Криза Конституційного Суду України: причини та наслідки

У жовтні 2005 р. закінчила роботу перша каденція суддів Конституційного Суду України, сформованого в 1996 і наступних роках. Із старого складу на цей час залишилось чотири судді, й дев’ять суддів Конституційного Суду тоді ж призначили Президент В. Ющенко та з’їзд суддів України. Ще п’ять суддів повинна була призначити Верховна Рада України, але цього не зробила через побоювання парламентської більшості за долю конституційної реформи-2004, яка була ухвалена в результаті компромісу під час президентських виборів-2004.

Тим самим парламент фактично допустив свідоме порушення конституційних вимог та вчинив конституційний делікт, за що мав би нести відповідальність. По-перше, Верховна Рада України понад встановлений законом термін не могла сформувати свою частину Конституційного Суду. По-друге, парламент відмовився (нечувана у світовій конституційній практиці справа!) приймати присягу вже призначених іншими гілками влади конституційних суддів.

Таким чином, ще тоді було спровоковано першу кризу Конституційного Суду України, що фактично паралізувало його роботу на десять місяців, тобто до початку серпня 2006 р.

У результаті політичного компромісу, закріпленого в Універсалі національної єдності від 3 серпня 2006 р., діяльність Конституційного Суду України було розблоковано. Разом з тим, парламентська більшість ухвалила зміни до Закону «Про Конституційний Суд України», якими фактично заборонили Суду розглядати питання про конституційність положень та процедури ухвалення конституційної реформи-2004.

Зміни до цього закону стали першим, але не єдиним каменем спотикання для оновленого складу Конституційного Суду, який, розглядаючи відповідні конституційні подання органів державної влади, так і не зміг відстояти свою незалежність та самостійність у стосунках з ними. Це був другий сигнал для народження нової, ще більш масштабної, ніж раніше, кризи Суду.

Таким чином саме парламент став першопричиною обох криз Конституційного Суду в 2005—2006 рр. та в 2007 р.? Чи було це закономірним? Швидше так.

По-перше, більшість парламенту в обох випадках сприймала Суд як потенційний засіб обмеження її діяльності. Тенденція до цього намітилась після ухвалення конституційної реформи-2004 та особливо — з формуванням парламентсько-урядової більшості за результатами парламентських виборів-2006.

Очевидно, що з об’єктивної точки зору Конституційний Суд міг протидіяти цим силам і створити якісно новий формат дійсно незалежного та авторитетного судового органу. Але для частини конституційних суддів позиція васалітету-сюзеренітету стосовно відносин Суду та парламенту виявилась більш звичною.

По-друге, особливу увагу більшості у Верховній Раді зразка 2006 р. Конституційний Суд привернув у зв’язку з указами Президента України про дострокове припинення повноважень парламенту п’ятого скликання від 2 та 26 квітня 2007 р. Політичні сили, що входять до цієї більшості, не хотіли йти на позачергові вибори, а тому обрали Суд головним інструментом протидії цим указам. Причин тому багато. Проте, головне, парламентсько-урядова більшість вважає, що один раз створений прецедент дасть право Президентові й у майбутньому достроково припиняти повноваження парламенту, якщо той буде порушувати Конституцію України.

Аналіз останніх подій навколо Конституційного Суду України вказує на те, що не існує реальних конституційних механізмів стримувань і противаг щодо політичних та інших важелів впливів на нього, включаючи корупцію. Причина: правоохоронні органи зайняли вичікувальні позиції, оскільки до кінця не ясно, чия сторона візьме верх в боротьбі політичних сил навколо позачергових парламентських виборів. А судова система, яка могла б швидко привести сторони політичного конфлікту в державі до стриманості та взаємопорозуміння, сама виявилась не захищеною від політичного рейдерства.

