Між «спрагою» й повенями

— Як би ви оцінили загальну екологiчну ситуацію в Україні?

— Україна перебуває в складному екологічному стані. Кожний регіон нашої держави має свою «специфіку». Якщо ми говоримо про Закарпаття, згадуємо повені, замулювання річок, руйнування русел і т. д. Говорячи про зону Донбасу — забруднення повітря. Проте так би мовити загальною проблемою є забезпечення питною водою. Мова йде і про поверхневі води, і про підземні води. Ми маємо зараз розбудувати ефективну систему очисних споруд. Треба провести велику роботу з ліквідації страшної спадщини радянських часів. Нам залишено близько 25 млрд. тонн різних відходів, рівень розораності земель за часів СРСР сягав майже 60 % щорічно і ліквідувати все це швидко не вдасться. З іншого боку, у України є великий потенціал покращання екологічної ситуації. Ми маємо значний заповідний фонд і велике розмаїття флори та фауни, що забезпечує нам стійкість екологічних систем. Перед нами зараз відкриваються дві можливості: нарощувати виробництво на старих неощадливих технологіях чи створити нові технології інформаційного періоду. Сьогодні необхідно виходити з того факту, що у нас є ще можливість піти старою дорогою. У нас є старі технології, є люди, що на них працювали, є засоби, які були серцевиною цих технологій. Піти в той бік найлегше. Щоб цього не сталося, ми маємо сформувати нову ідеологію життя. Людство власне вже має таку ідеологію — ідеологію сталого розвитку. Вона базується на тому, що екологічні вимоги розглядаються нарівні з економічними та соціальними вимогами та імперативами. Лише за такої вимоги можна забезпечити сталий економічний розвиток. Адже без ощадливого використання природних ресурсів не буде ефективної економіки і на прикладі Радянського Союзу ми це побачили. Має бути забезпечено інтегральний принцип управління екологічними ресурсами. Це значить, що управління всіма природними ресурсами має бути зосереджено в одній установі не нижче міністерства, а всі господарські функції, що виконувалися до цього, мають взяти на себе інші відомства.

— Зараз після того, як пройшов вже певний час після повені в Закарпатті, певно, настав час розібратися в її причинах. Ваша оцінка: що ж стало головною причиною?

— Ми тут повинні говорити про комплекс взаємопов’язаних факторів. Перший фактор — кліматичний. Ця зона є зоною регулярних паводків, зоною паводкового ризику і це обумовлено тим, що пасмо Карпат фактично перетинає ряди хмар, що формуються над Атлантикою. Тобто ця природна система приводить до того, що в зоні Карпат за короткий проміжок часу випадає велика кількість опадів і формується стік вод. Якщо говорити про останню повiнь та її силу, то можна говорити про те, що у ряді місць історичні відмітки рівня води були перевищені. Пов’язано це в свою чергу із тим, що на територіях, де формуються водозабори, випала дуже велика кількість опадів. Другий фактор — це господарська діяльність людей, і ми не одержимо відповіді на запитання, якщо розглянемо тільки останні десять років. Тут треба аналізувати діяльність людини щонайменше протягом століття.

Якщо ця зона є зоною інтенсивних дощів і повеней, то система господарювання і система життя має бути адаптованою до такої системи. Параметри життя людей мають відрізнятися від інших областей. Зараз ця система взагалі не адаптована до життя у зоні повеней, не кажучи вже про зміни, що відбулися в природно-кліматичних умовах за останні десятиріччя. Беремо, наприклад, лісогосподарство. Говорячи про регулюючий та акумулюючий потенціал лісових екосистем, ми виходимо з того, що вони мають певні обмеження. Через економічно неощадливу економічну діяльність і сільське господарювання акумулюючий і регулюючий потенціал лісосистем знижувався протягом десятків років. За ці роки лісистість зони Карпат зменшилася в півтора разу. Змінилася вікова структура лісів: ми маємо дуже великий процент молодих та середньовікових насаджень, натомість найбільший водорегулюючий потенціал мають ліси віком від 90 до 120 років. Треба сказати і про саму систему рубок. Вони йдуть суцільним методом — це призводить до того, що багато води не акамулювалося, а скочувалося вниз. Більшість лісозаготівель велися в прибережних смугах та водоохоронних зонах, тобто там, де це заборонено. Існує проблема запізнення із відновленням лісів після рубок і в кращому випадку відбувається самозаліснення, в гіршому — великі площі залишаються без лісів і водорегулююча функція знижується. На сьогодні переважають екологічно неощадливі методи трилювання лісу. Коли ми, наприклад, рубаємо дерево і кидаємо його на дуже тонкий шар грунту, у ньому створюються своєрідні жолоби, які стають каналами для швидкого пересування води. Треба відзначити, що за останні десять років люди не тільки не збільшили рівень пристосованості й адаптації до умов, а навіть погіршили його. За останні ж п’ять-шість років найбільш згубними були суцільні рубки на схилах гір, суцільні рубки в безпосередній близькості до населених пунктів, непродумана система трилювання. Адже, якщо в 1976 році на Закарпатті було 256 канатних систем трилювання, то сьогодні залишилося близько десяти. Раніше робили і жолоби з деревини, по яких спускали деревину, натомість зараз їх перестали робити. Далі, всі маленькі річки, що впадають у великі, ніким не регулюються, немає каскадів, русла захаращуються, це звичайно також збільшує небезпеку повеней. Необхідної ж роботи з берегоукріплення на перспективу не проводиться, проводиться лише ліквідація наслідків. Тобто ми самі поглиблюємо ту ситуацію, яка існувала.

