Рада справді ухвалить поправку до Конституції і привласнить право тлумачити закони, вона таки сильно себе "підставить". Виправлений текст Конституції суперечитиме засадничим принципам конституціоналізму, і Президент стане вільним від своїх обов`язків щодо тієї гілки влади, що зазіхає на сам принцип поділу влад (стаття 6 Конституції) та принцип верховенства права (стаття 8). І розв`язка відкладеної до осені чергової політичної партії між Президентом і Верховною Радою щодо Конституційного Суду може стати справді драматичною.
Сам суд, як видається, за нинішніх обставин навряд чи здатен стати справді самостійною владною інституцією, чия діяльність стверджувала б у суспільстві засади конституціоналізму і правосвідомості. Його дотеперішні ухвали свідчать, що він не є (принаймні, поки що) суб`єктом політичного життя, а радше засобом розв`язання конфліктів між гілками влади й між певними політичними силами. Як поведеться КС, відповідаючи на відверто неправові спроби Верховної Ради відібрати від нього право тлумачення законів, чи утримається від суто політичних кроків? Пристане до Президентової команди чи капітулює перед ліворадикалами з парламенту? Чи балансуватиме між різними силами, вдаючи могутність і незалежність? Президентська адміністрація і керівництво Верховної Ради не повинні дивитися на Конституційний Суд як на розмінну монету в досягненні своїх політичних цілей - але оскільки ця монета може за певних обставин виявитися золотою, то такої спокуси гілки української влади, схоже, ближчим часом уникнути не зможуть. Отож і наступні рішення Конституційного Суду матимуть присмак яблука розбрату.
