Квіти для президента

Чи є це політичним знаком, сказати важко. Але після багатьох десятиліть замовчувань важливо дізнатися, ким же був насправді поважний доктор права, адвокат, видатний діяч українського визвольного руху в Східній Галичині кінця ХIХ— початку ХХ століття.

Людина дуже суперечливих поглядів, Євген Петрушевич приблизно рік мав реальну владу на значній частині території Західної України. Належної оцінки його діяльності історики ще не дали: в Україні досі немає грунтовних узагальнюючих праць біографічного характеру про президента ЗУНР.

Під впливом розпаду Австро-Угорської імперії 1 листопада 1918 року Українська національна рада, яку очолював Є. Петрушевич, оголосила відозву про те, що вона перебирає всю владу у Львові та Східній Галичині. Із цього дня протягом трьох тижнів у Львові йшли запеклі, виснажливі бої з польськими військами. 13 листопада 1918 року за новоутвореною державою було закріплено назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 21 листопада останні військові частини ЗУНР залишили Львів, а уряд переїхав до Тернополя. Чи не головними причинами поразки українських військових частин стало те, що поляки вдало використовували цивільне населення в боях у місті (українці на той час були у Львові в меншості), а уряд зайвими втручаннями зв’язав руки своїм військовим. Сам Є. Петрушевич узагалі два місяці керував урядом із Відня. На думку визначного історика діаспори, доктора Ісидора Нагаєвського («Історія Української держави ХХ століття», Рим, 1989 р.), «...не випадає голові держави виїздити зі своєї столиці, коли велася війна на життя і смерть».

У такій ситуації Акт Соборності — Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року не міг мати практичного значення, бо така жадана допомога з Великої України була вкрай малою, там розгорялася громадянська війна і йшло повстання проти гетьмана П. Скоропадського. До того ж країни Антанти (в першу чергу Франція) в «українському питанні» зайняли стійку пропольську позицію. Франція фактично втрутилася в події на Східній Галичині й допомогла Юзефу Пілсудському (тоді фактичному диктатору II Речі Посполитої) зброєю, амуніцією, провіантом, а також вислала на місце бойових дій своїх генералів та офіцерів на чолі з Галлером. Європа, яка починала тільки-но жити за Версальськими угодами, не бачила місця на карті Старого Світу для незалежної Української держави.

Є. Петрушевич повернувся в Україну на початку січня 1919 року, коли справа визвольної боротьби була фактично програна. 3—4 січня в Станіславі (Івано-Франківськ) його було обрано президентом розпорядчого органу ради об’єднання ЗУНР з УНР в одну соборну державу. Бої на українсько-польському фронті проходили з перемінним успіхом у лютому-березні 1919 року. Після 10 березня січові стрільці, які стали головною силою національної армії, втратили військову ініціативу і почали з боями відступати на схід. Упродовж квітня-червня утворена за наказом Є. Петрушевича Українська Галицька армія продовжувала захищати свій край (особливо відзначилися січові стрільці в Чортківській наступальній операції). Однак сили були нерівні. Є. Петрушевич, проголошений 9 червня 1919 року диктатором ЗОУНР (об’єднаної з УНР республіки), віддає часто невдалі накази. В середині липня посилилися непорозуміння між Є. Петрушевичем та урядом УНР Симона Петлюри на тлі можливого союзу останнього з поляками. 16 липня УГА переходить річку Збруч, а уряд ЗОУНР переїжджає до Кам’янця-Подільського. З ім’ям Є. Петрушевича пов’язане і здобуття армією УНР та УГА Києва 30 серпня 1919 року. Але того ж дня до столиці України вдерлися денікінські білогвардійські війська генерала Бредова. Як пише І. Нагаєвський, «...Петрушевичеві не виходила з голови думка, що на ньому лежить важка відповідальність за долю УГА і що він має обов’язок привести її назад до Галичини... Петлюра скоріше ладен був говорити з поляками, ніж із «білими» «москалями».

Боротьба на три фронти (з поляками, «червоними» та «білими») призвела до краху визвольних змагань українського народу. Нація була роз’єднана — дві політики і дві армії (УНР і ЗУНР—УГА) було для неї непосильною ношею. До поразки Української держави спричинило не тільки вкрай несприятливе міжнародне становище, а й значною мірою неправильне тлумачення ролі збройних сил у розбудові цієї держави. 16 листопада 1919 року уряд ЗОУНР і сам Є. Петрушевич від’їжджають до Відня, де на чолі з ним 25 липня 1920 року було сформовано закордонний уряд (у вигнанні).

Євген Петрушевич до своєї смерті брав участь у всіх заходах на користь окупованої Східної Галичини, навіть деякий час, у середині 20-х років, мав надію на допомогу уряду УРСР (на початку політики так званої «українізації») в боротьбі з Польщею, але невдовзі її втратив. Помер він у Берліні 29 серпня 1940 році в страшних злиднях, але так і не зрікся своїх поглядів.