— В якому стані зараз системи захисту населених пунктів від підтоплення?

— Вони не є оптимальними. Бо стару меліоративну систему було призначено не для екстремальних умов, а для нормального ведення господарства. В багатьох місцях люди навіть будують житло в заплавах та на берегах річок. Тут зрозуміло, що і владні структури не здійснили належного контролю, адже зрозуміло, що в прибережних зонах селитися не можна. І це іншим словом від безпечності назвати не можна. Я говорю все це саме з принципів адаптації системи, а не для того, щоб когось ушпильнути.

— Які ж міри були б адекватними в цій ситуації?

— Ми маємо подивитися на нашу систему саме з позицій адаптації. Ми багато говоримо про зміни клімату. І коли підписувався Кіотський протокол або Конвенція про зміни клімату, виходили з того, що сьогодні легше не допустити зміни клімату, ніж потім пристосуватися до цих змін. Так само ми маємо поставити питання і тут. Закарпаття — це зона підвищеного ризику повеней і зсувів, тому у нас має бути державна політика, яка б базувалася на пристосуванні життя людей до специфіки цього регіону. Ми знехтували багатьма вимогами такої ідеології.

Сьогодні я як міністр вже ставлю питання про відбудову руйнувань не за тимчасовими схемами, а за схемами, які орієнтовані на екстремальні умови і упередження катастроф.

— Як саме ви бачите дії не за тимчасовими схемами?

— Ми говоримо про необхідність регулювання стоків річок, щоб не давати розігнатися воді. Будемо робити маленькi каскади, що будуть уповільнювати та стишувати потік води і зменшать її руйнівну силу. Ми говоримо про берегоукріплення річок по всій довжині, будівлю габіонних стінок, чи стінок з дерева і я вважаю, що цю роботу ми маємо робити за допомогою великої кількості місцевого населення. Ми виділяємо гроші на це. Це, до речі, дуже вигідно: багато людей в тому регіоні не мають роботи, і якщо ми запропонуємо їм модель широкого залучення до робіт, ми вирішимо багато проблем. Треба ж враховувати і те, що ці люди будуть працювати для себе, а це вже висока якість, підвищена відповідальність. Це буде безперервно і надійно.

— Це лише плани, чи можна вже говорити про якісь реальні кроки?

— Зараз у цій галузі ведеться дійсно велика робота, робляться розрахунки. Десь доведеться будувати і водосховища, але я особисто вважаю, що тут треба діяти дуже обережно. Ці водосховища повинні бути акумулюючими, а оскільки зона Закарпаття є сейсмічнонебезпечною, то до створення великої кількості постійно заповнених водосховищ треба підходити дуже обережно. Зараз мова йде і про те, щоб утворити польдери, де у моменти критичного наростання паводку відкривається територія, куди скидається певна кількість води, яка понижує загальний її рівень. Потім же, коли паводок спадає, вода звідти також спускається. Наші «водники» зараз говорять про те, що є необхідність зарегулювати близько 400 млн. кубічних метрів стоку. І все це необхідно враховувати. Хочу наголосити, що немає простих схем вирішення цієї проблеми. І робота тут має бути проведена дуже велика. Повинні бути розроблені проекти, які б пройшли і екологічну експертизу, і експертизу на економічну доцільність тощо. Тобто я ще раз підкреслю, що моє бажання таке, щоб робота не робилася за тимчасовими схемами.

— Чи під силу Україні самій вирішити проблему паводків на Закарпатті?

— Якщо хтось думає, що проблему можна вирішити лише в межах національних заходів, то це велика помилка. Тут потрібні міжнародні проекти.

З іншого боку, вирішувати такі проблеми можна лише тоді, коли буде сповідуватися басейновий принцип управління водними ресурсами. У даному випадку ми маємо справу з басейном ріки Тиса. Для вирішення проблем тут, щонайменше, необхідно співробітництво чотирьох країн: Румунії, Угорщини, Словаччини і України. Адже ж є конвенції про міжнародні водотоки, які наголошують на тому, що такі проблеми повинні регулюватись і вирішуватися багатьма державами. Хочу зазначити, що повені стали каталізатором до посилення міжнародної співпраці. До того ж у 2003 році планується проведення в Києві європейської конференції міністрів європейських країн, які займаються охороною природи і використанням природних ресурсів. Наша сторона вийшла з ініціативою з прийняття на цій конференції так званої «Карпатської конвенції», в якій би були розроблені механізми регулювання проблем, пов’язаних з транснаціональними водотоками серед країн зони Карпатського регіону. Тобто ми дивимось набагато вперед, і ті події, що трапились, певною мірою каталізують наше співробітництво. Ми повинні чітко розуміти завдання об’єднання зусиль, чітко розуміти проблему адаптації нашого екологічного законодавства до законодавств країн ЕС. Адже в Закарпатті все ще дуже гострою є проблема забруднення рік, а міжнародна договірна база практично не містить механізмів, які б приводили у дію принцип «забруднювач платить». Тому треба зробити дуже велику законодавчу роботу. Лише в такому випадку будуть створені нормальні умови для співпраці.