Криве дзеркало коаліційності

Швидше за все, вже наступного тижня, що є пленарним, у парламенті буде поставлена крапка в питанні міністерської комплектації Кабміну. Тож улюблені висловлювання опозиціонерів-регіоналів про те, що кризові атаки в Україні відбиває уряд пустих крісел, утратять свою актуальність.

Як повідомляв «День», минулої п’ятниці вже заповнилася одна з чотирьох вакантних міністерських посад у КМУ. Креатура Президента Ющенка на посаду голови МЗС зібрала в сесійній залі 240 голосів за необхідного мінімуму 226.

Коаліціянти в той день тріумфували, мовляв, хто сказав, що в правлячої більшості немає голосів для прийняття рішень зі значною голосовою перевагою? Проте, хай там як, основний іспит для фракцій БЮТ, частини НУ-НС та блоку Литвина ще попереду. Адже насправді (що в неформальних бесідах визнають соратники Януковича) коаліції вдалося проголосувати за Петра Порошенка багато в чому завдяки тому, що це дозволила зробити опозиція. «Синьо-білі» могли оперативно заблокувати трибуну ВР і в головному дипломатичному відомстві країни ще довго чекали б повноцінного керівника. Однак, на думку експертів, не лише коаліція, але й опозиція розуміє: відсутність міністра закордонних справ грає не проти влади, а проти країни загалом. Тому регіонали й дозволили проголосувати. До того ж, уже зараз можна сказати, що Порошенко не буде так принципово, а часом і радикально відстоювати проукраїнські позиції у дискусії із російськими колегами, як це робив Володимир Огризко. Добре це чи ні — покаже час і тональність російських дипломатів на адресу Києва. Не варто також забувати, що в Петра Олексійовича є свій бізнес у РФ, що за всіх «ні», вочевидь, таки впливатиме, як мінімум, на російську дипломатичну лінію нового міністра, якого, до речі, рік тому в аеропорту «Пулково» оголосили персоною нон-грата і «попросили» з Росії.

Але повернемося до майбутніх голосувань щодо нових міністрів. Питання про те, чи не заблокують «бійці» від Партії регіонів наступного тижня трибуну ВР, коли розглядатиметься питання про призначення трьох міністрів та двох віце-прем’єрів, залишається відкритим.

Нагадаємо, в Кабміні нині порожні крісла міністра фінансів, транспорту та зв’язку, оборони. Голів військового та зовнішньоекономічного відомства висуває Президент, а ось інші кандидатури — уряд.

Очолити Мінфін пропонують Федору Ярошенку, нині — заступнику голови Податкової адміністрації. Керувати транспортною галуззю голова Кабміну хоче доручити автомобільному магнату — депутату від БЮТ Таріелу Васадзе. Крім того, нагадаємо, Кабмін подав до парламенту кандидатури двох віце-прем’єрів: Михайла Згуровського — ректора КПІ, і Юрія Любоненка — мера Кривого Рогу. До речі, пан Любоненко керує містом металургів понад 18 років — це абсолютний рекорд серед мерів не лише України, але й Європи.

Мотивація для блокування в регіоналів є вже сьогодні: вони наполягають, щоб спочатку було розглянуте питання звільнення нині діючих членів КМУ («чорну мітку» від ПР отримали міністр праці та соцполітики Людмила Денисова, охорони здоров’я — Василь Князевич, освіти — Іван Вакарчук, головний міліціонер країни Юрій Луценко, міністр промполітики Володимир Новицький, культури — Василь Вовкун та віце-прем’єр Іван Васюник) і лише потім — призначення нових міністрів. Коаліціянти проти такого підходу. Спочатку, кажуть представники більшості, потрібно призначити, потім — звільняти (якщо вистачить голосів, звичайно).

У кадровій каруселі, що стрімко закрутилася, і яка простоювала понад півроку, привертає увагу також безпосередньо механізм представлення кандидатур парламентаріям. Зокрема, багато хто з представників коаліції визнає, що потенційні міністри навіть не потрудилися прийти на засідання фракцій, щоб заручитися голосовою підтримкою депутатів. Іншими словами, виходить, що народні обранці, від бажання яких залежить призначення тієї або іншої людини на міністерську посаду, в момент голосування грають лише роль статистів.

