Маленький вождь великого племені бюрократії

Автори глобального проекту «Вибори під патронатом Президента», безсумнівно, хороші фахівці. Ці циніки роблять усе, щоб довести суспільство до стану невротичної розгубленості і тим самим примусити кожного з нас іти на виборчу дільницю під впливом ірраціональних мотивів. Їхні зусилля нині спрямовано на одне — щоб ми повірили в «Нове вбрання короля».

Як і в тій чудовій казці Андерсена: вся придворно-телевізійна челядь така щира в своєму захопленні цим «вбранням», «кравці» — соціологи так переконливо демонструють за допомогою «рейтингів» незвичайну довжину його хвоста, а міські чиновники так невпинно кричать про «стабільність» його форми, що, кажуть, багато хто вже повірив і побіг за колісницею.

Між іншим, той казковий хлопчик, котрий роздивився голого короля і голосно сказав про це, не був ні сміливцем, ні ясновидцем — просто він ще не отримував платні від короля. На жаль, у нашому реальному- віртуальному світі колективне затьмарення розуму відбувається, в основному, з тієї ж причини, що і в казці.

Україна зараз нагадує згвалтовану жінку, від якої насильник домагається ще й кохання. Цю страшну реальність національного безчестя жертва ще має осмислити і пережити після виходу з шокового стану. Тобто після виборів. Окремим же її громадянам, що не втратили ще почуття реальності, треба якось жити до 31 жовтня і не збожеволіти від етичної задухи.

Вже не раз було, що на вершину державної влади потрапляла особа, абсолютно несумірна з обширом історичних завдань і їхнім значенням для долі країни. Класичний опис такого випадку дав К.Маркс у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта». Тоді, у грудні 1851 року, майже нікому невідомий авантюрист за одну ніч здійснив державний переворот, розігнав парламент, погрузлий у чварах, утихомирив бунтівні провінції, нав'язав себе внаслідок лицемірно-показних виборів цілому народові і відразу встановив конституцію, що надала йому повноважень диктатора.

Коли ця ганьба звалилася на голову французького народу, вся європейська демократична преса дивувалася: як таке могло статися? І чим більше вона піддавала тирана моральному викриттю як лиходія та узурпатора, тим більше вона підносила цю нікчемність, приписуючи йому безприкладну силу особистої ініціативи.

Я свідомо проводжу історичну паралель: феномен Кучми має потребу не стільки викриття, чим нині зайняті всі його конкуренти, скільки пояснення.

Коли вся величезна машина виконавчої влади сьогодні зайнята тільки тим, щоб попри все домогтися «переобрання» свого патрона, можна подумати, що саме він сам керує цією машиною, демонструючи силу політичного лідера.

Так само, як у французькому випадку минулого століття, це не так.

Політична сила «маленького Наполеона», як його називав В.Гюго, була не в ньому самому, не в його характері — вона виникла з того, що цей дрібний політичний шахрай потрібен був саме як тиран масі декласованого люмпен-пролетаріату, який до того часу заповнив усі пори французького суспільства внаслідок розорення і зубожіння парцельного селянства, придавленого податками.

Друге джерело його сили — постійна війна з Національними зборами, де він зміг інтригами утворити «парламентську більшість» в особі «партії порядку». Фінансові тузи і великі промисловці об'єднали навколо себе всіх, хто пов'язував своє майбутнє з цим режимом, і перетворили республіканську опозицію на малодушних, боязких прислужників.

Історія правління Кучми — це історія розкладення старої комуністичної номенклатури, яка в серпні 1991 року «здала» свій політичний режим в обмін на статус монополістичних буржуазно-номенклатурних власників. Цей торг з демократами дорого коштував, передусім, самим демократам: на наших очах номенклатурний капіталізм вийшов на політичну сцену і захопив всі позиції. Призначення Кучми прем'єр-міністром, а потім обрання Президентом було ключовою мізансценою у нашому політичному спектаклі: поставало політичне завдання легітимації номенклатурної власності. Кучма виправдав надії своїх братів по класу — він не тільки сприяв тому, щоб перетворити майнові сертифікати на пусті папірці і тим самим примусити забути обдурене населення, що воно колись мало якийсь стосунок до «загальнонародної власності», — він ще приклав руку до того, щоб це населення, що кинулося якось виживати на спекулятивному ринку, принесло свої заощадження у трастові компанії. Там ці останні заощадження просто вкрали. Частину — держава через податки, решту — шахраї.

