Людяний голос Кремля

Тон офіційної Москви після загибелі польського президентського літака, особливо людяний у спілкуванні зі складним сусідом, приніс незвичний результат: образ Росії в Польщі різко покращав. Що показало причини, з яких цей образ такий неоднозначний в інших країнах.

«На подив благородною» називає російську реакцію швейцарська «Le Temps». І справді, саме здивування між рядків проглядає в більшості відгуків — польських, європейських, американських — навіть якщо про нього і не говорять безпосередньо.

Хоча насправді дії російської влади в нинішніх трагічних обставинах слід було б назвати швидше нормальними, ніж дивними. Оголошення національного трауру. Відповідний ситуації тон офіційного телебачення і показ по ньому фільму «Катинь». Негайне прибуття прем’єра на місце катастрофи, а тепер і президента до Польщі на похорони Леха Качиньського.

Це саме те, що в подібних обставинах потрібно робити. Це просто природно. Але епоха «підняття з колін» устигла привчити до неприродного тону і до неприродних дій нашої влади навіть у найбільш невідповідних випадках. Цього разу вчинили зовсім інакше.

Можливо, до співчуття і солідарності додалося ще й прагнення заздалегідь відсікти всі докори щодо будь-якої російської провини в тому, що сталося.

А очікувати таких докорів можна було досить упевнено, зважаючи на багатолітні крижані відносини з Польщею і радикальну позицію загиблого президента Качиньського саме з приводу катинської теми.

Але гідна і людяна реакція на катастрофу, що сталася (що повністю збіглася — і на цьому теж потрібно наголосити — з почуттями російського суспільства), виявилася, як це часто буває, ще й найбільш політично практичною. Підозри, що були висловлені одним-двома польськими політиками, швидко вщухли і навіть змінилися на вибачення. І в будь-якому разі, значно голосніше лунають зараз незвичні для Польщі слова вдячності до Росії.

Атмосфера настільки стрімко і різко змінилася, що висловлюються навіть припущення про готовність Москви до стратегічного зближення з Польщею і, ширше того — з Європою і Заходом.

Авіакатастрофа під Смоленськом і наступні події нагадали давно відому, але погано сприйману нашою владою істину: хочеш гарних відносин із сусідом — зрозумій його думки і зважай на його прагнення.

Гарні відносини (і навіть просто нормальні) Росії з Польщею просто неможливі без відмови від катинської брехні. Тому що для поляків Катинь — це більше за ідеологічну суперечку, і навіть більше за пам’ять про загиблих людей.

Це й пам’ять про те, що ще з кінця Другої світової війни радянське керівництво розділило польських політиків на тих, хто говорить йому про Катинь, і тому абсолютно неприйнятний, і на тих, хто погоджується про Катинь мовчати і має шанс бути допущеним у польське громадське життя. Це пам’ять про те, що режим Польської народної республіки півстоліття стояв на згоді з катинською брехнею. Пам’ять, яка нерозривно пов’язана з багатолітнім почуттям приниження та зі страхом перед великим братом, який у будь-який момент прийде зі сходу і надасть «братську допомогу».

Нові відносини, відносини рівних, просто виключаються, якщо не зрозуміти силу цих відчуттів і не розв’язати цей вузол.

Так чи інакше, але зараз цей вузол розв’язаний або принаймні частково розв’язаний. А скільки зав’язується інших вузлів, які не завжди так само помітні, але які завжди походять з такого ж самого невміння зрозуміти міркування й інтереси інших і зважати на них?

У російської влади викликає роздратування, наприклад, американський військовий центр у киргизькому аеропорту «Манас». Щодо того, обгрунтоване це роздратування чи ні, питання окреме. В усякому разі, воно доконане. Але чи багато хто поділяє його в Киргизії? А Москва категорично не хоче подивитися на цей об’єкт ще й очима тих, хто приймає рішення в Бішкеку. Офіційний російський підхід до нового киргизького керівництва цілком пов’язаний з долею цієї бази, і сигнали про те, що вона не буде закрита, буквально за лічені дні змінили сприйняття Москвою нового уряду від променисто позитивного до прискіпливо-критичного.

Тим часом Киргизія граничить не з Росією, а з Китаєм. Й американський військовий транзит до Афганістану в будь-якому разі проходитиме через неї або сусідні з нею регіони. Тому будь-яка киргизька влада заграватиме з усіма державами, маневруючи у трикутнику Росія — Китай — США. Це нормальна для них політика, змінити яку (і те ненадовго) може лише сильний зовнішній тиск. І от, замість того, щоб користуватися в Киргизії з усіх переваг свого природного впливу, Москва, як і раніше, робить ставку на дорогу і неперспективну модель «сюзерен — васал».

Таке ж саме державне ігнорування почуттів і амбіцій партнера вже зіпсувало відносини навіть із географічно і політично близькою і наскрізь матеріально залежною Білоруссю. Очікуючи від неї значно більшої слухняності, ніж та, на яку вона б погодилася (і не лише за автократа Лукашенка, але і за будь-якого іншого режиму), отримали значно менше вигод, ніж могли, та ще й велику кількість принижень на додаток.

«...Вважаю, Росія розуміє, що допущено жорстоку помилку — зроблено спроби тиску на Білорусь. Це безперспективно. Давити на будь-яку державу безперспективно, а тим більше на ту державу, народ якої хоче бути незалежним». Ці роздуми не втрачають своєї справедливості тому, що висловлені одіозним правителем.

А от чи правильна гіпотеза Лукашенка щодо того, що «Росія» (тобто російська влада) і справді розуміє безвихідність політики тиску, що тривалий час проводилася не лише на білоруському, але й майже на всіх інших напрямках, крім, мабуть, китайського?

Свіжий польський досвід, як і більшість іншого, дійсно підказує: час би це зрозуміти. Саме час зрозуміти, що поважати партнерів, триматися з ними на рівних і розуміти їхні інтереси — це не лише гідно. Це ще й практично.