Куди йдемо сходами, що ведуть вгору?

Звір, народжений у клітці, дуже схожий на свого вільного побратима. За зовнішніми ознаками. Українське телебачення, що з’явилося на світ у мовній та ідеологічній неволі, все ще зберігає звички лисиці, випущеної із зоопарку в дикі джунглі. Загальний економічний обвал початку 90-х, здавалося, ніяк не вплинув на стрімкий розвиток телекомпаній і телеканалів. Телебачення стало майже єдиною галуззю економіки, яка на тлі загальної стагнації не тільки існувала, а й нарощувала обсяги виробництва. П’янке повітря свободи виявилося набагато дієвішим стимулом зростання, ніж визначали закони економіки. Попервах. Не минуло й десяти років, як наш глядач уперше дізнався про призначення всіх восьми кнопок вітчизняного телевізора, й почав нарікати — каналів виявилося більше. Ейфорія уявної легкості заробляння грошей, програмування, виробництва телепередач, зібрала під штандарти нового українського телебачення величезну армію людей, далеких і від творчості, і від розуміння технічних проблем. Крадені фільми, найгірші зразки кухонної самодіяльності, убоге оформлення — далеко не повний перелік хвороб, які нерозбещений телевізійною різноманітністю глядач охоче розумів і вибачав. До певного часу. Так чи інакше, на свій перший сходовий марш молоде вільне українське телебачення злетіло на єдиному диханні.

Згідно із законом джунглів, виживає найсильніший — той, хто може самостійно знайти собі прожиток. Постійна ротація телекомпаній і телепрограм поступово визначила відносно сильні команди телевізійників, здатних виробляти професійну продукцію. У переважній більшості випадків — на непрофесійній або напівпрофесійній техніці. Час ейфорії та голого ентузіазму минув. Вниз професійним телевізійникам спускатися не хотілося, а подолання наступного сходового маршу вимагало не тільки творчих і організаційних талантів. Професійні апаратно-студійні та монтажні комплекси, що дозволяють створювати кондиційні програми, ліцензійний кінопоказ, комп’ютерне оформлення каналів — на все це були необхідні величезні грошові вливання. Так настав час народження нової постаті в політичному істеблішменті — українського олігарха, принаймні в тому розумінні цього слова, яке існує на пострадянських просторах.

Новонароджений нутром відчував: телебачення — це Клондайк. В економічно розвинутих країнах телекомпанії приносять до 40% прибутку на рік (для порівняння, ресторанний бізнес — близько 5%). Однак блиск вірогідних політичних дивідендів спокушав нашого малюка більше за гіпотетичні золоті зливки, що лежали під руїнами економіки. Саме це й визначило наступний виток розвитку українського телебачення. Безумовно прибуткові на Заході розважальні, спортивні, музичні канали, що мають свою специфічну аудиторію, а отже, й адресну стабільну рекламу, новонародженому олігархові були не цікаві. Заробляючи гроші в інших сферах економіки, він бачив у телебаченні передусім політичну іграшку, до того ж порівняно недорогу. Адже виробництво примітивної агітки обходилося набагато дешевше за зйомки повноцінної аналітичної програми або придбання права показу якісної кінострічки. Середина дев’яностих — це період не зльоту, а важких спроб утриматися на досягнутому рівні і, якщо пощастить, зачепитися за наступний. Фільми вже мало хто краде. І це добре. Грошей на придбання високохудожніх стрічок немає. І це погано. Практично всі канали перетворюються на злив одноманітної низькопробної кінопродукції, яка впродовж тижня здійснює повне коло по кнопках телеприймачів. Зголоднілий у джунглях, звиклий регулярно харчуватися звір все частіше підходить до воріт зоопарку за їжею й цінними порадами. Телевізійні канали, однаково бідні щодо художнього оформлення та наповнення, відрізняються один від одного так званими політичними позиціями, при цьому масштаб позиції визначається як амбіціями політика, так і технічними можливостями покриття каналу. Оскільки, як відомо, не тільки «пряників солодких завжди не вистачає на всіх», а й телеканалів, Національна рада з телебачення та радіомовлення України приймає мудре, на його погляд, рішення — і видає ліцензії на право мовлення на одному каналі декільком телекомпаніям. Таким чином, не тільки створення перспективних бізнес-планів, а й проведення щоденної єдиної програмної, технічної, рекламної політики на каналі стало важко досяжним. Картина й до нині залишалася б сірою та безвихідною, якби не вибори, які в новітній історії засобів масової інформації та супутніх їм товарів і послуг, грали, грають і, ймовірно, гратимуть роль потужного каталізатора. Нові передвиборні технології вимагають нових телевізійних рішень. Вітчизняний олігарх поступово розуміє, що аргумент «сам дурень» у боротьбі за депутатське або будь-яке інше крісло потребує серйозного підкріплення. І в телебачення починаються фінансові вливання — далеко не всюди вони перетворюються на могутні потоки або, хоч би, струмочки. Однак загальна картина стає набагато барвистішою: цілющі фінансові краплі дозволяють створити не тільки набагато яскравіші, видовищніші, розумніші, а значить, переконливі, політичні, інформаційні, економічні програми, а й віднайти кошти для більш сприятливого загального тла — розважальних, гумористичних, музичних, спортивних передач і кінопоказу. І незважаючи на всю (справедливу й несправедливу) критику, зокрема й на сторінках газети «День», важко заперечувати, що кількість (каналів, телепередач, способів подання інформації тощо) з кількості стала переростати в якість. Хай не таку, як хотілося б. Але чи варто пред’являти претензії до власного відображення? Здавалося б, саме час заспівати хвалу хитрій лисиці, що примудряється жити в джунглях і годуватися в зоопарку, якби не одне «але». Настав тривалий період виборного міжсезоння. В зоопарку почався переоблік великої живності, що спричинило перерозподіл сил і впливу в телевізійних джунглях. З одного боку. З іншого — наїжилася маса риторичних питань.

