Марксизм — догма чи не догма?

Особисто я відчуваю у душі брак плюралізму й толерантності, побачивши, що член КПУ підіймає у Верховній Раді прапор СРСР, якого нема і ніколи не буде. Або прочитавши біля станції метро «Петрівка» парканне гасло «Нема грошей — убий банкіра!» Грошей таки нема, але вбивати не хочеться. Що робити? Звісно що: озирнутися через ліве плече і прислухатись до «червоних». Як засвідчив незабутній 1917-й, убивати банкірів (і взагалі пристойно одягнених людей) — їхнє хобі. Проте лівих у нас багато, особливо т. зв. соціалістів.

Газети «Комунiст» i «Товариш» я читала добровільно. Так збіглося, що на період мого читання припали річниці Переяславської ради, акту про злуку УНР та ЗУНР, смерті Леніна. Так трапилось, що у прочитаних мною випусках друковані органи КПУ і СПУ засвідчили принципові розбіжності між двома партіями. ГАЗЕТА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ГАСЛА

«Товариш» проголошує: «За соціалізм, демократію, прогрес!» Не через якісь політологічні міркування, а з простих правил роботи над текстом виникає питання: якщо три слова йдуть через кому, то соціалізм — це щось окреме, не демократія і не прогрес? А що? І чим гіршим є гасло «За монархізм, демократію, прогрес», яке могли б використати прихильники англійської корони? Не маю бажання до чого-небудь причепитися. Але маю відчуття, що наші соціалісти не дуже знають, чого хочуть (або хочуть несумісних речей). Ось, прошу: «Тільки від нас залежить, чи зможемо ми повернути собі Наш Новий Світ, народжений у жовтні 1917-го» («Товариш», №4). І КПУ цього хоче, а ПСПУ за тим жовтнем побивається, як вдова. А що, власне, у «новому світі» вродилося? А ось що, власноруч пише О. Мороз: «Та чи вдалося подолати відчуження людей від держави, поєднати власність і працю? Чи вдалося змінити родову ознаку капіталізму — найманий характер праці? Чи вдалося виховати у людини почуття господаря у власній державі? А головне, не вдалося уникнути експлуатації людини, їй байдуже — державою чи іншою людиною здійснюватиметься експлуатація. Вільною при цьому вона не зможе себе почувати». Коротше кажучи, головне досягнуто не було. То за чим ностальгія? Матеріальний прогрес визначається продуктивністю праці, соціальний — демократією. Ні того, ні іншого в СРСР не було. Проте поєднання обох складників на засадах лібералізму, соціал- демократії чи їх комбінації створило той цивілізований світ, у якому нема ні догматичного марксизму, ні ортодоксального ленінізму. З точки зору психолога українські соціалісти найбільше нагадують «єврокомуністів», які сором'язливо зреклися практики «побудови комунізму» (в СРСР чи Китаї), лишаючись на теоретичних позиціях, які цю практику породили. І нехай ніхто не каже про «окремі помилки і відхилення», бо саме вони були сутністю політики комуністів, які мали державну владу (і мають її досі на Кубі та в Північній Кореї). ПРОЛЕТАРІАТ І БАТЬКІВЩИНА

Газета починається з гасла. «Комуніст» проголошує: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Гасло дуже не оригінальне. У психологів і психопатологів є такий термін — «студентський випадок». Йдеться про ментальні збурення, витоки й сутність яких є прозорими, а розпізнавання не потребує фахової вправності, бо вони чітко описані в підручнику. Якщо позиція ідеологів СПУ потребує вивчення й коментаря, що КПУ не має за душею нічого, не описаного у самому тоненькому марксистському конспекті. Є тут, одначе, цікава деталь. Хороший студент відрізняється від посереднього тим, що беручи до рук підручник чи монографію, читає увесь текст, а не лише те, що є обов'язковим для заліку. Цитую «Маніфест комуністичної партії»: «Коммунистов упрекают, будто они хотят отменить отечество, национальность. Рабочие не имеют отечества. У них нельзя отнять того, чего у них нет». Ага, кажуть марксисти-трієчники, ось бачите — батьківщини у нас нема. Що відповісти? А ось що: славетний «Маніфест» побачив світ 1847 року, а я пропоную прочитати передмови Ф. Енгельса до його пізніших видань. Скажімо, до польського (1892 р.): «Шляхта не сумела ни отстоять, ни вновь завоевать независимость Польши; для буржуазии эта независимость по меньшей мере безразлична. А все же для гармонического сотрудничества европейских наций она является необходимостью. Независимость зту может завоевать только молодой польский пролетариат».

Агов, пане П. Симоненко, чуєте? Незалежність є необхідністю (пише Енгельс), а буржуазія до незалежності байдужа (пише Енгельс), відтак пролетаріат мусить її завоювати для своєї держави і європейської гармонії (пише Енгельс). «Який жах!» — вигукнули польські марксисти-трієчники і викреслили цитовану фразу із свого видання «Маніфесту». Енгельс написав, а йому — по руках! Хвалити Бога, італійські редактори були милосердніші. Цитую передмову Енгельса до видання 1893 р.: «Без установления независимости и единства каждой отдельной нации невозможно ни интернациональное обьединение пролетариата, ни мирное и сознательное сотрудничество этих наций для достижения общих целей.» Треба жити у своєму часі. За 50 років Ф. Енгельс, не схильний до догматизму, у національному питанні перейшов від первісного марксизму до позиції сучасної йому соціал-демократії. Сьогоднішню Європу об'єднує «буржуазія», бо пролетаріат (у вихідному марксистському розумінні) зійшов із політичної арени. Якщо у Франції, чи Швеції комусь пощастить відшукати «пролетарія», то це буде простий бомж.

