«Москва боїться, що Київ знову стане центром світового православ’я»

«Підписи членів Синоду Вселенського Патріархату на публічній копії для України — поставлено», — повідомив в середу архієпископ Євстратій (Зоря). Йдеться про підписи на Томосі про надання Православній церкві України (ПЦУ) автокефалії. Відтепер всі юридичні питання вирішені, Україна офіційно остаточно здобула незалежність для своєї православної церкви. Далі не менш, а може, й більш важке завдання — подальше об’єднання, адже УПЦ МП під керівництвом РПЦ протистоїть цьому процесу, і, зрозуміло, розбудова ПЦУ. Отже, як може відбуватися подальше об’єднання українського православ’я? Після створення об’єднаної сильної церкви, чи може Київ у союзі з Константинополем стати центром світового православ’я?

«ІСТОРИЧНІ ФАКТИ АБСОЛЮТНО НА БОЦІ УКРАЇНИ»

Iрина БОГАЧЕВСЬКА, доктор філософських наук, релігієзнавець (UKRLIFE TV):

— З точки зору історії все чітко проглядається. Офіційно визнаною датою хрещення Київської Русі вважається 988 рік, коли за рішенням княжої влади відбулося хрещення. Сам київський князь Володимир хрестився в Херсонесі (Криму), а населення хрестилося в Києві. Процес цей тривав довго, а не одномоментно. Виходячи з цих обставин саме Константинополь є Церквою-Матір’ю, бо вона нас хрестила. На той час Москви як географічного поняття взагалі не існувало, тому які тут взагалі можуть бути питання у Росії? Більш того, на території Києво-Печерської лаври є надгробний камінь, на якому написано, що тут лежить київський князь Юрій Довгорукий — засновник Москви. Ще раз — які тут можуть бути коментарі?

Московський патріархат виник лише 1589 року, тобто київська церковна ієрархія на п’ять століть старше московської. Руські землі це і є територія сучасної України, а московські землі на всіх історичних картах так і називалися — Московія. Для українських істориків це доведений факт, але росіяни не хочуть це визнавати. Навіть коли 1654 року відбулося політичне об’єднання Московії та Гетьманщини, духовного лідера на київський престол висвячував Константинопольський патріарх. Тривалий час Москва намагалася змінити це, однак Константинополь відкидав всі спроби. 1686 року, використовуючи методи тиску, шантажу і підкупу їй це таки вдалося. Тому в нещодавньому рішенні Синоду Вселенського патріархату йдеться якраз про те, що передача Київської митрополії 1686 року відбулася помилково, незаконно.

Тобто історичні факти абсолютно на боці України. Москва цього не визнає, тому далі діє політика. Суть в тому, що всі їхні так звані «духовные и исторические скрепы» тримаються саме на нашій історії. Тому виходить, що вони втрачають великий період історії, який штучно собі приписали. Українці нікуди не ділися, і саме вони є наступниками Київської Русі. Тому зараз перед українцями безпрецедентний момент — показати свій вибір церкви, юрисдикції. І дуже важливо, що Константинополь зняв анафему з предстоятелів двох церков — УПЦ КП та УАПЦ, тобто ще один козир Москви про те, що це розкольники, втратив силу. При утворення Православної церкви України, коли всі остаточно об’єднаються, вона стане однією з найпотужніших православних церков світу, співмірною з РПЦ. Саме цього й бояться в Москві, що Київ знову стане центром світового православ’я. Адже Константинопольський патріархат є більше духовним лідером, який не володіє іншими відповідними ресурсами.

«ТОМОС — ЦЕ НЕ ЗАВЕРШЕННЯ, А ВІДПРАВНА ТОЧКА ДЛЯ ПОБУДОВИ НОВОЇ ЦЕРКВИ НА НАШИХ ЗЕМЛЯХ»

Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День» (newsone.ua):

— Книга «Дня» «Повернення в Царгород» видана три роки тому, і саме вона стала «риштуванням» для побудови цього повернення. Насправді, ми маємо усвідомлювати, що Томос — це не завершення, а відправна точка для побудови нової Церкви на наших землях. Після атеїзму, після руйнації, після більш ніж 70-річного періоду більшовизму. Це дуже складна робота, перш за все дуже складна інтелектуально. Тому для того, щоб це не був виключно політиканський проект, необхідно мати дуже сильні знання та аргументи.

Зараз це суміш всього. Це відповідає прагненням багатьох людей, українців, які пам’ятали, які не зраджували своєї віри, які розуміли, що таке церква. І це, перш за все, києвоцентричний проект. Той саме митрополит Могила та інші думали про те, щоб була помісна автокефальна церква. Потім трапилось велике збочення, коли Україна пішла під Москву. Але вона вирівнюється. Просто для того, щоб зробити це сильною ідеєю, потрібно врахувати всі помилки попередніх років, врахувати досвід реформації церкви. Адже не випадково церкві свого часу було прописане лютеранство, була прописана етика протестантизму. Тепер наша церква може сприйняти багато нових гуманістичних ідей, тобто стати сучасною церквою і водночас не втратити своєї ідентичності. Тому що коли зараз звучать колядки, ми звичайно відчуваємо зв’язок зі своїм давнім українським світом.

