«Кролики думали, що їх годуватимуть, а їх розводять»

Олександр ЛИТВИНЕНКО, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень:

— Існує проблема усвідомлення українською елітою своєї відповідальності за майбутнє, своєї ролі як суспільно продукуючого середовища, прошарку, який, власне, і повинен формувати в демократичному суспільстві обличчя країни, суспільства.

Також одна з найважливiших проблем нашої еліти полягає в мінімалізмі запитів і невідповідності запитів та пропозицій. Безвідповідальність і анархізм багатьох представників еліти, напевно, мають своє історичне коріння у відомому феномені намісництва, коли українські еліти виступали не як державники, а як намісники, які передають накази зверху і виконують функції місцевої адміністрації. Наші еліти поки що не вишли з парадигми гоголівського Вія і шевченківського міфу України, коли будь-яка влада сприймається не як природна необхідність, а як щось диявольське, нав’язане зверху чи збоку, щось не своє. На мій погляд, сьогоднішні українські еліти (і владні, й опозиційні) значною мірою вже вичерпали свій потенціал. І тепер перед ними постає проблема вироблення проекту власної модернізації.

Віктор НЕБОЖЕНКО, президент Агентства корпоративної підтримки «Трайдент»:

— Існують базові цінності, які пояснюють будь-яку поведінку — це влада, власність, авторитет і знання. Боротьба за ці цінності є основним сенсом діяльності більшості груп і лідерів. У кого більше влади, власності, авторитету і знань, той і може називати себе елітою. Але я б виділив ще одну ознаку еліти — це мужність. Не просто брати на себе відповідальність, а не бояться брати її. Важливою умовою елітарності можна назвати також саморефлексію, здатність до іронії, уміння дивитися на себе збоку. Для нашої еліти це поки що не стало звичкою.

Еліта також повинна мати уявлення про те, куди рухатися країні, мати власний проект її розвитку. Але, на жаль, більшість наших політиків і бізнесменів як деякі рушійні сили суспільства України працюють (це у них така пологова травма) за схемою: «взяв — продав», «украв — залишив собі». Або через ідеологічні метафори. І той і інший механізми, м’яко кажучи, недосконалі.

Ще одна умова ефективності еліти — наявність механізмів вирішення протиріч. В усьому світі еліта відрізняється тим, що всередині вони можуть ненавидіти один одного з незапам’ятних часів, але разом правлять країною і все у них виходить. У нас будь-яка суперечність внутрішньоелітного простору негайно виливається або у звернення до населення, або в засоби масової інформації. Для нас, політологів, це в цілому непогано. Це один із наших шматків хліба — участь у подібних речах. Але в ідеалі еліта повинна мати власні внутрішні механізми з’ясування стосунків.

Ще один структурний вимір еліти. У нас склалося уявлення, що еліта — це те, що десь нагорі в ієрархії «верх — низ». Але проблема полягає в тому, що за останні 20 років навіть у світових дослідженнях з еліт виникла проблема так званої «мафії» — нелегітимних способів концентрації влади, відповідальності. І для України немає ніякого пояснення, чому мафія та еліта «вгорі». Адже, з одного боку, мафія володіє величезними коштами, владними ресурсами, а з другого — вони не можуть претендувати на звання еліти. Злиття еліти та того, що завжди вважалося «дном», чимось непристойним, саме в українському суспільстві вимагає наукового пояснення.

Відмінна риса наших «олігархів» — управління вручну. Вони класну річ зробили — їм за це пам’ятники треба ставити — розвалили планове господарство, галузеву систему управління, керують величезними ресурсами, але робили та продовжують робити це не інституційним або менеджерським чином, а вручну — феодальним способом. Звідси проблема — як тільки вони потрапляють до влади, у них не вистачає часу для персонального керування.

Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру прикладної політології «Пента»:

— Щоразу в певний історичний період з’являється деякий домінуючий міф із приводу еліти. Наприклад, на початку 90-х років була боротьба двох проектів: національної демократичної контреліти та господарської еліти, червоного директората. Переміг другий проект. Згодом виник міф про бізнес-еліту, яка повинна прийти в політику і принести нові якості. Частково цей міф реалізовано, передусім у Верховній Раді, і наслідки його дуже суперечливі. Зараз домінує міф про прихід нового політичного покоління, яке може вирішити ті проблеми, які не вирішило старе. Про це свідчить підвищена увага експертів до теми політичних поколінь.

