Мова моя — ворог мій?

Сюжет по телебаченню: дуже молоді і не дуже тверезі юнаки захопили будинок Компартії і висунули вимогу: покінчити з русифікацією освіти. Даруйте, про яку русифікацію мова? Усі вузи давним-давно «україномовні» (за винятком хіба що тих регіонів, де етнічні українці становлять скромну меншість), школи теж єдиним розчерком пера переведено у своїй переважній більшості на українську мову викладання, а ті, яким вдалося відстояти право продовжувати російськомовне викладання, забезпечують українськими підручниками, і визначити мовний статус цих шкіл взагалі неможливо.

А росіян же в Україні — дванадцять мільйонів(!), а російськомовних людей інших національностей, мабуть, стільки само. Практично половина населення України вважає російську мову своєю рідною. На цей факт потрібно зважати, а не боротися. Та й боротися — марна річ.

Ще один цікавий сюжет у теленовинах: у Львові тривають стихійні мітинги (чи й стихійні?) на захист чистоти української мови. Пропонують усі іншомовні назви магазинів, ресторанів, фірм тощо замінити українськими, заборонити(!) у громадських місцях вживати інші мови, а порушників карати — чи то штрафувати, чи то бити. Ніби тільки так (принижуючи і кривдячи інших), українці зможуть почуватися по-людськи.

Облишмо параноїдальну агресивність на совісті учасників мітингів і спробуймо поміркувати, наскільки правомірні їхні вимоги «дотримуватися чистоти української мови». Річ у тім, що мова Лівобережної України і мова Правобережної — це дві різних українських мови. Центральні і східні області довго перебували під сильним впливом російської мови, через що і виник горезвісний суржик (це коли до російських слів штучно чіпляють українські закінчення). Адже західні землі теж зазнавали впливу інших мов — польської, чеської, румунської, угорської, німецької — і теж збагатили свій словник із них. І якщо, скажімо, полтавчанин і гуцул захочуть поспілкуватися, їм може знадобитися перекладач, і при цьому кожен із них буде переконаний, що саме він є носієм чистої української мови. Це важко зрозуміти, але це також факт, від якого не можна відмахуватися.

Віднедавна побутує така фраза: «Україна — це держава у центрі Європи». Говорити це заведено з пафосом, з гордо підведеною головою. Та чи є чим гордитися? Авжеж, ми європейці. У географічному сенсі. А в інших? В економічному сенсі ми — мешканці «третього світу», в етичному — варвари, причому варвари убогі. Ми хочемо, щоб нас упізнавали у світі? Уже впізнають. За по- жебрацькому простягнутою рукою. Економіка лежить у руїнах, а парламент і уряд продовжують «полювання на відьом». От тільки «полювання на відьом» по-українському має свою національну особливість: це боротьба не з інакомисленням, а з іншомовністю.

Можна, напевно, поступово витиснути з України всіх росіян, євреїв, греків, німців та інших неукраїнців (що, до речі, успішно триває). Поступово виїдуть розумні голови, роботящі руки, артистичні і спортивні таланти. А це вигідно Україні?

Усі ми, громадяни України, вивчали українську мову з дитинства, добре нею володіємо, використовуємо у ділових документах, спілкуванні з українськомовними колегами; наші діти навчаються в українських школах і вузах. Це теж об’єктивна реальність, і з цим ніхто не сперечається. Зате тепер нам забороняють вживати рідні мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі. Окрім «європейської» країни України.

То невже мова моя — ворог мій?..