Вихваляючи Переяславську Раду, СРСР і опікуючись сучасними проблемами єдності слов'ян, КПУ і «Комуніст» упритул не бачать акту злуки УНР і ЗУНР, історичній реалізації якого завадили більшовики. ЗУНР, як відомо, це Галичина, на комуністичному глобусі — болячка... Така позиція небезпечна. Треба віддати належне СПУ, яка цю небезпеку бачить. Розглядаючи сценарії наступних президентських виборів та їх можливі наслідки, «Товариш» (№3) пише про загрозу міжрегіональних конфліктів (Західна Україна — Донбас — Крим) і громадянської війни у випадку перемоги кандидата від КПУ. «Комуніст», зрозуміло, відбивається (№3): «К чему, в таком случае, высокопарные слова о единых действиях левых сил, если самую массовую силу ... оплевывают, обвиняют в несуществующих грехах?» Лишається питання, яким міг би бути сценарій у разі перемоги кандидата від СПУ. Про це «Товариш» пише не дуже переконливо. ЛЕНІН З ВАМИ

Цьогорічну 75-ту річницю смерті Леніна ліві відзначили так блідо, як, здається, не відзначали ніколи. Купка комуністів навпроти критого ринку, купка соціалістів... бабуся у різнокольорових черевиках ковзається по хіднику і несе портрет Сталіна (?). Найцікавіше — в газетах. «Комуніст»: шапка на першій шпальті і вся четверта сторінка про Леніна. Одначе «Товариш» — увага! — кидає в бій доктора філософії, а він посилається ще на одного філософа — Б.Расселла. Мовляв, той писав, що діячі масштабу Леніна заявляються на світі раз на сто років... Це правда, Ленін був особистістю непересічною. Одначе, під рукою маю Б. Рассела («Влада. Новий соціальний аналіз») і знаю контекст, у якому він згадує про Леніна.

Наприклад: «Стосунки Леніна і Гітлера з своїми партіями були однакові... Ніякої потреби у політичному вдосконаленні чи звичці до компромісів. Вимагається лише інстинктивна згуртованість... Звідси гестапо і ЧК».. Вельмишановний пане О. Мороз! Навіщо ваші соратники так незграбно вас «підставляють»? Та найголовніше не у цьому. «Ленін завжди з нами», — пише «Товариш». Під цим гаслом СПУ ніколи не долучиться до європейського соціалізму, а в Україні їй не дадуть дихати догматики з КПУ. Вони теж мають право на спадок покійного і саме вустами Леніна можуть проголосити, що між ідеями демократів і соціалістів лежить прірва, а «социалистам давно бы пора понять настоятельную необходимость и неизбежность полного и окончательного разрыва с идеями демократов». ВЕЛИКИЙ ВОЖДЬ МАЛЕНЬКОЇ ПАРТІЇ

У новорічному випуску «Товариш» нам пояснює: «На высший пост в государстве должен прийти настоящий патриот Украины. Он должен обладать незаурядными качествами руководителя, опытом государственного деятеля общенационального масштаба». Свята правда, але далі читаємо, що «кандидата в президенты с такими високими качествами может выдвинуть только левая партия». Гм... «Есть такая партия!» ми вже чули, але тоді «такая» була одна, а нині — п'ять (а якщо брати до уваги СДПУ(о), то п'ять з половиною). Одначе не будемо лукавити — про кого саме пише газета, здогадатися не важко. Як не важко здогадатися, що свою думку з цього приводу має й «Комуніст». Якщо йдеться про політичний масштаб, то П.Симоненко мусив би О. Морозу подавати на трибуну холодний чай. Але гасло «Убий банкіра!» нівелює особистості. Люмпен надає перевагу найпростішим вождям. ПАРК ЮРСЬКОГО ПЕРІОДУ

Голлівудський фільм про динозаврів приніс його авторам шалені прибутки. Уявляєте: гіганти із сталевих м'язів, зубів і кігтів нахиляють свої дрібненькі голівочки, придивляються до нас і з ідіотською зосередженістю топчуть все, що топчеться. На щастя, вони своєчасно вимерли. На жаль, не всі. Деякі з цих рептилій соромляться кричати «Убий банкіра!», але послідовно наполягають на націоналізації комерційних банків, хоча у словосполученні «банківська ставка рефінансування» розуміють менше одного слова. Деякі друкують «советский календарь», закликають «Запомни эти имена!», а починають «имена» з душогуба Сталіна. А маленький динозаврик із комічною серйозністю «викриває» академіка М.Амосова, славетного хірурга й кібернетика, автора багатьох книг («Комуніст», №5). Шановний академік, виявляється, «виступає як ідейний найманець» сучасних паразитів (бо не визнає наукового підґрунтя комунізму і пише про складну взаємодію біологічного й соціального у природі людини). Йому колись дали зірку соціалістичного героя, а він пропагує апологію зла... Амосов і «амоська»! Що не стаття в «Комуністі» — то «студентський випадок». Боюся, що змін на краще чекати не варто. Навіть обережне припущення соціалістів («Товариш», №3) про можливість розбіжностей між ліворадикальною й поміркованою платформами в КПУ викликало по-більшовицьки чітку резолюцію: «Подленькая мысль» («Комуніст», №3).

...Україна знемагає, очікуючи «третього шляху» і президента, який його бачить. Вельмишановні виборці! Не голосуйте проти славетних академіків — голосуйте проти динозаврів!