Майбутнє на продаж?

Отже, 18 кандидатів на одну президентську посаду. Серед них — три жінки і, відповідно, 15 чоловіків. Із 43 кандидатів, яким Центрвиборчком відмовив у реєстрації, п’ятеро подавали документи повторно, але це їм не допомогло.

Головна причина відмови ЦВК — відсутність чеку про оплату кандидатської застави в 2,5 млн. грн. Ця цифра істотно зросла в порівнянні з попередніми виборами, коли бажаючі поборотися за крісло глави держави платили в скарбницю 500 тисяч гривень.

Збільшення суми застави, на думку керівника Комітету виборців України (КВУ) Олександра Черненка, стало в тому числі і своєрідним бар’єром для так званих технічних кандидатів. Закиди, що непідйомна для багатьох політично активних громадян застава обмежує їхнє право бути обраними, експерт вважає необгрунтованими.

Президентські вибори, які де-факто стартували ще кілька місяців тому, продемонстрували, що невід’ємним їхнім атрибутом стануть війни компроматів, а не програмне дербі. Однак голова КВУ переконаний, що на електоральну свідомість досвідчених українців скандали, хай якими гучними вони є, не вплинуть.

Інша річ, що кожний новий компромат стає перешкодою для нарощування електоральної бази того з кандидатів (або його оточення), хто є фігурантом скандалу. Адже саме збільшення кількості прихильників є ключовим завданням так званих кандидатів-важкоатлетів, адже якщо у «свого» кандидата вдарить чи то скандальний грім, а чи й резонансна блискавка, люди, які стабільно голосують за нього, все одно підтримають саме його. Хоча... в питанні виборів по-українськи якщо не першу, то й далеко не останню роль, на превеликий жаль, грає грошовий чинник. Партійні штаби «заохочують» людей, де за допомогою гречки, а де — грошей, а люди відплачують галочкою в бюлетені.

Продаємо голос, а виходить — майбутнє... Адже 100, 200, 500 гривень розтануть дуже швидко, а той, хто, можливо, переможе за допомогою схеми підкупу, керуватиме країною п’ять років.

«Схема підкупу виборців уже активно реанімується в штабах кандидатів у президенти», — зазначає голова КВУ Олександр Черненко. Але експерт нагадує, що купівля-продаж голосів є кримінальним злочином, і відповідальність несуть не лише ті, хто платить за голос, але й ті, хто ним торгує.

Детальніше про особливості виборчої кампанії-2010 — в інтерв’ю Олександра Черненка «Дню».

— У нинішній президентській виборчій кампанії братимуть участь 18 кандидатів. Це менше, ніж на останніх виборах 2004 року. Чи згодні ви з думкою, що «асортимент» не зміг збільшитися (в тому числі й за рахунок так званих технічних кандидатів) через недавнє законодавче рішення про підняття застави з 500 тисяч до 2,5 мільйона?

— Дійсно, збільшення суми застави стало певним бар’єром для технічних кандидатів. Більшість з тих, хто офіційно зареєстрований у Центрвиборчкомі, або має певну рейтингову підтримку, або, будучи дієвими особами в українській політиці, відомі виборцю. Не всі, безумовно, але більшість.

Є, максимум, чотири нові особи, яких можна назвати однозначно технічними кандидатами, щодо інших... тут можна дискутувати.

Тому, так, збільшення застави стало певним фільтром, і коли прийняли цю норму, я спрогнозував, що кандидатів буде не більше 20.

На мій погляд, норма про збільшення кандидатської застави в принципі виправдана, навіть якщо хтось і заявляє, що вона обмежує конституційне право громадян обиратися. Чому виправдана? Наприклад, якщо хтось не має грошей, однак хоче поборотися за президентську посаду, він може закликати своїх прихильників скинутися по п’ять-десять гривень і легко зібрати потрібну суму. Якщо ж людина просто прокинулася з ранку і раптом вирішила стати кандидатом... Ну, тут, певна річ, виникає запитання, а чи варто витрачати бюджетні кошти на друк його агітаційних плакатів тощо.

Той список кандидатів, який ми маємо зараз, відповідає загальноприйнятій практиці й добре, що бюлетені не будуть дуже довгими (хоча й не будуть короткими). Я вважаю, що випадкових людей серед кандидатів стало на порядок менше, хоча, без сумніву, вони є.

— А що ви думаєте про програми кандидатів? Більшість, знаєте, нагадують декларації, не підкріплені чіткими механізмами реалізації. Дехто з кандидатів взагалі «блиснув», поклявшись на святій Біблії, що виконає всі свої обіцянки...

— Як демонструє соціологія, понад 20% українців кажуть, що вони читають програми, хоча експерти відразу ж виправляють, мовляв, люди дуже часто хочуть здаватися кращими, ніж вони є насправді, тому так і кажуть. До того ж багато хто плутає лозунги, слогани з програмами. Тобто, коли людину запитують про те, чи знає вона програму кандидата, скажімо, Яценюка, вона відповідає, мовляв, так, знаю, він за продуктивне село. А ось коли запитають, а що таке продуктивне село, народ входить у ступор.

Тому реально з програмами знайомляться не більше 5% наших співвітчизників. Мало того, більшість з них знайомляться з програмами (що розвішені на стінах), прийшовши на виборчі дільниці в день голосування.

— Відштовхуючись від цього можна сказати, що, власне, саме ми, українські виборці, винні в тому, що кандидати пропонують замість системних речей, стратегічних планів, концептуальних ідей набір красивих фраз, не більше?

