Леонід Грач опинився в замкненому колі
Леонід Грач у Криму (і тому є безліч підтверджень) абсолютно свідомо обрав собі роль людини, котра відповідає за все. Можливо, за звичкою, яка залишилася ще з тих часів, можливо, він так влаштований, як лідер, а можливо, так змушують обставини. Скоріш за все і перше, і друге, і третє.
Цілковитий розвал, за часів якого Леонід Грач «реваншував» на верхні поверхи кримської влади під гаслом «Я позбавлю Крим Франчука», зобов’язував діяти швидко, рішуче, наполегливо й послідовно. Що, власне, і продемонстрував новий-старий кримський лідер. Ставши спікером, він справді не допустив продовження прем’єрства Анатолія Франчука (про титанічні зусилля боротьби за це крісло «День» писав чимало). Згодом добився ухвалення саме такої конституції Криму, яка істотно розширювала економічні повноваження автономії та права самого голови місцевого парламенту.
Отримавши затверджену ВР України й підписану Президентом конституцію, Леонід Грач пішов далі: ухвалена ВР Криму постанова «Про заходи щодо посилення кадрової роботи» (62 — «за» з 78 присутніх на сесії депутатів) по суті відновлює «інституцію номенклатури» — 392 посади керівників різних рівнів влади й управління підлягають у різних випадках затвердженню ВР АРК чи узгодженню з президією, постійними комісіями чи головою ВР. Прем’єр Сергій Куницин, котрий напередодні голосування вважав, що має під своїм контролем голосів 30, після чергового тріумфу спікера, якому він перманентно програє в тактиці й у стратегії, розвів руками: мовляв, іде «політичний експеримент, спроба реставрувати на базі Верховної Ради обком партії».
«Номенклатурна революція» як спогад про майбутнє викликала цілком дружну оцінку спостерігачів, яку можна охарактеризувати як «стриманий протест». Стриманий — внаслідок традиційно шанобливого суб’єктивного ставлення до особистості Грача. Протест — оскільки все, що нагадує про компартійне минуле, об’єктивно викликає природну, практично мимовільну реакцію. І пояснення цьому — проблема самих «червоних», а не їхніх опонентів...
А щодо суті, то, коли як слід поміркувати, не все так просто й однозначно. Якщо спробувати без упередження, без рефренів про «червоний заповідник» і «лівий реванш» в окремо взятому регіоні розібратися в ситуації, то мова повинна йти про реальну кадрову проблему і способи її розв’язання.
За рівнем корупції Україна коли ще не «попереду планети всієї», то лише тому, що затрималася на старті — потенційні можливості, як з’ясувалося, практично ніким і нічим не обмежені, крім ресурсів самої держави. А вони, судячи з невпинної кланової боротьби й регулярного перерозподілу різного роду ринків, ще є. І хоча не «кадри вирішують усе», а об’єктивні умови, у яких вони перебувають — правові рамки, у яких бездоганно працюють розумні закони, і неминучим є покарання за їх порушення — сьогодні хабарі беруть конкретні посадові особи, зі злочинними угрупованнями зв’язані конкретні персоналії на поверхах влади й управління, а хто, як і, головне, за які заслуги потрапляє на хлібні, тобто керівні пости, абсолютно невідомо суспiльству. І воно, суспiльство, ніколи не знає — з кого питати за черговий провал. Та, втім, у верхах — від місцевих до центрального — мало кого хвилює, що воно думає і що воно хоче знати, це задавлене власною безпросвітністю суспiльство, поки не настає час і воно не перетворюється на електорат.Кримський спікер Грач буквально зрозумів, що очолюваний ним орган — це та сама обрана народом представницька влада, яка від імені цього народу має право контролювати пекучий кадровий процес. А ми дружно його не зрозуміли, бо ніколи не забували Грача як першого секретаря рескому Компартії, чию блискучу й перспективну кар’єру зупинив серпень-91, і ніколи не відмовимося від підозр у тому, що дії голови парламенту Грача невіддільні від дій лідера кримських комуністів Грача.
Проте, за здоровим глуздом, аналіз реального стану справ повинен відштовхуватися від такої, приміром, свіжої інформації: ось «розбомбили» в Феодосії відоме злочинне угруповання Білого, котрий «тримав» місто років 7 — тепер показують нам його «Лінкольни» й військові вертольоти, розповідають, що всі серйозні посади «розподілялися» через Білого. Гаразд, не будемо уточнювати, де були раніше всі, кому належить, не будемо пригадувати, якого прем’єра там була вотчина, облишмо питання про те, де на феодосійських морських і суходільних просторах перетиналися інтереси колишнього кримського прем’єра й чергового кримського бандита, просто уточнимо: а що робити новій владі з усією цією спадщиною, зокрема й у кадрових справах? Хтось зобов’язаний відповідати за те, що відбувається, хтось наведе порядок, хтось зробить системною цю роботу? Чи скаламучена вода потрібна завжди? Кому в Криму невідомо, що в нафтогазовому комплексі кадри призначалися, згодом зникали під траурні марші, і вакансії заповнювалися кулуарними рішеннями з одних і тих самих кабінетів? Саме безконтрольність дозволяла «радикально» змінювати керівника, котрий став непотрібним, на «потрібного» певним колам і особам...
