«Має відбутись прозріння та очищення»

Хто основні кандидати на київський митрополичий престол? Який напрям розвитку обере для себе УПЦ МП? Які виклики стоять перед нею?  В інтерв’ю із завідувачем відділу історії релігії та практичного релігієзнавства, доктором філософських наук, професором Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України Людмилою ФИЛИПОВИЧ. 

— Церква — це дуже специфічна інституція, монархічна та ієрархізована структура, в якій усі підкоряються першому. І через те, що Володимир був харизматичною та яскравою особистістю, люди навколо нього виглядали не так яскраво і не є такими епатажними, як, наприклад, митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел або митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон.

Сьогодні експерти називають двох найбільш імовірних кандидатів на посаду Предстоятеля Церкви — митрополита Буковинського і Чернівецького Онуфрія та керуючого справами УПЦ, митрополита Бориспільського і Броварського Антонія.

ОНУФРІЙ — людина вже немолода, вихована за часів радянської влади і несе в собі багато відбитків тієї доби — як позитивних, так і негативних. Він навчений у тогочасних духовних школах, вчився в Москві, але все своє життя перебував на Західній Україні. Його єпархія дуже непроста — із давнім корінням — існувала як православна митрополія в складі Австро-Угорської імперії і фактично була невеличкою православною ойкуменою в переважно католицькій державі. І сьогодні на Буковині переважна більшість — православні.

Онуфрія обрано місцеблюстителем скоріше за те, що він був найменше пов’язаний із різними внутрішніми суперечностями та протистояннями в Київській митрополії та Києво-Печерській лаврі. Він відрізняється тим, чим завжди пишалася українська Церква, — молитовністю, зацікавленістю не політикою та інтригами, а прямим служінням Богу. За великим рахунком, для переважаючої кількості наступного Архієрейського собору він уособлює в собі стабільного молільника, дещо схожого за своїм функціональним призначенням на попередника — митрополита Володимира.

За моїми попередніми спостереженнями, скоріш за все Церкву очолить саме Онуфрій, адже він буде сприйнятий усіма частинами УПЦ МП так само, як він був сприйнятий при призначенні на місцеблюстительство, — не було особливих протестів із цього приводу. За останні півроку на своїй посаді він ніяк себе не виявив, зберігаючи повний нейтралітет. Хоча більш активні та прагматичні люди не особливо задоволені його політикою та позицією. Він наляканий, боїться підписувати документи, звернення, викидає слова та речення з них. Але така його позиція «і вашим і нашим» не може тривати занадто довго.

АНТОНІЙ — це вже представник молодого покоління, більш освічений, можливо навіть, прагматичніший. Не можна сказати, що він менший молільник, аніж Онуфрій, але це сучасніша людина, яка, покладаючись на Бога, має свої амбітні плани. Він знає, що таке бізнес-план, що таке «дорожня карта». Антоній зазнав на собі меншого впливу радянської реальності, але все ж є вихідцем із московських богословських шкіл. Його зірка засяяла, коли він очолив духовні православні заклади, зокрема Православну семінарію і Академію в Києво-Печерській лаврі. З обранням керуючим справами його влада дуже зросла. 

Але наскільки ці два представника будуть орієнтовані на Україну, чи представлятимуть інтереси української пастви? Якщо оберуть Онуфрія, то це достатньо тимчасова фігура — він задовольнятиме ту частину єпархій, які близькі йому по духу або розділяють більш консервативні погляди у Церкві. А люди, які налаштовані на те, щоб підняти й відродити Церкву, не будуть цьому раді. Але може бути й таке, що оберуть людину зовсім неочікувану, адже ми забуваємо, що при всіх політичних симпатіях, антипатіях, цілях і інтересах, є такий фактор, як воля Божа. Для людей, які перебувають у молитовному стані й у такому стані обиратимуть свого Предстоятеля, Бог може начертати на їхніх серцях зовсім інше ім’я.

На сьогодні є ще один кандидат — митрополит Вінницький і Барський СИМЕОН. Це — цікава людина, медик за освітою. Його поважають, він і є одним із небагатьох, хто засудив агресію Росії щодо України. Він має більш яскраві та ідентифікаційні ознаки українського церковного ієрарха, ніж, наприклад, інші ієрархи Церкви.

Узагалі на сьогодні небезпечно заявляти про свої симпатії або антипатії, особливо в питаннях військових або національних, адже Церква за це карає, тобто вона не вітає, коли людина відхиляється від генеральної церковної лінії. А генеральна лінія Церкви сьогодні — задовольнити схід, не допустити розколу, відходу якихось парафій чи єпархій від УПЦ. У нинішній ситуації УПЦ МП, яка прагне взагалі дистанціюватися від політики, а національні справи вважає політичними, прийняти одну зі сторін просто не може.

— На сьогоднішній день чи можна говорити про сили в церковних структурах, які просувають проукраїнського кандидата на посаду митрополита Київського і всієї України?

