Ми і вбили ж...

Росія веде дві агресивні війни. Одну — з 2014 року проти України. Загинуло понад 10 тисяч громадян України. Кількість загиблих з боку держави-агресора достеменно  невідома, оскільки «настамнєт», але, якщо рахувати всіх «відпускників» і «добровольців», то цифра буде порівнянна. З вересня 2015 року Росія офіційно воює в Сирії на боці диктатора Асада. Загальна кількість загиблих у цій війні різними експертами оцінюється в діапазоні від 400 тисяч до одного мільйона осіб. Точно оцінити російський «внесок» у ці цифри досить складно, але якщо врахувати масштаб бомбардувань ВСК РФ по густонаселених районах, а також той факт, що без початкової російської підтримки режим Асада не міг би стільки часу знищувати власний народ, то в тій чи іншій мірі вся ця кров на совісті й російського агресора.

Коли почалася російська агресія проти України, вітчизняна опозиція виголосила декілька обурених звуків і зробила декілька протестуючих рухів. Найпомітнішими стали два  «Марші миру», в березні й у вересні 2014 року, в кожному з яких за оцінкою МВС узяли участь по п’ять тисяч, за оцінкою організаторів (тобто реально) — по 50 тисяч. На цьому масова антивоєнна кампанія у Росії фактично закінчилася. У недержавній пресі час від часу з’являються антивоєнні публікації, найяскравіша з яких — публікація розслідування Льва Шлосберга у «Псковській губернії» про таємні похорони псковських десантників, загиблих в Україні — датується тим же 2014 роком. Останнє антивоєнна метушня — акція партії «Яблуко»: «Час повернутися додому». В ході цієї акції за припинення війни в Сирії «Яблуко» зібрало 50 тисяч підписів. І це весь антивоєнний потенціал сучасної Росії.

Війну у В’єтнамі зупинило американське суспільство і в цілому громадська думка на Заході, що з американською громадською думкою утворює цілком сполучені посудини. На самому початку війни Бертран Рассел виступив із ініціативою створення трибуналу з розслідування військових злочинів у В’єтнамі. До складу трибуналу ввійшло багато лідерів громадської думки європейського й американського континентів, у тому числі Жан-Поль Сартр і колишній президент Мексики Ласаро Карденас. Газета NYT улітку 1971 року починає серію публікацій т. з. «Паперів Пентагону»: убивчих секретних матеріалів, підготовлених американським військовим відомством для внутрішнього користування. Верховний суд США у спорі NYT із Пентагоном стає на бік газети. На хвилі антивоєнних настроїв виникає потужний молодіжний рух — хіпі, які у жовтні 1967-го беруть участь у багатотисячному «поході на Пентагон». В’єтнамське село Сонгмі стало символом ганьби США, а лейтенант Келлі — символом ганьби американської армії. Масштаб засудження війни у В’єтнамі був такий, що президент Ліндон Джонсон, який до цього переміг у кампанії 1964 року з небаченим для США результатом у 61,1%, навіть не  виставив свою кандидатуру, і республіканець Ричард Ніксон легко став президентом США в значній мірі завдяки обіцянці припинити війну. Коли б не громадська думка і не потужна антивоєнна кампанія в США та Європі, американські генерали, цілком можливо, і зараз би палили напалмом в’єтнамські села та поливали пестицидами джунглі.