Ще раз хочу наголосити на необхідності знань. Бо в ці дні ми бачили багато марафонів та ефірів, які присвячені Томосу. Добре, що залучалися серйозні експерти та богослови. Це не може не тішити, тому що вони у нас є. У книзі «Повернення в Царгород» є потужні автори. Якщо навіть переглянути список авторів і глави, то залучати можна було і таких співрозмовників. Там море різноманітних тем, які доповнюють уявлення про те, до якого спадку ми повертаємось. І тут замало повторювати, що це великий крок та історичний шанс. Тому що в історичній спадщині Візантії було чимало негативу, від якого ми повинні дуже вчасно відмовитись. І це велика праця.

«ЄДНАННЯ — ЦЕ НЕ МЕХАНІКА. ЦЕРКВА МАЄ ВИКОНАТИ ТУ РОЛЬ, ЯКУ ВОНА ЗА ВСІ ЦІ РОКИ, МОЖЛИВО, НЕ ВИКОНАЛА»

Людмила ФИЛИПОВИЧ, доктор філософських наук, завідувач відділу історії релігій та практичного релігієзнавства відділення релігієзнавства Iнституту філософії НАН України:

— Сьогодні нам треба не просто об’єднати церкви, треба об’єднати суспільство. І дуже велику роль тут має відіграти та частина суспільства, яка брала участь і бачила себе на Майдані у 2013—2014 роках. Звичайно, і там були різні люди. Але потрібні ті, хто або вже усвідомив, або почав усвідомлювати необхідність відповідальності за все, що робиться в нашій країні. Тепер ті ж самі люди відчувають відповідальність за те, щоб проект Православної церкви України відбувся. Навіть якщо п’ять тисяч громад приєднається до ПЦУ — це ще не буде означати повноцінного єднання. Адже єднання — це не механіка. Церква має виконати ту роль, яку вона за всі ці роки, можливо, не виконала. Вона існувала якось сегментарно, сепаратно. У своїй більшості вона не стала рушійною, об’єднуючою силою.

Але важливо, що ПЦУ все ж таки утворилася. Тепер розпочинається період її розгортання в різних напрямах: освітньому, просвітницькому, культурному. Вже існує багато цікавих ініціатив. Наприклад, Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості. Нам також потрібна інституція, яка б готувала українських богословів, священників. Взагалі суспільство треба просвіщати. Йдеться не просто про знання канонів чи історії релігії. Скільки людей здатні глибоко й осмислено розмірковувати про сенс життя? Скільки людей здатні знаходити духовні цінності і ставити їх над буденністю? Богословська освіта дає горизонти, масштаб мислення. Людина перестає мислити категорією тут і зараз. Таким чином вона дивиться на життя вже з іншого ракурсу, і все, що відбувається, набуває інших смислів. Це може дати лише філософія богослов’я.

Щодо союзу між Києвом і Константинополем, то можна сказати, що добре мати таку мрію. Ця мрія висока і може зробити потужний поштовх для нашого народу. Треба розуміти, що з росіян, із тієї напівосвіченої маси, взагалі б нічого не постало, якби не з’явилася ідея про Москву як Третій Рим. Ця ідея досі багатьох там тримає. Нам, у свою чергу, треба замінити імперську ідею на якісно іншу. Україна теж конфесійно обмежена. Наша країна не виключно православна. У нас є, наприклад, греко-католики. Чому вони не можуть стати імпульсом для реформування взагалі католицького світу? Подивіться, які потужні у нас протестанти. На мою думку, ми зараз всі свої зусилля маємо спрямувати на освіту. Ми маємо підготувати кадровий ресурс. Тому що все будуть вирішувати люди. Не гроші, а люди, в яких з’являться нові ідеї. Наприклад, отець Георгій Коваленко міркує перспективами завтрашнього дня. Тим більше, на перспективу були підготовлені книжкові проекти газети «День». Тобто освіта — це проблема номер один. Треба не забувати не лише про те, що маємо підготувати еліту, а й просвітити народ. Мають бути колосальні просвітянські проекти. У нас є багато людей, які можуть читати такі лекції.

Московська церква при цьому буде вести себе дуже агресивно. Її структура в Україні поки що не вмирає, адже хапається всіма силами за життя. Я не прихильниця силових методів. Вважаю, що цій структурі треба дати можливість самій по собі розчинитись. Звичайно, треба підштовхувати її до цього. Наприклад, її страшенно налякав Закон №5309 про те, що потрібно перейменуватися. Чим більше ти тиснеш, тим більше спротив. Тому тут потрібна грамотна поведінка. Майдан був так само дуже потужним випробуванням для московської церкви в Україні. Вона не зуміла адекватно відреагувати на нові запити. Вона зрештою стала там не потрібною і почала виконувати виключно ритуальну функцію, тоді як на практиці до душ звертались капелани, волонтери. До московської церкви не звертаються як до інституції, яка формує смисли і здатна надати імпульс для переосмислення того, що відбувається в країні та суспільстві. Це мовчазна на сьогодні церква, а люди хочуть, щоб церква була голосом Божим для народу.