В цих умовах криза Конституційного Суду розвивається не тільки на інституційному рівні (звільнення Президентом трьох конституційних суддів за порушення присяги; ухвалення нелегітимним складом Суду рішення по справі 1-2/2007 про неконституційність положень частини 5 статті 20 Закону України «Про судоустрій України» стосовно призначення Президентом голів і заступників голів місцевих та апеляційних судів), тобто на рівні його відносин з іншими органами державної влади. Ця криза не менше позначається й на внутрішньому (організаційному) рівні, тобто всередині самого Суду. До ознак його внутрішньої кризи слід віднести:

— відсутність протягом десяти місяців рішень Конституційного Суду;

— дві спроби відставки голови Конституційного Суду України І. Домбровського через тиск на нього; фактично незаконне його звільнення з цієї посади нещодавно;

— звільнення Президентом України трьох конституційних суддів за порушення присяги (В. Пшеничний, С. Станік, С. Іващенко ), в тому числі — за порушення таємниці закритої частини судових засідань; відсутність розпорядження про їхнє звільнення з посад в Суді через надмірний лібералізм голови Суду;

— замовчування фактів корупції з боку уповноважених на це правоохоронних органів стосовно суддів, звільнених Президентом; їхнє небажання — при потуранні певних владних структур — довести в судовому порядку про свою непричетність до корупційних скандалів;

— систематичні порушення Регламенту Конституційного Суду при відкритті проваджень за конституційними поданнями органів державної влади в Колегіях суддів та при розгляді цих справ Судом;

— участь в судових засіданнях Суду звільнених Президентом конституційних суддів, що стало причиною заборони цим суддям брати участь в роботі Суду за рішенням Шевченківського районного суду м. Києва, оскільки їхня участь в цих засіданнях є підставою для визнання їх незаконними, а ухвалених на них рішень — завідомо неправосудними рішеннями;

— допуск до керівництва Конституційним Судом суддів, звільнених з посад;

— проведення засідань Конституційного Суду за відсутності кворуму, передбаченого законом про Суд і Регламентом Суду.

Таким чином, робота чинного Конституційного Суду за викладених вище обставин не стільки забезпечує вирішення конституційних конфліктів, скільки їх створює, що само по собі вже складає значну суспільну небезпеку. Отже, така діяльність має бути зупинена для з’ясування всіх обставин щодо вчинених ним порушень та вжиття заходів щодо їх виправлення. З цього питання Президент звернувся з відповідною заявою, що містить заклик до відставки усього складу суду.

Наслідки нинішньої кризи Конституційного Суду України є надто важливі для конституційно-правової системи України, щоб можна було вважати їх чимось другорядним. В чому зміст і небезпека цих наслідків?

А). Втрачено одну з основних головних цінностей Конституційного Суду — його легітимність. Тому будь-яке рішення цього Суду з будь-якого питання, включаючи й рішення щодо неконституційності указу Президента про дострокове припинення повноважень парламенту та позачергові парламентські вибори, не будуть властиві ознаки легітимності, а тому не можуть мати належного суспільно-правового навантаження.

Б). Чинний склад Конституційного Суду за своїми морально-правовими якостями фактично позбавив себе в очах громадськості права на виконання повноважень конституційних суддів і повинен піти у відставку з тим, щоб повноважні (легітимні) органи державної влади та суддівського самоврядування могли оновити його склад за рахунок більш кваліфікованих, чесних та морально стійких суддів. Один суддя Конституційного Суду (Д. Лилак) вже це зробив.

В). Різко знижено рівень забезпечення верховенства Конституції України та інших конституційних цінностей, які мав би захищати Конституційний Суд. В результаті на практиці органами державної влади, їхніми посадовими і службовими особами ухвалюється велика кількість неконституційних актів. Це поглиблює кризові явища в суспільстві, веде до накопичення соціального потенціалу народного бунту тощо.

Г). Перетворення Конституційного Суду з органу конституційного правосуддя в орган політичного арбітрування, що прямо заборонено Конституцією і законами України. В результаті політизації діяльності Суду розгляд більшості справ за конституційними поданнями органів державної влади та народних депутатів України пертворювався в нагнітання специфічних суспільно-політичних настроїв та уподобань. Не утвердження верховенства права, а політична доцільність та бажання вгодити певним політичним силам було чи головним для значної частини конституційних суддів.

