МВФ на роздоріжжі

Я не можу судити про чесноти Кайо Кохвейзера, німецького кандидата на пост голови Міжнародного валютного фонду. Та шум з приводу заміни Мішеля Камдессю має вгамуватися. Стенлі Фішер — прекрасний, досвідчений економіст, цілком здатний очолити Фонд у цей проміжний період. Однак тимчасовий керівник організації не має права здійснювати реформи. Тому Фішер, хоч і міг би це зробити, але не має на це належних повноважень.

І дуже шкода, бо саме зараз ціла низка чинників привела МВФ на роздоріжжя, і йому необхідний творчий підхід у керівництві. Уже з’явилися численні пропозиції про зміну його місії і характеру дій, включаючи пропозиції Секретаря Державного казначейства США Лоуренса Саммерса.

Зміни у керівництві організації завжди створюють необхідні умови для проведення її інвентаризації та контрольних відповідей на основні питання. Інституційна інерція — яка, зазвичай, є могутньою силою у Фонді — зараз знаходиться в ослабленому положенні. Навіть більше, зараз МВФ не зайнятий виробленням міжнародних фінансових схем. У нього є час розглянути перспективні питання. У чому ж їх суть? Пропоную свій перелік таких питань:

1. Умови надання підтримки. Як часто, за яких умов і на який термін МВФ повинен пропонувати фінансову підтримку націям, які зазнають труднощів? Це актуальне питання є частиною пропозиції Саммерса й отримує найбільшу частку уваги. Відповіді на нього здебільшого такі: з меншою частотою, тільки у разі гострої необхідності або під час криз, що ведуть до систематичного ризику, і на короткі відрізки часу.

Узяті абстрактно, ці відповіді цілком резонні. Проте, що вони означають на практиці? Почнемо з поняття «випадки гострої необхідності». Будь-який випадок можна витлумачити як «випадок гострої необхідності». Тому спитайте себе, які втручання МВФ у 90-х роках не відповідали цьому принципу? Більше того, чи дійсно ми хочемо відмовитися від можливості надати підтримку для запобігання кризі, тобто, ще до того, як вона сталася? Я думаю, що ні.

Далі, з приводу концепції систематичного ризику, який так часто буває неможливо передбачити. Мексиканська криза 1994—1995 року тлумачилася як систематичний ризик для Вашингтона, але не для більшості європейських столиць. Американці думали, що європейці обмежені, вважаючи, що США надміру піддається ризику через свій 2000-мильний кордон з Мексикою. Усі погоджуються, що Еквадор не становив собою систематичного ризику (хоч і був випадком гострої необхідності), а як щодо Бразилії? І хто до липня 1998 року міг подумати, що дефолт Росії приведе до глобальної фінансової паніки?

2. Фіксація чи коливання? МВФ починався як поліцейський для контролю над системою фіксованих обмінних курсів Бреттона Вудса. На мою думку, він не тільки має відходити від своєї традиційної ролі захисника штучно стримуваних обмінних курсів, а й повинен активно підтримувати коливання курсів для більшості країн. Не всі з цим погоджуються. Валютні коридори і навіть доларизація сьогодні досить туманні. Мені здається, що питання обмінних курсів — це питання першорядної ваги, яким Фонд повинен зайнятися вже у найближчому майбутньому.

3. Завищена суворість? Деякі критики, особливо Джозеф Стіглітц і Джеффрі Сакс, кажуть про майже рефлективну фіскальну й монетарну суворість Фонду. Я думаю, що у цьому є правда, і Фонд має переглянути свої звички. Є певний час і місце для жорстких бюджетів і високих відсоткових ставок, особливо коли монетизація великого урядового бюджету приводить до інфляції. Та це має стосуватися тільки визначеного часу і визначеного місця — а не всієї практики.

4. Хто є клієнтами Фонду? Коли команда рятівників Фонду йде на допомогу якій-небудь країні — кого вони йдуть рятувати? Місцеві уряди і/або фінансові заклади? Західних кредиторів? Я пропоную іншу відповідь: Фонд повинен допомагати мільйонам неповинних спостерігачів, які не грали ніякої ролі у створенні карткового фінансового будиночка, але постраждали, коли він обрушився.

Були виступи за те, щоб МВФ звузив свій фінансовий фокус, перестав бути міжнаціональним агентством із загального добробуту. Цю роль має взяти на себе Світовий банк. Мене не особливо надихає ця ідея розподілу праці. Важливо те, що хтось цю роль повинен виконувати, і якщо цього не робитиме МВФ, це доведеться робити Світовому банку. Більш того, навіть «чисто фінансові» рішення можуть мати величезні наслідки для соціального добробуту країни — наслідки, про які МВФ забувати не повинен.

5. Швидко чи повільно? Ще восени 1997 року — вже після того, як в Азії почалася криза! — МВФ і Державне Казначейство США все ще підштовхували всі країни до відкриття свого ринку для притоку міжнародного капіталу — і якомога швидше. Пізніше набула поширення інша точка зору: що країни, що розвиваються, мають проводити лібералізацію ринку поступово, заздалегідь створивши необхідні умови: міцну банківську систему, належні контролюючі структури, резонні й прозорі системи бухгалтерського обліку та звітності. То яку ж модель обстоюватиме МВФ тепер: «якнайшвидше» чи «якомога повільніше»?

6. Позики в іноземній валюті. Маю зізнатися, що я належу до тієї меншості, яка вважає, що країни повинні здебільшого позичати кошти у своїй власній валюті, особливо, коли вони намагаються штучно втримати обмінний курс. Критичні ситуації, які виникали внаслідок того, що позика деномінувала в іноземній валюті, а обмінний курс обвалився, були підосновою практично кожної фінансової кризи 90-х. Тим не менше, схоже, ні більшість фінансових експертів, ні МВФ так і не взяли з цього урок. Чи дотримуватиметься МВФ цієї думки, чи оспорюватиме її?

Ось тільки декілька питань із тих, що чекають уваги нового керуючого директора МВФ. Настав відповідальний момент для нього або для неї посісти своє місце і взятися до справи.