Кримінал по генетичній «програмі»?
Чи можуть гени привернути людину до злочину? Відтепер деякі американські юристи стали використовувати подібний «генетичний захист» як аргумент для полегшення покарання для особ, визнаних винними в здійсненні убивств. Чи існують гени алкоголізму? Чи гени гомосексуальності, релігійності, схильності до розводів чи гени, що визначають, як людина проголосує на виборах? Якщо ви вірите у твердження вчених, що називають себе «поведінковими генетиками», багато аспектів людської поведінки так чи інакше будуть визначатися нашими генами.
Заяви подібного роду мають довгу історію, що часто піддавалася сумнівам, яка сягає корінням до євгеніки (eugenics movement), руху початку 20 століття і його визнаного «батька» Френсіса Гальтона (Francis Galton) у Вікторіанській Англії. Але якими б екстравагантними не були твердження і соціальні злочини прихильників цього руху, включаючи примушену стерилізацію тисяч людей (в основному жінок) у Європі і Сполучених Штатах Америки, вважається, що сьогодні ці заяви стали дещо іншими. В даний час вони немов підкріплюються досягненнями молекулярної науки, генетики.
Звичайно, багато соціальних проблем мають місце в родинах: наші суспільства не егалітарні, люди, що живуть в убогості, звичайно вирощують дітей, що також живуть у бідності. Проте, це не робить бідність генетичною. Подібним чином діти багатих батьків можуть успадковувати багатство, але це соціальна, а не генетична спадщина.
Розмежування впливу генів і оточення протягом тривалого, складного процесу людського розвитку є досить складним. Дійсно, ніколи ні про кого не можна сказати, що «Ікс відсотків» якоїсь риси характеру обумовлено генетично, та «Ікс відсотків» обумовлено середовищем. Ці дві складені нерозривно зв’язуються протягом багатьох рокiв побудови нас самих із сирого природного генетичного матеріалу й оточення. Що генетики насправді намагаються зробити — це знайти спосіб виміру того, яка частка відхилень у деяких рисах характеру в межах популяції може бути віднесена до генів, і чи грають які-небудь особливі гени роль в утворенні цих відхилень.
У той час як це виявляється можливим для захворювань, в яких діагноз відносно недвозначний і де тільки єдиний анормальний ген пов’язується з умовою (хвороба Хангтінтона — гарний приклад), дуже складно заявити, що особливий ген відповідає за те, що ви стаєте алкоголіком чи злочинцем. Гени, безумовно, сприяють формуванню нашої поведінки, але ця поведінка в більшому ступені опосередкована процесами розвитку, культури, соціального оточення і навіть технологією. Неможливо говорити про гени, що «визначають» будь- який складний аспект людської думки чи дії.
Візьмемо «агресію». Ми використовуємо це слово для позначення різних типів поведінки. Ми говоримо про агресивних бізнесменів чи про агресивну хірургію в позитивному сенсі. Але ми також говоримо про людську агресивну поведінку стосовно батьків чи дітей, агресивних конфронтаціях серед футбольних болільників чи діях поліції по стримуванню протестуючих. Ми також говоримо про агресивну війну по заробітній платні. Чи є «агресія» у всіх названих сенсах викликаною однією «умовою»?
Ще більш ускладнюючи справу, одна й та сама дія, що включає ті ж гени, мускули тощо, іноді може розглядатися як агресивна з кримінальної точки зору й іноді як «виконання ваших обов’язків». Візьмемо, наприклад, випадок із британським солдатом Лі Клеггом (Lee Clegg), що будучи на чергуванні в Північній Ірландії, вистрілив і убив підлітка, що не зупинив свою машину на пункті перевірки безпеки. Клегг був притягнутий до суду, засуджений до тюремного ув’язнення за убивство, але потім обвинувачення було визнано недійсним, його поновили на колишній посаді в армії і навіть просунули по службі. Таким чином, чи були в нього гени кримінальної агресії чи він є гарним солдатом? І якщо цей «фенотип агресії» так погано визначений, як ми можемо вивчати його генетичне обґрунтування?
