Людянiсть як надiя фiлософiї

Понад сто років тому Фрідріх Ніцше саркастично констатував: «Раніше філософи казали щось, а тепер — про щось». До нашого часу цей висновок має куди більше відношення, аніж до епохи Декадансу. Тим приємніше констатувати, що на рубежі двох сторіч, більше того — тисячоліть вийшла справжня (в найточнішому і буквальному значенні цього слова) філософська праця Сергія Борисовича Кримського «Философия как путь человечности и надежды» (Київ: Курс, 2000, 308 с.) . Її автор — доктор філософських наук, професор, член Нью- Йоркської академії наук.

Багатьом, принаймні всьому філософському світу України і, ширше, пострадянського простору, С.Б.Кримський добре відомий своїми науковими працями і статтями, присвяченими різним проблемам філософії та культурології. Не менше популярності йому принесли і блискучі лекційні курси в Центрі гуманітарної освіти при НАН України, що незмінно збирали переповнені аудиторії, як, власне, і в багатьох вищих навчальних закладах.

Крізь друковані праці та публічні виступи С.Б.Кримського червоною ниткою завжди проходили глибока думка і пафос гуманізму. Тому природно, що і свою філософію він визначає саме «як шлях людяності і надії». Але людина для нього — це не абстрактний індивід, що пізнає чи якось практично діє. Вона — плоть від плоті культури, її носій, транслятор, а зрештою — її творець.

Ми живемо у світі культури. Через нього і тільки за його допомогою ми сприймаємо й усвідомлюємо два інші світи — об’єктивної, або емпіричної дійсності, виявленої перед нами, і глибинної першореальності буття, що є присутня в нас самих і через нас являється світові.

Цей світ культури, альтернативний виклику безодні первинного Хаосу, виступає в такий спосіб універсальною сполучною ланкою, медіатором між нами і двома сферами буття, що наявні перед нами і в нас самих. Через нього вони одержують людиноспіввимірну цінність і зміст. Тому світ культури, як показано С.Б.Кримським, конституюється в якості Ціннісно-сенсового Універсуму.

Книжка написана живою і доступною для широких кіл освічених читачів мовою. Зупинюся лише на деяких з порушених філософом питань, які видаються і надзвичайно важливими у світоглядному відношенні, і вирізняються особливою гостротою рішення.

Ціннісно-сенсовий Універсум, ця вихідна категорія філософського дискурсу С.Б.Кримського, заявляє про себе через визначені моделі типу античного Космосу як упорядкованого самодостатнього буття, або як давньоєврейська модель світу у вигляді Оламу, що рухається до поставленої Богом мети.

В самому способі існування будь-якого історичного Універсуму закладено своєрідне динамічне протиріччя, «певну альтернативність між актуальністю наявного буття і масою нових можливостей на межі з безоднею як невичерпною потенційністю, що наростає». Таким чином, виявляється, що сам розглянутий Універсум складається з досить визначеного і структурованого ядра цінностей та змістів і великого периферійного порубіжжя з властивим йому «зниженням рангів реальності, збільшенням мірок її хиткості, невизначеності, необгрунтованості».

Образним аналогом подібного розуміння може бути в українській історії модель «князівського граду» (билинного Києва) в його опозиції козачому порубіжжю («Україна» в первісному — давньоруському значенні цього слова), що непомітно переходить у кочове «Дике поле», за яким починаються «Невідомі землі» (з драконами, собакоподібними людьми та іншими чудесами). І якщо про центральні сфери Універсуму можна говорити в термінах істини та вірогідності, то про його сумiжні зони — тільки в символах таємниці та езотеричності.

Така модель видається універсальною для всіх сфер людської діяльності і пізнання. Зокрема, з опорою на неї ми можемо по-новому підійти до переосмислення історичного шляху і культурного досвіду людства. Мова про сенсолюдський і метаісторичний виміри історії.