Проте соратників прем’єра Юлії Тимошенко, це, схоже, зовсім не бентежить. «Коаліція визначилася щодо всіх кандидатур міністрів, тому не вважаю, що особиста думка окремого депутата має якесь значення. Порошенко — це перший крок, який демонструє, що в нас є голоси і без підтримки комуністів. Тепер усе суспільство побачило, що ми маємо можливості для комплектації Кабінету Міністрів», — зауважив у коментарі «Дню» бютівець Сергій Міщенко, якого ми попросили оцінити коаліційно-урядову кадрову політику.

А ось представниця групи «За Україну» Лілія Григорович у бесіді з «Днем» не лише визнає, що голосування в Раді за кандидатів у міністри — це постановочне шоу (мовляв, усе давно вирішене «головними режисерами»), але і з прикрістю констатує: це вирок вітчизняному парламентаризму.

КОМЕНТАР

Лілія ГРИГОРОВИЧ, фракція НУ-НС:

— Кадрової політики в уряду немає. Є кадрові рішення безпосередньо прем’єр-міністра. Країна півроку живе без міністрів фінансів, оборони, закордонних справ! Такого прецеденту за 18 років ми ще не мали. Тому можна говорити не про політику уряду, а про антиполітику.

При голосуванні за кандидатуру на міністерську посаду ніхто не цікавиться думкою депутатів. Я можу бути експертом із цих питань. У нас у парламенті три жінки, які є депутатами п’ятьох скликань ВР, — комуністка Самойлик, Тимошенко і я. Так ось, можу впевнено заявити: гіршого парламенту в нас ще не було.

У нас немає 450 особистостей, у нас є кнопкодави. Частину з них один лідер (прем’єр-міністр) називає саламандрами. Хочу нагадати, що це плазуни з однією звивиною і примітивною організацією нервової системи. Других, які в цей час стоять біля трибуни як черепашки-ніндзя, також складно назвати вільними і незалежними...

Хочу окремо відзначити трагічну обставину — сьогодні дві-три людини вирішують усе в парламенті. Ніхто з депутатів не впливає на кадрові рішення, ніхто не впливає ні на що... Роль депутата зведена до мінімуму. А якщо надалі ми не впровадимо систему відкритих списків, то цей парламент здасться нам вершиною інтелектуального розквіту. Якщо ситуація не зміниться, у ВР сидітимуть технічні кнопкодави, вважайте — роботи.

В Україні сьогодні в рамках двох політпроектів є 356 голосів, які обслуговують 20—30 десятків сімей. 46 мільйонів громадян свого представництва в цьому парламенті не мають.

Опустивши голови, мої колеги з двох мегаполітпроектів кажуть: «Ми не впливаємо ні на що, ми нічого не знаємо, ми нічого не можемо!». Це — вирок українському парламентаризму.

ДУМКА ЕКСПЕРТА

У інтерв’ю «Дню» президент Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій ЄРМОЛАЄВ про особливості кадрової коаліційної політики:

— У рамках діючих положень про політичну систему, коаліція є правлячою силою, що визначає політику, формулює її, реалізовує в платформах і програмах та формує уряд. Тому питання кадрів — це питання узгоджень, можливо, рейтингових підходів, поєднання політичної доцільності з професійністю. Грубо кажучи, це повинен бути певний внутрішньокоаліційний механізм виведення на міністерські посади на основі наявних коаліційних позицій, платформ і програмних положень. Лише за такого підходу можна оцінювати, наскільки вдало та або інша партія висунула кандидата, якою може бути галузева програма цього кандидата тощо.