Коли й за якими правилами проходитимуть наступні вибори у Верховну Раду України? Який бар’єр буде встановлено для політичних партій? З ким і на яких умовах ці партії групуватимуться, щоб подолати заповітний поріг? І чи доцільно, не маючи відповіді на ці й багато інших хвилюючих питань, спалювати гроші в топці телевізійного ефіру?

На відміну від багатьох політиків, у телевізійників існує поняття «гріти ефір», тобто вкладати зусилля сьогодні в таку продукцію, яка завтра може отримати високий рейтинг і згодом користуватися не тільки глядацькою довірою та впливом на свою аудиторію, а й залучити гроші рекламодавця, спонсора або мецената. Сьогодні далеко не кожен український олігарх з різних причин готовий зіграти роль Данко в п’єсі про вітчизняне телебачення. Далеко не кожен український олігарх здатен сьогодні побачити в телебаченні перспективний бізнес-інструмент, а не тільки виріб багаторазового політичного використання.

Сьогодні вітчизняне телебачення має унікальну можливість здійснити стрімкий якісний прорив. На телевізійному ринку сформувалися й пройшли випробування професійні команди телевізійників, здатні виробляти телепродукцію європейської якості. На відміну від нещодавньої історії нашого ТБ, технічна база поки це дозволяє, хоча й залишає бажати кращого. Стабілізація економіки, зокрема у сфері послуг, легкій і харчовій промисловості, свідчить про відродження Його Величності Вітчизняного Рекламодавця — найбільш міцної фінансової та політичної опори будь-якої телекомпанії. Поява реальних рекламних бюджетів неминуче має призвести до створення відповідного програмного середовища — телепередач, а згодом і каналів, що орієнтуються на певну вікову або соціальну групу. Глядацька аудиторія, тобто популярність кожного каналу, і буде визначати міру його фінансової незалежності. А отже, й міру необхідності поспішати до зоопарку, сподіваючись на кусень хліба. І це — не план перейменування Старих Васюків у Ньюмосков, це абсолютно реальна перспектива завтрашнього дня. Інша річ, що сьогоднішній історичний момент відкриває для вітчизняного телебачення дві рівноцінні можливості: рух угору і відповзання назад, у теплі клітки із залишками недоїдків. Не виключено, що тактика відповзання набагато співзвучніша стратегії виживання, ніж спроба рухатися уперед. Однак ця проблема вже виходить за межі окремо взятої сходової клітки, де переміщається в часі й просторі вітчизняне телебачення й торкається нашого Дому взагалі. Рух навколо та всередині окремих столичних телеканалів свідчить про те, що мисляча на перспективу частина бізнес- і політичної еліти України, схоже, це розуміє. Від швидкості розуміння та готовності переусвідомити роль телебачення в суспільстві й залежить напрямок нашого загального руху сходами, що ведуть нагору.