Ми звикли сприймати історію як певний потік взаємозалежних подій, обумовлених дією причин соціально-економічного, політичного, релігійного характеру тощо. Але при цьому вислизає факт наявності в історичній дійсності певних незмінних, універсальних структур. А вони виявляються глибинно пов’язаними з людським буттям у світі та екзистенційним планом існування особистості.

Такою структурою виступають культурні архетипи. Вони являють собою певні матричні духовні конструкції та ідеї-образи, що пронизують всю історію людства і задають спектри типових підходів і рішень конкретних задач, що виникають перед людьми. Такою структурою, зокрема, виступає тріада «Істина — Добро — Краса», що кожної доби набуває своєї інтерпретації, але тематично пронизує весь масив історії. В цьому змісті архетипи перебувають поза часом, точніше, вони є надтимчасовими і всетимчасовими, співпричетними вічності, а тому акумулюють минуле, сьогодення і майбутнє. Кожен істотний крок уперед завжди пов’язаний з опорою на досвід минулого і актуалізацією нереалізованих раніше потенційних можливостей. Розвиваючи це твердження, можна дійти висновку, що архетипові форми історії повинні мати ієрархічну природу: загальнолюдський шар, далі — стадіальний і типологічний (який з найбільшою наочністю виявляється в епоху цивілізації через дихотомію «Схід — Захід»), далі — регіонально-цивілізаційний і, зрештою, національний.

При такому підході соціокультурний процес розкривається в єдності можливого і дійсного, закономірного і випадкового, визначеного об’єктивною логікою подій та вільним суб’єктивним волевиявленням особистості. Це є співзвучним ідеям Г.В.Лейбніца, який розглядав світ як гру можливостей та співможливостей, у якій окрема людина як монада розкриває внутрішні потенції свого «Я».

Побачити людську історію і сучасний світ, що дедалі глобалізується, в такому динамічному стані, що актуалізується і відступає в тінь у вільній грі (щоб по-новому розкритися в невизначеному майбутньому) можливостей — завдання надскладне. І С.Б.Кримський не претендує на її всебічне і детально пропрацьоване рішення. Проте сам методологічний підхід при підготовці книжки відкриває нові обрії культурно- історичного пізнання. Виявляється, що «історія є не тільки розкриттям того, що проходить, але й утвердженням того, що зберігається. І якщо відтворити історію як картину того, що зберігається, — вона серйозно відрізнятиметься від історичних сценаріїв, які існують у навчальній літературі».

І зберігається в історії найважливіше, найсуттєвіше для життя кожної людини. Так, приміром, «фундаментальні моральні установки типу 10 заповідей не тільки формально, але й змістовно пронизують цивілізаційний процес». Цивілізаційні процеси завжди немовби «накручуються на наскрізні, фундаментальні цінності, що подібно до земної осі пронизують увесь масив історії». А це означає, що все те, що називається «золотим фондом» культури, створює перспективу вічності. Ця перспектива, як слушно вважає С.Б.Кримський, і символізує метаісторію, тобто той ракурс історії, в якому вона виступає як збереження (а не скороминущість) своїх формоутворень.

Тому рух уперед пов’язується з перетворенням сьогодення під кутом зору невикористаних можливостей минулого, а запитане практикою минуле набуває переваг «вічно теперiшнього». Це «дозволяє оцінювати історію під сигнатурою метаісторії. А така оцінка припускає вичленовування інваріантів цивілізації, її стрижневих цінностей, які утверджують людину в її потязі до нескінченного».

Поруч із нами — істинний, оригінальний, не зашорений ніякими схемами і класифікаціями мислитель. Він може повідомити не просто «про щось», а дуже багато про що, але його авторський стиль, стислий, лаконічний і водночас метафорично-яскравий, підпорядкований відображенню сутності розуміння розглянутих фундаментальних філолофсько-світоглядних проблем. Йдеться про найголовніше і найпотаємніше для кожної людини: особистість, побудову і влаштування її життя й долі, найвищі загальнолюдські цінності як опору для людського буття в повсякденному світі та соціокультурному плині часу і ще багато-багато про що інше...