Отже, негативні наслідки діяльності Конституційного Суду та небезпеки, які вони породжують, переконують у тому, що не є прийнятним Суд в тому вигляді, який він має зараз, оскільки його рішення можуть призвести до узурпації державної влади, єдиним джерелом якої є український народ.

Президент України як гарант Конституції України, повинен разом з іншими легітимними органами державної влади та громадськістю вжити адекватних заходів для виведення Конституційного Суду iз стану кризи. До таких заходів можна віднести:

— проведення суспільних слухань представників органів влади, громадськості та за участю чинних конституційних суддів, а також конституційних суддів у відставці щодо причин і шляхів виходу Конституційного Суду з кризи; та за їхніми результатами ухвалення заяви щодо забезпечення незалежності, професіоналізму та злагоди в роботі майбутнього Конституційного Суду України;

— підготовка та обговорення проекту нового закону «Про Конституційний Суд України»;

— проведення за участю Конференції європейських конституційних судів громадської перевірки практики додержання Конституції та законів України в роботі Конституційного Суду України;

— підготовка фахових рекомендацій щодо роботи Конституційного Суду України у перехідний період.

Такі заходи можуть бути відповідними ситуації, якщо остання буде розвиватись у бік спаду протистояння між конфліктуючими політичними силами, пов’язаного з достроковим припиненням повноважень парламенту та позачерговими парламентськими виборами.

Нинішні спроби правлячої коаліції за будь-яку ціну «протиснути» бажане для них рішення Конституційного Суду України щодо указу Президента про дострокове припинення повноважень парламенту та позачергові парламентські вибори від 26 квітня ц.р., імовірно будуть розглядатися громадськістю лише як чергова спроба радикальної зміни співвідношення сил на вищих щаблях державної влади.

Подальша ескалація політичної ситуації навколо Конституційного Суду може бути тією краплею, яка переповнить чашу з водою та призведе до провокування й застосування більш жорстких методів подолання кризи не тільки в самому Суді, а й у державі. Використання «чорних» політико- правових технологій для досягнення мети в Конституційному Суді, є згубним насамперед для тих, хто на це розраховує, оскільки держава і суспільство буде створювати умови для відновлення нормальної роботи єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.

Отже, період кризи Конституційного Суду та виходу з неї повинен стати уроком для української демократії, яка має навчитись працювати та діяти навіть тоді, коли, здається, немає політико-правових умов для будь-якої конструктивної діяльності. Бо якщо демократія та заснована на ній конституційна система витримує більше, ніж вони здатні витримати за офіційними мірками, тоді ця демократія та ця система набувають характеристик, які виключають будь- які конфлікти інтерпретацій тих чи інших правоположень, та чітко фіксують реальний потенціал влади.

Все це дає підстави стверджувати, що перебіг як кризи Конституційного Суду, так і політичної системи України взагалі буде розвиватись не за привнесеними сценаріями політтехнологів. Впевнені, що Україна зможе ще раз продемонструвати, що вона незворотньо стала на шлях демократичного розвитку, й торує, хоча і через гострі кризи, дорогу до демократичного правління.

Нинішня парламентсько- політична криза, включаючи й кризу Конституційного Суду, має дати урок всім тим, хто забув про презумпцію конституційності (законності) актів легітимних органів державної влади й свідомо не виконував такі акти або ухвалював всупереч їм неконституційні та незаконні рішення.

Так має бути: правовий волюнтаризм та безвідповідальність повинні бути покарані в установленому законом порядку, щоб наступні покоління політиків чітко засвоїли легітимні правила політичної гри. Це буде справедливо і законно.

У народі кажуть: коли Бог хоче покарати людину, він у неї віднімає розум. Здається, що саме це відбувається з тими, хто замість прийняття рішень, які б мали на меті врегулювання політичної кризи, пошуків виходу з неї, підливає маслo у вогонь суспільно-політичного конфлікту.

Криза Конституційного Суду ще раз підтверджує всю глибину невідповідності конституційної реформи-2004 суспільно-політичним і правовим реаліям України, а тому криза Суду може бути остаточно вирішена тільки із проведенням нової, дійсно демократичної конституційної реформи.