У нашому ж випадку ми маємо справу з чистої води лобістськими пропозиціями, що гранично часто пов’язані з особистими ініціативами керівників. У рамках політичної традиції, я визнаю: дійсно за прем’єр-міністром (за парламентсько-президентської моделі) залишається право на висунення. Тут, як то кажуть, немає питань. Однак це, швидше, процедурно-формальне право, що передбачає механізми прилюдності, узгодження, а, можливо, й конкуренції. На мою думку, те, що ми зараз чуємо від депутатів (коли вони визнають, що кандидатура на міністерську посаду або для них несподівана, або спущена зверху) — це і є криве дзеркало коаліційності по-українськи.

— А якщо говорити персонально про кандидатів, висунених на міністерські посади. Наприклад, пан Ярошенко — потенційний міністр фінансів. Як би ви охарактеризували цю кандидатуру?

— Кандидатура Ярошенка не випадкова, його ім’я звучало й раніше. Він був активним критиком діяльності Нацбанку, котирується як фахівець у галузі фінансової та податкової політики. У принципі, людина досить компетентна. Є лише один момент. На мій погляд, фігура Ярошенка підбирається за принципом політичної доцільності для уряду, а не як ключова позиція реалізації коаліційної політики.

На жаль, у нас не було можливості почути альтернативні погляди, підходи, положення кандидатів у міністри, що відрізняються від підходів екс-голови Мінфіну Пинзеника. Це особливо важливо, оскільки Пинзеник ішов, грюкаючи дверима, і досі робить досить жорсткі, резонансні заяви, що стосуються фінансової політики уряду. Це не технічний, а ключовий міністр, який, по суті, реалізовує бюджет країни.

Таріел Васадзе (його уряд бачить на чолі Мінтрансу. — Авт.)? Класичний лобіст, який представляє велику корпорацію-монополіст автомобілебудівної галузі. Він відомий своїми ініціативами із захисту вітчизняного виробника. Зокрема, в питаннях збільшення збору на імпортні автомобілі. Васадзе — один із успішних бізнесменів України, до нього немає жодних зауважень у питанні його галузевих успіхів, але є побоювання, пов’язані з його приходом на міністерську посаду. Чому? Бо існує велика загроза того, що його лобістські інтереси мимовільно відбиватимуться на політиці міністерства.

Інфраструктура доріг, стан стратегічного транспорту, пробуксовування єврокоридорних проектів. Це, власне, і є критерії, що задають пошук кандидатури.

— 240 парламентаріїв сказали минулої п’ятниці «так» новому міністру закордонних справ — Петру Порошенку. У політичному та експертному середовищах нині дебатують не стільки щодо самої кандидатури Петра Олексійовича, скільки про його місію в МЗС. Опозиціонери зазначають, що це технічне призначення, яке ніяк не відіб’ється на зовнішньополітичній політиці України, політологи роблять акцент на тому, що з приходом Порошенка поліпшиться фінансове становище головного дипломатичного відомства країни. Яка ваша думка стосовно цього?

— Узагалі, варто зауважити, аналіз поведінки Президента в цих питаннях потрібно шукати в психоаналітичних дослідженнях. Це не іронія, а факт. Щодо кандидатури Порошенка. У нього хороший бекграунд — освіта, досвід роботи секретарем РНБОУ. Певний час Порошенко був рівновіддалений від Президента та прем’єра. Зараз же навпаки — однаково наближений і до Ющенка, і до Тимошенко. Останнім часом багато спостерігачів фіксували зближення Порошенка з позиціями Тимошенко. Однак Президент вирішив розіграти цю карту, намагаючись реабілітувати своїх старих соратників із Майдану. Був ще один козир у кишені — Порошенко має добрі, тісні відносини з фракцією Литвина. Все це давало певну гарантію того, що якщо парламент буде розблокований, Порошенко отримає підтримку депутатського корпусу. Ситуація, до речі, показала, що опозиція не проти цього призначення.

Тут, як мені здається, спрацювало два моменти. Перший момент об’єктивний. Депутати все-таки не лише члени різноманітних виборчих штабів, вони ще й політики-державники, про що, слава Богу, іноді згадують. Цього разу згадати про це спонукав критичний стан у зовнішньополітичній сфері. Я вважаю, і коаліціянти, і опозиціонери усвідомлювали, що МЗС потрібен повноцінний міністр. Цей факт спрацював на користь голосування за Порошенка.