— Ні, на сьогодні проукраїнське лобі дуже слабке, і Синод Церкви зробив усе, щоб знищити будь-які паростки проукраїнства, які було уособлено в Олександрі Драбинко. Хоча і він не був надто проукраїнським, але був при Володимирі, який мав українські симпатії та природу. Драбинко не міг вільно висловлювати свої симпатії, очолюючи московські духовні школи або будучи екзархатом на Заході.

В УПЦ МП завжди підкреслювали, що вони плекають у своїй Церкві православ’я, а не національність. І в назві «Українська православна церква» ставлять наголос на другому слові. Вони зацікавлені, щоб під омофором православ’я об’єднати всіх — не тільки етнічних українців, а й усіх інших, хто сповідує цю віру.

Але, як на мене, Церква сьогодні не просто переживає кризу, а перебуває у стані трагедії. Їй треба швидко визначитися зі своєю ідентифікацією. На жаль, сил, які б могли допомогти їй стати більш українською, на відміну від православності, ще не так багато, як хотілося б. І якщо Церква не трансформується і не зміниться, зважаючи на виклики часу, вона стоятиме перед загрозою втрати тих вірян, які прокинулися від загрози з боку Росії. Зараз уже потрібно відповісти на запитання:  ти з нами чи проти нас? Тут не може бути братської любові — такі речі не прощаються.

В УПЦ, хоч як би там хотіли переконати, що вона намагається зберегти баланс, нейтралітет та єдність, я цієї єдності не бачу. За 20 років вона не виконала свого основного завдання — не об’єднала український народ, адже він все ще є розділеним за політичною, національною, мовною, культурною ознакою. Тому перед майбутнім Предстоятелем стоять колосальні виклики — йому треба об’єднати народ. Складно буде поєднати тих, які стріляли одне в одного.

— Чи існують спроби з боку РПЦ тиснути на УПЦ МП з тим, щоб було обрано «їхню людинку»?

—  Зрозуміло, що РПЦ сьогодні «занепокоєна» тим, що коїться в Україні, а Патріарх Кирил діє відповідно до своєї життєвої програми — концепції «Русского мира», яка прагне об’єднати всіх, хто говорить російською мовою та приймає цінності російської культури.

Я також розмовляю російською мовою, полюбляю Достоєвського, Пушкіна та інших представників російської літератури, культури, але це не означає, що без мого дозволу мене можна записати до «Русского мира». Я не приймаю тиради, яка вдавлюється в голови росіян і завдяки якій Путін має велику підтримку. Те саме було 200 — 300 років тому: «самодержавие, православие и народность». На чолі має бути цар, якого росіяни отримали в обличчі постійно реінкарнуючого Путіна; православ’я повністю підпорядковане світській владі, а народність — це коли кричать, що «русские лучше всех» — найкращі люди, краще воюють, найчесніше вірять і т.д. Зараз це дуже успішно працює, адже коли тобі кожен день 20 разів кажуть, що ти — вовк, то, напевно, ти завиєш. Віра в те, що Церква та держава в Росії не пов’язані, а Кирил не є рупором безумних ідей Путіна, будь-якій поміркованій людині складно це сприйняти.

Зараз РПЦ погодилася б і на Онуфрія, і на Антонія. Це — обидві людини, які в даний момент бояться розпрощатися з удушливими обіймами Москви, і так чи інакше перебуватимуть під впливом Московського патріархату.

Якщо в РПЦ справді православні християни, то канонами та догматами їм прописано любити всіх, зокрема й ворогів своїх. А вони стільки років називали нас своїми братами — молодшими, упослідженими, недорозвиненими, але ж братами. І гріх, який вони скоюють сьогодні, їм ніколи не відмолити — він буде за ними всі наступні двадцять-сто років існування РПЦ.

— Наскільки принциповим сьогодні є вибір нового митрополита для мирян?

— Для певної частини парафіян, яка усвідомлює все те, що зараз коїться в країні, це буде свідомий вибір — його або приймуть, або не приймуть. Але переважна кількість людей слабко розуміється на цьому питанні. Коли УПЦ КП очолював Володимир (Романюк), то люди на місцях не розуміли різниці між ним та Предстоятелем УПЦ МП Володимиром (Сабоданом). Однак у зв’язку з останніми подіями — інтервенцією та агресією — очі в багатьох почали відкриватися. Люди не сприймають позицію, політику та дії деяких священиків, які відмовляються відспівувати загиблих в АТО, освячують хоругви для «Русской православной армии» тощо. 

Гадаю,  нинішній вибір буде тимчасовим — обраний керівник УПЦ МП тимчасово виконуватиме обов’язки митрополита. Це така фігура, яка має задовольнити різні орієнтації та сили всередині Церкви. Не можна робити різких кроків на підтримку проросійського кандидата, бо це викличе незадоволення людей, адже йде війна. Разом з тим, немає кандидата-фаворита, який би задовольнив проукраїнські настрої. Зараз має відбутись якесь прозріння та очищення, але церковне середовище є дуже консервативним, і я не знаю, що має статися, щоб люди почали думати інакше.