Щороку після закінчення курортного сезону з Києва лунає грізне запитання: де податки, де прибутки? Хто з кого питає? Ні податківці, ні силовики, ні митники республіканській владі не тільки не підпорядковані — про призначення керівників цих відомств місцева влада часто дізнавалася з газет.
Звісно, не Київ винен, що Крим докотився до життя такого. У домєшковський період і подумати важко було, що хоч якась більш-менш ключова посада в республіці — за межами компетенції голови Верховної Ради. Звісно, не Київ винен, що на кримські вершини волею народу піднялися вуличні баламути, котрі з автоматами в руках бігали «брати» тогочасне міністерство внутрішніх справ (успішно, до речі) і комітет СБ (не на тих нарвалися). Покінчивши з Мєшковим і Ко, відібравши в автономії всі повноваження, Київ поступово вибудував, по суті, безконтрольну виконавчу вертикаль. Власне, у країні, де навіть начальників митниць призначає Президент, на те є, мабуть, особливі причини, інакше як би вона ввійшла в авангард держав-корупціонерів? Відпрацювання вертикалі хабарів селекціонувалося дбайливо, поки не досягло досконалості, помітної всьому світу.
І коли сьогодні Леонід Грач у Криму говорить, що на відповідальні дільниці призначаються непідготовлені люди, скрізь безвідповідальність, нехлюйство, корупція — це що, проблема тільки автономії? Ну добре, зафіксували — що далі? Кримська ВР зробила спробу взяти під контроль розстановку кадрів у республіці, і, зрештою, «номенклатура ВР» — це звучить не гірше, ніж неафішована номенклатура «ОЗУ» (організованих злочинних угруповань).
Грач поспішає, він не тікає від відповідальності, а бере її на себе. Часом, мабуть, перебираючи. Те, що політик Грач набагато сильніший від прем’єра Куницина — це об’єктивно, хоча й не вина Куницина. Проте, конституційне розділення властей, до думки про необхідність якого держава йде дуже туго, це єдина можливість ввести діяльність усіх сфер у системне русло з системною ж відповідальністю. Те, що відбувається нині у Криму, це, при всіх благородних задумах Леоніда Грача, не просто переміщення зони впливу від виконавчого органу ближче до представницького, а просто створення єдиного центра впливу. Оскільки за кримською конституцією мало не половина з затвердженого Верховною Радою списку номенклатурних посад — прерогатива ВР. Ясна річ, можна суб’єктивно погодитися, що саме Грач сьогодні — гарант суворого дотримання винятково професійного підходу в питаннях добору й розстановки кадрів. І, до речі, більше ніж знаменно, що після затвердження українською ВР кримської конституції, яку, як відомо, що є сил «завалював» Рух, вважаючи «відпущені» повноваження автономії надмірними й небезпечними, один з дуже розумних державників сказав кореспонденту «Дня»: «Я проголосував би «за», якби там був записаний ще один рядок — «Конституція чинна тільки на час правління Грача». Це визнання дорого коштує, враховуючи непримиренне рухівське ставлення до комуністів. Та постановка питання справді має значення: завтра, не приведи Господи, з’явиться в головах ВР який-небудь нью-Мєшков — і що тоді?
Ну щось же робити однаково потрібно? Потрібно... Скоріше йти до капіталізму й відкритого громадянського суспільства. Поки платник податків не зрозуміє, що це він утримує державу, а не навпаки, поки народ не зажадає прозорості всіх дій влади, поки кар’єра й матеріальний стан керівництва будь-якого рівня не залежатимуть від результатів його розуму та праці, поки не буде власника, який підкоряється тільки закону, а не правилам гри владної піраміди, поки не буде реального конкурсного відбору на посади різного калібру, а буде добір кадрів...
А поки все так, як є, то, повертаючись до теми нашої розмови, кадри, навіть виборні, підбиратимуться келійно, і яке тоді має значення, в якій «келії», під яким дахом відбуватиметься це таїнство? Поки все як є, головний демократ, наш прем’єр, котрий створив цілу коаліцію для захисту демократичних завоювань і магістрального шляху реформ, таки повезе директорів на боротьбу з наслідками стихії, створивши з них цього разу будбат. Хочеш «відкоситися» від набору — заплати. Те, що це називається «податок» — суті звичної у країні схеми не змінює. І що характерно — користі для скарбниці ледь-ледь — зате народ «стирчить» від захвату...
У деяких магазинах з’явилися розкішні м’які іграшки. Потримавши в руках велику пухнасту білу мавпу з акрилу на ім’я Анюта, виявила на бирці виробника — Мінськ. Продавщиця пояснила, що «в них міжнародний сертифікат якості, вони по всьому світу товар возять»... Невже ж ми така слов’янь, що тільки в «режимі» й можемо працювати й жити? І якось усе в тему — ось Олександр Ткаченко в Білорусь, за досвідом либонь поїхав... І ще цитата з Грача — про те, що переконливу перевагу матиме той кандидат у президенти України, котрий візьме на озброєння «програму Лукашенка». Мовою їхнього «батьки» це звучить так: «Я готовий домагатися спокою в республіці навіть ціною власного розуму»... (НТВ, 31 грудня 1997 року).