На жаль, це не зупиняє людей. Ілюстрація — стаття, опублікована в журналі Science у 1993 році групою під керуванням Хана Бруннера (Han Brunner), присвячена дослідженню голландської родини, кілька чоловіків з якої були описані як анормально жорстокі. Зокрема, вісім чоловіків «мешкаючих у різних частинах країни в різний час протягом трьох поколінь демонстрували «анормальний поведінковий фенотип». Типи поведінки включали «агресивні спалахи, підпали, спроби зґвалтування й ексгібіціонізм». Дійсно, як можна настільки різні типи поведінки поєднувати єдиним терміном «агресія»?
Подібна оцінка, зроблена в контексті вивчення не людської, а тваринної поведінки, навряд чи витримала б наукову перевірку. І все-таки стаття Бруннера була опублікована в одному із найпрестижніших у світі журналів, що має солідну впливову аудиторію.
Велике значення в цій статті приділялося факту, що кожен з цих «схильних до насильства» чоловіків мав мутацію в коді гена, що відповідає за фермент моноамін-оксідази (enzyme monoamine oxidase) (MAOA). Чи може ця мутація бути «причиною» зробленого ними насильства?
Бруннер згодом заперечує цей прямий зв’язок і відстороняє сам себе від суспільних заяв про те, що його наукова група знайшла «ген агресії». Водночас стаття зараз широко цитується і те, що називалося в підзаголовку «анормальним» перетворилося в даний момент на «агресивну поведінку». Так, через два роки після статті Бруннера в тому ж журналі Science з’явилася стаття під заголовком «Агресивна поведінка», котра описує мишей, у яких був відсутній фермент А моноаміна-оксідази.
Група авторів, в основному французьких дослідників під керівництвом Олив’є Касе (Olivier Cases), описала експеримент над мишами, що продемонстрував «тремтіння, утруднення в орієнтації, паніку... хаотичний біг, падіння, порушений сон...схильність до кусання... згорблений хребет...». Усі ці риси порушеного розвитку автори наводять для виділення агресії в заголовку статті і заключного висновку про те, що ці результати «підтверджують ідею, що зокрема агресивне поводження деяких людей, у яких відсутній фермент MAOA ...прямий наслідок недостатності ферменту MAO».
Подібний доказ, хоч і незначний, став частиною арсеналу деяких діячів, наприклад, співробітників Програми Федеральної Ініціативи США проти насильства (US Federal Violence Initiative), що ставить на меті виявлення міських дітей, що, як вважається, «ризикують» стати жорстокими й агресивними в результаті привертаючих до цього біохімічних чи генетичних факторів. Ця програма, запропонована Фредеріком Гудвіном (Frederick Goodwin), що обіймав на той час посаду директора Національного Інституту психічного здоров’я (US National Institute of Mental Health), із самого початку зустріла вороже ставлення через потенційні расистські відгомони, включаючи повторювані кодові посилання до «міської молоді, підданої дурному впливу». Незабаром після цього Гудвін залишив посаду директора. Ініціативи організувати зустріч, щоб обговорити його пропозиції, скасовувалися кілька разів. Проте, деяким аспектам дослідницької програми продовжують приділяти увагу в Чикаго й інших містах.
Приклад «генів агресії» може бути приведений знову і знову стосовно багатьох інших заяв, котрі намагаються пояснити генетичне походження анормальної чи небажаної людської поведінки. Подібні заяви потрапляють у заголовки преси і впливають на формування ініціатив у сфері соціальної політики. І все ж таки, якщо ми не будемо обережні, не здатні на критику спроб застосування біологічної науки для тверджень про те, якими є соціальні умови, ми можемо повернутися у темні дні процвітання євгеніки.
Стівен Роуз — професор фізики в Коледжі Грешем Лондонського Університету (Gresham College, University of London), Директор дослідницької групи по вивченню мозку і поведінки у Відкритому Університеті (The Open University).
