«Мають з’явитися лідери, які виростуть на відкритих архівах КДБ»

Минулого четверга парламент прийняв чотири законопроекти: про засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки; про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті (серед організацій вказані також ОУН та УПА); про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939—1945 років (запроваджується свято — День пам’яті та примирення 8 травня, 9 травня залишається Днем Перемоги); про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 рр. 

Рішення Верховної Ради фактично стало легалізацією суспільних настроїв, адже особливо після Євромайдану, країну охопило стихійне повалення пам’ятників радянської доби. Як викорінити дух радянської системи з сучасного життя українців? Про це «День» запитав  одного з авторів цих законопроектів народного депутата України від фракції Радикальної партії сина головнокомандувача УПА Юрія ШУХЕВИЧА:

БАТЬКО І СИН / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

— В першу чергу хотів би відзначити закон про визнання осіб, які брали участь у боротьбі за визволення України, за її державність борцями за волю і незалежність України. Я б не став наголошувати тільки на ОУН і УПА, адже визнали всіх борців з початку сторіччя і до 24 серпня 1991 року. Взагалі, цей процес визнання на офіційному рівні почався ще в часи президента Ющенка, а в 2010 році було прийнято Указ №75, який вшановує цих людей і віддає їм належне шану. Вже за часів Януковича Наталя Вітренко його оскаржувала, але суд не визнав її позов і Указ залишився в силі. І от тепер були остаточно розставлені крапки над «і» — Верховна Рада прийняла закон. Я вважаю цей крок дуже важливим, хоча він мав бути зроблений ще 24 роки тому. І знаменно, що це було зроблено у Чистий четвер — ми нібито очищуємося від радянського минулого.

Так само важливий закон про декомунізацію. Можливо, він дещо «сирий» і його треба було дещо відшліфувати та підправити, але він є необхідним для очищення від полуди. Слід відзначити і заборону тоталітарної символіки, пропаганду ознак тоталітарного режиму — як гітлерівського, так і більшовицького. Це ж стосуватиметься і топонімів, адже наша географічна карта дуже забруднена радянськими назвами — Орджонікідзе, Комсомольське, Красноармійське, Кіровське і т.д. Це також вулиці, площі, сквери, театри імені тих вождів більшовизму. Перейменування — це справа не одного дня, але наша карта нарешті буде очищена від радянського минулого.

І тепер 9 квітня стало звільненням від історичної та певною мірою ідеологічної залежності, адже ми позбуваємось «духовної спадщини» більшовизму.

Дуже важливим є відкриття архівів. Подібна спроба також була ще за часів Ющенка. І СБУ під керівництвом Валентина Наливайченка тоді зробила багато, щоб розсекретити архіви колишнього НКВД, КГБ, ГПУ, різних трибуналів і т.д. із 1917 по 1991 рр. Але не було фізичної можливості та часу, щоб встигнути розсекретити все, тому коли до влади прийшов Янукович, він знов засекретив архіви. Зараз їх знов розкривають, але це вже забезпечено законом і не залежатиме від волі того чи іншого керівника СБУ або іншої структури.

Аналогічні закони вже давно прийняли країни Балтії, а ми, на жаль, спізнилися. Але нарешті ми зробили цей крок — він є дуже важливим, адже Україна є другою за розміром республікою колишнього СРСР. Я б сказав, що зараз прибирається та завіса неправди та спотворень, яка закривала правдиву українську історію.

— Ви згадали часи президентства Ющенка і його внесок в декомунізацію, але варто нагадати і про більш ранні етапи. Наприклад, ще на початку 90-х перший глава СБУ Євген Марчук багато зробив для розсекречення архівів, а в 1999 році він виступав за визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Тож чому ми втратили таку можливість і згаяли стільки часу?

— Я вважаю, тоді була можливість для цього, як і для багато чого іншого. Наприклад, перший президент Кравчук видав Указ про усунення символів тоталітарного режиму, але вони так і не були реалізовані. Адже окрім заяв та указів потрібна була ще й політична воля. В 1999 році я підтримав Євгена Марчука і сподівався, що він доведе цю справу до кінця. Я вважав, що Марчук здатен на це, тому підтримував його. І я впевнений, мої намагання не були марними, адже він довів це своїми виступами і продемонстрував, що він стоїть на українській позиції. Внутрішньо я його підтримую досі.