Другий момент суб’єктивний, а саме — спроба Президента висунути кадри, які можуть повернути, укріпити (якщо не прямо, то побічно) його команду напередодні президентських виборів. Крім того, Петро Порошенко як крупний бізнесмен здатний не лише на офіційному, але й на горизонтальному рівні дипломатії знизити рівень напруги, що виникла між Банковою та Кремлем. Таке завдання, гадаю, йому поставлене.

Інша річ, наскільки для Порошенка вигідне та перспективне це призначення, чи не поспішив він? Зараз склалася надто ризикована ситуація. По суті, Порошенко приходить під час гострих, неоднозначних умов у зовнішньополітичній сфері. Розігрується російська карта. Росія досить сильно інформаційно та політично впливає на Україну. Вкинуто також тема ПРО, на яку потрібно реагувати ідеологічно та практично — вести переговори або відмежуватися. Ця тема в будь-якому випадку дуже серйозно давитиме (навіть сильніше, ніж тема НАТО) на виборчу кампанію. Уряд, вочевидь, постійно перебуватиме в епіцентрі передвиборного ажіотажу і Порошенко також ризикує опинитися в колективі, що критикується. Враховуючи, що останнім часом він заробив реноме хорошого політика-фінансиста, працюючи головою наглядової ради НБУ, можливо, він поспішив із МЗС. На що він розраховує, сказати складно. Я не виключаю, що через два-три місяці йому доведеться разом з усім урядом Юлії Тимошенко нести відповідальність за підсумки року.

Міжнародна сфера — дуже тонка матерія, і хоча освіта дозволяє Порошенку розраховувати на успіхи, є загроза того, що черговий похід бізнесу у владу може боляче вдарити і по репутації влади загалом, і по репутації бізнесменів-політиків безпосередньо. У будь-якому випадку, міністр не може впливати на зміну політики, він залежний від лінії правлячих сил, а крок ліворуч, крок праворуч — тут ну дуже невеликий люфт. Тож навряд чи Порошенко зможе радикально повернути зовнішню політику, чи то на Схід, чи то на Захід. Він перебуватиме в тому коридорі можливостей, які йому надає Президент і парламент, що постійно метається.

— Чому, як ви вважаєте, Президент не подає на розгляд ВР кандидатуру міністра оборони, адже в армії нині ситуація (передусім фінансова) складна, якщо не сказати — критична?

— Швидше за все, Президент вичікує. З одного боку, Віктору Ющенку було б вигідно, щоб на посаду міністра оборони прийшов черговий політик, оскільки в останні роки МОУ розглядається як політичний ресурс. Однак, з іншого боку, можливі політичні креатури Президента навряд чи отримають більшість під час голосування в парламенті.

На мій погляд, зараз у ситуації допущеної розрухи в армії усе-таки потрібно залучати політика військового, який добре знає справу й може адекватно відреагувати на виникаючі проблеми. Вочевидь, Президенту це малоцікаво, хоча не виключено, що існує й кадрова проблема. Те, що відбувається зараз із кадровим потенціалом у сфері безпеки, оборони, викликає гіркоту й розчарування. Мені здається, у Президента просто дефіцит кандидатур, які мають реноме військових реформаторів і проблема з політичними креатурами, які отримають підтримку у Верховній Раді. Тому, швидше за все, він і зробив паузу.

Підводячи межу під назначенцями Президента, хочеться зауважити наступне. У цих умовах варто робити ставку на рафінованих професіоналів. На МЗС потрібно було шукати дипломата, на Міноборони — компетентного та авторитетного в армії військового. Це важливо, щоб в умовах передвиборних ураганів знизити напруження навколо зовнішньополітичного та оборонного відомств. А кандидатури, які виникають зараз?.. Той же Порошенко. Це був би хороший ресурс на майбутні переговорні формати (коли після виборів доведеться зшивати уряд).