Історія правління Кучми — це історія люмпенізації всієї країни.

Утретє в цьому сторіччі народ обдурений і принижений державною владою. Кучма несе історичну відповідальність за цей обман. Я затрудняюся ставити йому пізнавальну відповідальність, яку несе тяжким тягарем всякий справжній політичний лідер, зобов'язаний на цьому терені знати і бачити більше інших. Чого-чого, а стратегічного мислення наш Президент не виявив. У іншому випадку він розумів би, що реформи, які він зобов'язався провести, не можуть навіть початися, якщо вони не базуються на двох цивілізованих принципах. Перший — розділення економічної і політичної влади; другий — тільки правова держава може забезпечити економіку зростання.

Історія правління Кучми — це історія зради національних інтересів парламентськими партіями, передусім Рухом і комуністами, які підсадили його на трон у 1994 році, коли перспектива і логіка «розвитку» країни були ясно позначені. «Лебедина пісня» Верховної Ради минулого скликання — Конституція — так і не стала інструментом розвитку країни: симбіоз влади-власності уразив своїми метастазами не тільки виконавчу, а й законодавчу владу. Сьогодні в парламенті наша «партія порядку» вже визначила свій політичний формат — коаліція кучмістів, а також свою стратегію — лобіювання інтересів олігархічної бюрократії. Спроби соціалістів об'єднати опозицію і через «канівський процес» конституційно відвойовувати владу у номенклатури, яка деградувала на мафіозно-кланову банду, натикається на непомірні амбіції тих самих Руху і комуністів — амбіції, які постфактум постануть новою зрадою.

Неварто враховувати, що каже сьогодні Кучма як кандидат у президенти, — він хоче сподобатися всім і готовий заради цього говорити навіть дурниці, на кшталт «колгоспів, заснованих на приватній власності». Набагато важливіше розуміти, що ця несамостійна і слабка людина, що виявилася порухом долі на вершині влади, потрібна там і надалі тим, хто привласнив народну власність і для кого політика існує лише в одному аспекті — в аспекті свого економічного інтересу. Олігархічна бюрократія потребує слабкого вождя, який буде гарантом її нелегітимної власності. Саме слабкість Кучми як керівника і політика дає йому шанс на «переобрання»: сили у бюрократії вистачає у самої. А Президент буде у неї на службі як Начальник Відділу Кадрів і Роздавач Привілеїв. Сьогодні перед ним поставлено єдине історичне завдання — зробити конституційний переворот, щоб у Верхній палаті Верховної Ради сіли регіональні барони і остаточно поховали демократію. Заради цієї золотої мрії вони сьогодні поставили «на Кучму» все — репутацію, посади, благополуччя, свободу.

Є, щоправда, одна суперечлива обставина, яку доводиться враховувати і Президенту, і бюрократії, — мільйони збіднілих виборців. Ті самі наші українські люмпен-пролетарі, якi животіють у робітничих селищах і спустошених селах. Їм і потрібен сильний президент, який «наведе порядок». Їм потрібен диктатор, який «нагодує і розсудить». Психічна проекція цих очікувань — велика сила, яка, спрямована на лідера, примушує його надувати щоки, ставати у «позу воїна» і виправдовувати ці очікування. Зручний і постійний «ворог» для цього у Кучми завжди під рукою — Верховна Рада.

Ну, а щоб якось поєднати в одній особі особисту слабкість, політичну неспроможність і розпухлу, перебільшену у відповідь на масове очікування «силу» (у психології називають цю ситуацію терміном «психічна інфляція»), для цього існує новітня зброя масового ураження — телевізор і «виборчі технології».

У нашому суспільстві з'явився тривожний симптом захворювання: немає нових політичних анекдотів. Значить, справи кепські: народ уже не намагається бодай сміхом виправити цю владу.

То, може, виправимо її виборами?