Маю відразу ж зробити невелике зауваження. Політичні покоління потрібно визначати не за віком, а за часом політичного формування — це приблизно вік від 17 до 25 років. Саме в цей період закладаються визначальні світоглядні основи у майбутніх політиків. З цього погляду треба виділити два типи конфліктів — між поколіннями (зараз це конфлікт політичної еліти покоління Кучми і нового покоління, яке прагне в 2004 році прийти до влади) і всередині поколінь. Зараз прагне прийти до влади покоління, яке народилося в першій половині 50-х років. Умовно я його визначаю як покоління «пізнього брежнєвського періоду». Його також можна визначити як «покоління подвійних стандартів» і «покоління розірваного досвіду». Воно, я переконаний, не принесе якісно нових змін політичної ситуації. У чомусь воно принесе старі хвороби та нові конфлікти, характерні для нього. Ще один важливий момент, пов’язаний із проблематикою поколінь, полягає в тому, що покоління, які формуються в переломні періоди, в епоху політичної кризи (у нас це покоління перебудови) — ці покоління потенційно небезпечні. Треба відстежувати та аналізувати, чим може закінчиться його прихід у політику. Свого часу фашизм народився з німецького покоління Першої світової війни.

Також дуже суперечливі наслідки приходу в політику бізнес- еліти. Зокрема, Верховна Рада сьогодні перетворилася на елітний бізнес-клуб. Як орган законодавчий, орган професійно політичний, парламент зараз практично не працює. Аргумент на підтвердження цієї тези — парламентські слухання, які, як правило, проходять в практично пустому залі, велика частина депутатів майже не працює в комітетах. Верховна Рада фактично стала інститутом для політичної тусовки і не більше. Це сьогодні один із найважливіших кризових моментів не тільки в розвитку еліти, а й в розвитку інститутів української політики.

Оксана ГАМАН-ГОЛУТВІНА, доктор політичних наук, професор, Російська академія державної служби при Президентові РФ:

— Вивчати пострадянські еліти, в тому числі в період їх трансформації, неможливо без урахування контексту історичного розвитку. Деякі дослідники вважають, що серед безлічі емпіричних форм організації владного класу існує два принципово різних типи — феодальний і бюрократичний. Феодальний заснований на впливі влади та власності, і еліта в ньому формується за принципом успадкування. Тоді як бюрократичний заснований на розділенні влади та власності, суб’єктом політичного управління в ньому є службовий клас. Росія є типом бюрократично організованого соціуму протягом тривалих періодів своєї історії. Однак у 1991 році Росія відмовилася від цього типу організації природним шляхом, і сьогодні вона є, значною мірою, типом олігархічно керованого соціуму.

Згідно з теоріями типів розвитку існує два різновиди типів розвитку — мобілізаційний та інноваційний. Мобілізаційний є інструментом розвитку в умовах дефіциту ресурсів. Інноваційний — в умовах достатніх ресурсів влади. Росія розвивалася за мобілізаційною системою, починаючи, як мінімум, із Московської держави. Інакше кажучи, Московська держава, Російська імперія, Радянський Союз — це модифікації однієї й тієї ж моделі розвитку. Моя думка полягає в тому, що в умовах мобілізаційної системи розвитку формується бюрократичний тип формування владного класу. Російська модифікація цього типу — це «служива держава», держава, в якій всі верстви населення, включаючи елітні, несуть службу державі. Політична еліта тут формувалася в надрах держави, і за складом співпадала з вищим ешелоном адміністративно-політичної бюрократії. У Радянському Союзі номенклатурна колода тасувалася приблизно так само, як поміщик тасував своїх кріпаків. Тому говорити про еліту радянського періоду можна дуже умовно.

У 90-ті роки відбулася відмова від мобілізаційних форм управління. Йому на зміну приходить олігархічний тип рекрутування влади, в рамках якого формуються політико-фінансові олігархи, що вступають у союз із вищим ешелоном адміністративно-політичної бюрократії. Держава поступово перетворилася на співтовариство самодостатніх у феодальному значенні утворень. Олігархічні імперії в Росії володіють повним замкненим контуром: вони мають власний фінансово-промисловий потенціал, власні служби безпеки, креатури в органах влади всіх рівнів, включаючи органи безпеки, мають у своєму розпорядженні власні інформаційно-аналітичні структури тощо.

Здійснення таких серйозних трансформацій в історично короткий термін — п’ять-сім років — говорить про те, що глибинні зміни сталися раніше, в пізній радянський період. Вже тоді в рамках єдиної номенклатури існували консолідовані групи, які чекали конвертації реального владного економічного потенціалу у власність. Зміна моделі «держави служивих» на олігархічну була поступовою і пройшла два основних етапи. На першому, який співпав із початком 90 х років,перевага була на боці служивої бюрократичної моделі. Індикатором піку боротьби між двома моделями елітного рекрутування були події 2 грудня 1994 року, коли працівники Служби безпеки президента поклали обличчям у сніг працівників безпеки групи «Міст». Таким досить грубим методом банкірам було вказано їхнє місце у взаємовідносинах із державою. А фінальним епізодом боротьби двох моделей рекрутування еліт стали події 20 — 21 червня 1996 року — витіснення групи Коржакова зі структур вищої влади. Звичайно, групу Коржакова дуже умовно можна віднести до представників служивої еліти. Однак ступінь деградації державної свідомості бюрократії тоді був таким, що на роль виразника інтересів держави зміг претендувати малограмотний президентський охоронець. Таким чином, крапкою в боротьбі цих двох моделей стали події 1996 року — інакше кажучи, президентські вибори. Свідченням остаточної перемоги олігархічної моделі елітоутворення став склад російського уряду, сформований відразу ж після президентських виборів 1996 року — він став, по суті, співтовариством галузевих лобістів. Його ще називали співтовариством «олігофрендів» — друзів олігархів.