США кінця 60-х ХХ сторіччя і Росія кінця 10-х ХХІ сторіччя — це, безумовно, важко порівнянні країни. Але цю непорівнянність створює не Бог, не якась безіменна «історія», або не менш безіменна «географія», а цілком конкретні люди, які здійснюють Вчинки, у тому числі і вельми ризиковані. Ті, хто в США зупиняв війну у В’єтнамі, отримували у відповідь проблеми різного ступеня тяжкості. Коли Мохаммед  Алі  1967 року на знак протесту проти війни у В’єтнамі відмовився від служби в армії, спорткомітет штату Нью-Йорк миттєво позбавив великого чемпіона боксерської ліцензії, звання чемпіона світу, і він на три роки був відлучений від боксу. Френсис Коппола знімав свій заснований на подіях в’єтнамської війни «Апокаліпсис сьогодні» за власні гроші, оскільки влада США антивоєнний фільм відмовилася фінансувати. А бойову техніку для зйомок режисерові надала армія Філіппін, оскільки з командуванням американської армії домовитися не вдалося. Адміністрація Ніксона намагалася заборонити газетам друкувати викривальні матеріали про війну. Газети все одно друкували, ризикували і домоглися позитивного для себе вердикту Верховного суду.

У Росії є антивоєнні настрої, але немає антивоєнного руху. Росія четвертий рік  убиває людей в Україні і два роки робить це в Сирії. І весь цивільний потенціал російської ліберальної інтелігенції зараз використовується на те, щоб відстояти «Матильду». Я не намагаюся зіставляти, і мені теж було б бридко, якби купка мракобісів змогла заборонити художникові творити, а глядачеві дивитися. Я про те, що окрім тих художників, які відгукуються виключно на події сторічної, як мінімум, давності, російська культура могла б дати яку-небудь відповідь і на сучасні виклики. Є ж режисери й окрім Міхалкова з Шахназаровим.

Я четвертий рік звертаюся до пустелі російської і не лише російської громадської думки із закликом створити Міжнародний трибунал з розслідування військових злочинів путінського режиму. Писав статті, говорив по радіо, вів перемови з тими, хто, на мій погляд, міг би завдяки своєму суспільному авторитету та впливові ввійти до цього комітету. У відповідь — або тиша, або байдужість, або безладні заперечення щодо організаційних труднощів, або абсолютно ідіотські пропозиції почекати, мовляв, ось зараз — з хвилини на хвилину — кривавий режим сам упаде.

У сьогоднішній Росії вкрай некомфортно говорити не лише правду, а й якісь звичайні, нормальні речі. За твердження, що Крим відповідно до міжнародних угод є територією України, у Росії інкримінується кримінальна стаття. За думку, що вбивати недобре, статті поки немає, але громадський осуд і тавро або зрадника, або недоумкуватого — гарантовано. Тому навіть опозиційні політики намагаються проти війни або не виступати, а якщо і кажуть, що вони проти війни, то пояснюють, що вести війну проти України — це дорого, і нам у даний час це не по кишені. Саме так обґрунтував свою позицію Олексій Навальний. Тобто, ось зараз у нас проблема з грошима, тому   вбивати українців  потрібно почекати. Відкласти це заняття до більш сприятливих часів. Єдина в сьогоднішній Росії антивоєнна партія «Яблуко» обґрунтовує свій протест проти війни в Сирії такими ж бухгалтерськими резонами, як це робить Олексій Навальний, пояснюючи, чому він проти війни з Україною. Яблучна акція «Час повернутися додому» супроводиться дуже переконливими та наочними викладеннями: про те, що один пуск ракети «Калібр» — це зарплата 2500 вчителів або 2000 лікарів, про те, скільки дитячих садків та інших важливих речей можна було б побудувати і зробити, якщо на один тиждень припинити вбивати сирійців. Про те, що і українців і сирійців, як і будь-яких інших жителів Землі, вбивати не треба не тому, що дорого, а просто тому, що цього робити не можна,  російські опозиціонери співвітчизникам сказати соромляться. Мабуть, бояться, що ті їх не зрозуміють.

Політик — не той, хто йде за настроями населення, а той, хто бачить головну проблему і веде за собою. Сьогодні головна проблема Росії в тому, що Путін — це війна. І перемогти Путіна зможе той, що створить у Росії масовий антивоєнний рух і очолить його. А поки такий рух не створений, єдино чесна відповідь будь-якого росіянина на питання, хто вбив десять тисяч громадян України та сотні тисяч громадян Сирії, може бути лише такою: «Ми і вбили ж...»