— В питаннях декомунізації ще дуже важливою є соціально-економічна складова. Як будуть втілюватися проголосовані закони, зокрема, якщо мова йде про фільми, книги, телепередачі?.. Наша газета, наприклад, вже багато років займається цією роботою.

— Безумовно, це треба втілювати. Наприклад, я вважаю дуже важливою книгу Василя Шкляра «Чорний ворон». І мені дуже приємно чути, що для відзначення подій Холодного Яру, роковин одного з отаманів Чучупаки утворено організацію «Холодний Яр».

Але головне те, що нарешті відбудеться розкриття архівів і з’явиться можливість розкрити всі злочини більшовизму. Коли люди побачать цю правду, тоді будуть правдиві фільми, книги, газети та багато іншого. В українців почне очищуватись свідомість.

Я знайомий із бібліотекою «Дня» і дуже вдячний вашій редакції, що ви робите видання такого спрямування.  Це серйозна газета, яка показує українську історію  такою,  яка вона  є.  Сьогодні це рідкість, хоча газет багато. Ваша позиція інколи наражається на критику. Але якщо розкриття історичної правди — це націоналізм, то я дуже тішуся, що в Україні є сміливці це робити.

Мусить змінитися вектор державної політики в розкритті історичної правди.  Білих плям не має бути. З іншого боку, саме життя змушуватиме змінюватися людей. Це процес тривалий. Як це відбувається — показав Майдан. Так було і з ситуацією довкола Тузли, яка також прискорила   у свій час всі ці процеси.  Тоді відбулося національне піднесення, відродився патріотизм, прокинулося усвідомлення, що ми — єдина держава, яка має свої інтереси, чітко розуміє їх та готова відстоювати. Тоді свою позицію продемонстрував Євген Марчук. Тоді, хоч і повільно, але зміни наступали. Зараз же прийняті відповідні закони і право на розкриття архівів прискорить  відкриття історичної справедливості.

Мають з’явитися лідери, які виростуть на відкритих архівах КДБ, Небесній Сотні, розсекреченій інформації, правдивій українській історії та інформації про  злочини радянської системи.

— Як, на вашу думку, має відбуватися декомунізація? 

— Дехто не правильно вважає, що декомунізація — боротьба з ідеологією.  Її заборонити не можна. Має відбутися декомунізація національного духу, способу  життя українців, який їм нав’язували 70 років поспіль. Ми маємо повернутися до  європейського способу життя, адже ми європейці. Ще в XVI—XVII століттях багато   українців вчилися в Європі й більше того — викладали  в тамтешніх  університетах.  Потім наш народ потрапив під гніт Росії і йому нав’язувалося російське виховання, пристосування до російського сприйняття світу. Як це змінити? Вчитися по правдивій історії, їздити за кордон, брати там найкраще, культивувати історичну справедливість. Усвідомлювати, що ми маємо свій український світ,  який будуємо згідно з нашим сприйняттям. Це сталося завдяки тому, що пробудилася наша генетична пам’ять. Росіяни на це не здатні. Колись за радянських часів  нам називали ознаки нації — проживання на одній території, мовна та психологічна єдність. Про перші дві складові говорили багато. Але от про третю — ні. Що таке бути українцями ми зрозуміли на Майдані, коли  багатьма людьми рухає єдиний порив душі. 

— До ухвалення парламентом «декомунізаційного пакету» ви фактично йшли все життя, як відомо, довелося пережити і страшні радянські табори. Наскільки важким був цей шлях?

— Я  не шкодую про жоден прожитий день свого життя. Звичайно, могло бути простіше, і зір можна було не втратити, не сидіти у в’язниці. Але те, що ішов цим шляхом і не зійшов, вважаю правильним хоча б тому, що ініціював прийняття цих законів. Всі жертви були варті, аби побачити новий етап становлення самостійної України. Зараз ми звільняємося від духовних пут. Але потрібен час. Українців поставили в такі умови, що багато років ми страждали певним  інфантилізмом. І зараз цього позбуваємося.