Криза 17 серпня 1998 року є вельми закономірним наслідком панування олігархії. І тотальна дискредитація політичного класу «олігархічної випічки», яка стала його результатом, дала шанс для повернення бюрократії на політичний Олімп. І прихід після кризи на пост прем’єр-міністра Євгена Примакова, і висунення Юрія Лужкова на пост загальнофедерального лідера з формуванням власного руху означали спробу бюрократичного реваншу. Однак процес номенклатурного ренесансу було перервано. Втiм, надії на новий виток бюрократичного ренесансу залишалися, і очікувалося, що виборчий цикл 1999 — 2000 року поставить крапку в цій боротьбі. Однак я вважаю, що крапку в цій боротьбі поставлено не було. І боротьба між різними сегментами еліт, які часто виражають не тільки різні корпоративні інтереси, а й різні типи ментальності, продовжується.

Зараз можна говорити про кілька сформованих рис, які відрізняють російську політичну еліту. Передусім, потрібно констатувати самодостатність і автономність влади. Хоч вона більше нагадує «тераріум однодумців», аніж деяке консолідоване утворення, що відповідає стандартам поняття «еліта».

Підсумки виборів у Росії багато в чому сьогодні визначаються не стільки позицією та інтересами масових верств населення, скільки результатами внутрішньоелітного торгу. А становище масових груп населення я б охарактеризувала таким чином — кролики думали, що їх будуть годувати, а їх розводять.

Що стосується участі провідних політико-фінансових структур у політичному процесі, то вони не тільки делегують представництво своїх інтересів групам тиску і лобістським структурам, а й у всезростаючій мірі входять у російську політику як безпосередні учасники. При цьому ступінь їхнього політичного впливу настільки високий, а масштаб приватизації ними інститутів і функцій громадянського суспільства та держави такий великий, що на фоні тотального знеособлення російського політичного процесу ці структури виконують функцію пріоритетних суб’єктів політики. Але при цьому стратегічно у них немає власного проекту і волі для реалізації масштабної історичної мети.

Ще одна характеристика: внаслідок виборчого циклу 1999 — 2000 рр. виникло піднесення одного з угрупувань, яке претендує на монополізацію влади та ресурсів. І це негайно спричинило зміни у відносинах між центральною владою і регіональними елітами. Раніше дуже впливові та автономні регіональні еліти «присягли на вірність» федеральному угрупованню влади, яке отримало верх.

Все це разом свідчить про те, що схиляння перед силою залишається домінуючою установкою поведінки і центральної еліти, і регіональних еліт, і населення. Що ще раз підтверджує: на жаль, в Росії немає громадян, а є тільки піддані.

Аня ФРАНКЕ, політолог, Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні:

— Результат трансформаційних процесів у колишніх країнах Східного блоку показав, що творення інституцій, залучення еліт в демократичний процес і фокусування виключно на економічному розвитку без зв’язку з населенням не привели до успіху. Я б хотіла звернутися до дефініцій поняття «еліта» в західному його розумінні. Елітою називають тих людей, які завдяки своїм досягненням, властивостям, показали, що вони найкорисніші для якоїсь спільноти. Спираючись на цю дефініцію, можна вивести три типи еліт — це духовні еліти, функціональні еліти і провладні еліти. Ці три типи еліт можуть також символізувати собою три різні моделі суспільства.

Вплив духовних еліт на суспільство обмежується впливом власного прикладу. Це, як правило, особистості зі світу культури, спорту тощо. Функціональні еліти впливають на сучасне суспільство завдяки інтенсивному взаємообміну функціональних комплексів, які пов’язані між собою, — політика, економіка, наука, право. Кожен такий функціональний комплекс має свою ціннісну орієнтацію і виробляє свою власну еліту. На відміну від еліт духовних, функціональні відрізняються більшим плюралізмом. Владна еліта має вплив не завдяки своїм вищим моральним якостям чи багатому досвіду, чи більш предметній компетенції, а лише здатності добиватися своїх цілей, йдучи по «головах інших». В країнах, у яких домінує останній тип еліти, інтеграція суспільства відбувається за допомоги контролю і примусу. Це ті суспільства, де меншість панує над більшістю. Зрозуміло, що демократичним країнам відповідають два перші типи еліт.