— Я вам скажу більше. Дуже часто програми не читають і самі кандидати. Тобто ситуація виглядає так: є вимога Центральної виборчої комісії, що кандидати зобов’язані подати програму. Програми пишуться в партійних штабах і не всі про них знають. З іншого боку, і це загальновизнана європейська практика, якщо кандидат йде без програми, то це й не кандидат зовсім.

Більшість наших кандидатів до програмної вимоги віднеслися хто формально — написавши набір красивих фраз, хто творчо — поклявшись на Біблії.

На жаль, в Україні програми не є вирішальними для виборця, і я б тут робив акцент не стільки на програмах (бо коли ми голосуємо за програму, виборці дають кандидату аванс), а на тому, що вже той або інший політик зробив для країни. Можна і потрібно брати попередні програми і дивитися, що виконане, а що ні. У нас, на жаль, цього не відбувається.

— А як же вимагати звіту за попередні програмні обіцянки, якщо їх тоді, як і сьогодні, майже ніхто не читав... 5% — це мізер.

— Так, згодний, виходить замкнене коло. Разом із тим, гадаю, всі пам’ятають, скажімо, про професійну армію, про виплату всім без виключення внесків «Ощадбанку» тощо. Але ви знаєте, якщо зараз із сайтів зникають програми, з якими йшли на попередні вибори, про що говорити...

Тут складно звинувачувати виборця, у нього, звичайно, є проблеми зі свого життя, свого добробуту і немає часу фіксувати й аналізувати програми. До того ж, більшість програм загальні, без конкретики. Але навіть конкретні обіцянки люди забувають. Що сказати... Така вона людська природа. Хоча, вважаю, людям потрібно нагадувати.

— Останніми роками в нас закріпилася тенденція, яку я умовно називаю «купи-продай». Йдеться про підкуп виборців. На вашу думку, яку роль та вагу матиме ця технологія в ході нинішніх виборів?

— Так, декілька парламентських та місцевих виборів наочно продемонстрували, що прямий і безпосередній підкуп виборців був досить дієвим і добре працюючим механізмом. Багато людей дійсно готові голосувати за тих, хто дає гроші. За наявною в нас інформацією, всілякі схеми підкупу реанімуються і активно використовуватимуться штабами кількох кандидатів у президенти.

А в умовах економічної кризи, коли люди раді кожній копійці, в умовах тотального розчарування в політиках, ця технологія стане ще дієвішою, ніж була раніше. Ось тут саме і варто нагадати, що підкуп виборців є кримінальним злочином, і відповідальність несуть не лише ті, хто дає гроші. Той, хто їх бере, стає співучасником злочину. Тож виборцям, перш ніж взяти цю копійку, варто про це згадати. Так само варто пам’ятати й про те, що волевиявлення — це таємний процес, який не має права ніхто контролювати. А всі ці міфи, що в кабінках сховані камери, це лише психологічний тиск на виборця.

— Однією з особливостей цієї кампанії спостерігачі називають війну компроматів. Як ви вважаєте, виборець, який є пристрасним прихильником тієї або іншої політичної сили та її керівника, може змінити фаворита після гучного скандалу, пов’язаного зі «своїм» лідером?

— Я вважаю, що після подій 2004 року (ми всі пам’ятаємо також війну компроматів кандидатів), нашого виборця складно чимось здивувати. Тут можна згадати і касетний скандал, і справу Гонгадзе, і багато іншого. Про провідних політиків ми вже знаємо все, тому всі ці скандали починають бити по оточенню. Разом із тим, результати соціологічних опитувань свідчать, що всілякі скандали мало впливають на електоральну свідомість виборця. Питання в іншому. Рейтинг нинішніх основних кандидатів — це їхній стабільний і постійний кістяк виборців, які не змінять своїх поглядів, хай там що вони дізнаються про кандидата. Але завдання кандидатів зараз полягає не в збереженні існуючої електоральної бази, а в нарощуванні її за рахунок нових виборців. Так ось, саме скандали й можуть зупинити цих людей. Разом із тим, скандали йдуть калейдоскопічно, і виборці про них просто забувають.

— Чи згодні ви з тим, що надзвичайно серйозним є питання визнання і прийняття підсумків виборів стороною, яка відстане від переможця на півкроку?

— На мою думку, так. Той, хто програє вибори (хай з яким відривом він програє в другому турі), просто так із цим не змириться, а тим більше, з урахуванням того, скільки поставлене на кін цієї кампанії. Однозначно будуть оскарження, хоч новий закон про вибори президента значно мінімізує можливості для оскарження результатів. Тож після виборів, без будь-якого сумніву, на нас чекають судові позови. Питання, наскільки ці позови будуть аргументовані. Якщо ми побачимо, що мали місце системні, масові порушення, тоді дійсно необхідно апелювати до Феміди. Але не виключено, що це просто буде такий собі крик відчаю, остання можливість для того, хто програв.

Можливо, будуть не лише суди, але й блокування роботи Центрвиборчкому. Однак якщо підстав для серйозних звинувачень не буде, а матиме місце просто бажання того, хто програв, так воно пошумить, пошумить, та й стихне, а результат виборів рано або пізно буде встановлений.

У випадку, якщо вибори підуть за радикальним сценарієм і будуть істотні порушення, тоді, звичайно ж, велика відповідальність ляже на плечі Вищого адміністративного суду, який повинен сказати своє слово в гранично короткі терміни. А як поведе себе суд, спрогнозувати дуже й дуже складно.