Ми маємо справжні вибори, але...

На початку 90-х років минулого століття вийшла резонансна (і гаряча до сьогоднішнього часу), обговорювана книжка американського політолога японського походження Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина», в якій автор стверджує, що поширення на планеті демократії свідчить про кінцеву точку еволюції людства і формування остаточної ліберальної форми урядів країн світу.

Складається стійке враження, що президентська виборча кампанія-2019 проходить на Волині під схожим гаслом: «Якщо не переможе цей кандидат, то гарантовано буде кінець історії... України», бо в іншому разі ми перестанемо існувати на політичній карті світу. А сама передвиборча кампанія потужно і не один місяць б’є по психічному здоров’ю і нервовій витримці загалом виважених та терпимих жителів Поліського краю. Засилля бігбордів з обличчями і гаслами кандидатів, експансія виступів та агітаційних інтерв’ю в телевізійних і радіоефірах викликає у волинян втому, напругу і непевність у майбутньому, дратує і розчаровує виборців. І ця виборча кампанія їм не подобається набагато більше, ніж попередні. Особливо на фоні гучних корупційних скандалів, котрі взагалі ніколи і не припинялися після Революції Гідності. Але зараз їх сприймають особливо болісно, адже Волинська область займає третє місце серед усіх регіонів України за кількістю загиблих на українсько-російській війні на Донбасі. Була також Волинь і однією з найактивніших на Майданах у 2004 і 2014 роках.

ВИБОРИ СТАВЛЯТЬ НА КОН САМЕ ІСНУВАННЯ НАШОЇ ДЕРЖАВИ

А тепер знову чергові доленосні вибори ставлять на кон саме існування нашої держави. А днями світова авторитетна, аналітико-соціологічна служба Gallup опублікувала рейтинг довіри різних народів до своєї влади, і виявилося, що за тиждень до президентських виборів лише 9% наших громадян довіряють своїй владі, й це рекордний мінімум у світі. Волиняни, як і всі українці, мають причини не довіряти кандидатам у президенти, обираючи за вітчизняним усталеним принципом — «вибираємо найкраще з найгіршого». Якщо колись Волинь давала на виборах ВО «Батьківщина» й її лідеру Ю. Тимошенко рекордних у державі понад половину голосів виборців області, то сьогодні рейтинг української «залізної леді» впав у рази, хоча вона і в трійці лідерів виборчих рейтингів, котрі впродовж останніх кількох місяців лише «тасуються» між собою, не допускаючи близько до себе інших претендентів.

Нинішній президент Порошенко, якого область п’ять років тому підтримала, повіривши його обіцянці, що він впродовж кількох тижнів припинить війну на Донбасі, сьогодні також втратив рейтингові позиції часів початку війни на сході. Роки війни не додали голосів жодному з головних претендентів.

Щодо талановитого коміка Зеленського хочеться зупинитися детальніше. Зараз в Україні політика веселить крізь сльози, а весельчаки-професіонали розважають публіку жартами про вітчизняну політику. І ці два жанри (серйозний політичний і веселий гумористичний) дивним чином у нас переплітаються в незрозумілу для цивілізованого світу абракадабру, хоча ситуація в державі явно не комічна. І вже третина виборців краю готова проголосувати за коміка на посаду керівника найбільшої європейської держави! І вже аналітики прогнозують вихід Зеленського у другий тур. Проте я б не був настільки впевненим у цьому, оскільки його електорат на Волині — це люди 18—35 років, а саме ця вікова категорія традиційно є найпасивнішою щодо електоральної активності, тобто його палкі прихильники просто не ходять на виборчі дільниці. Крім молоді, котра часто не бачить різниці між художніми персонажами і образами Зеленського в кінематографі та його реальними державницько-політичними можливостями в політичній дійсності, є, звичайно, величезна частка волинян, які це розуміють, але голосують не стільки за комічного артиста, скільки проти всіх цих набридлих (а часто і ненависних) політичних персонажів, які з 90-х рр. минулого століття щільно «прописались» у верхніх ешелонах політики, у всіх гілках влади, які «перепробували» чи не всі державні посади, крім, звичайно, президентської, ніде не показали жодного результату і ось тепер наперебій переконують волинян, що в разі їхнього обрання всі проблеми новий президент вирішить впродовж кількох місяців (згадаймо схожі обіцянки 2014 року про закінчення війни за кілька тижнів).

УЖЕ НЕ ЙДЕ ПОЛІСЬКИЙ ВИБОРЕЦЬ НАТОВПАМИ ДО СВОЇХ ВОЖДІВ НА ПЛОЩІ ТА МАЙДАНИ

Загалом Волинську область відвідували з очікуваною регулярністю більшість кандидатів або їхні представники. Проте втому і зневіру волинян від виборів видно вже в тому, що на всі ці зустрічі з електоратом потенційних виборців «запрошували» добровільно-примусово, а іноді на умовах символічної матеріальної компенсації за витрачений час. Уже не йде поліський виборець натовпами до своїх вождів на площі Луцька та майдани районних центрів області, як це було в гарячі революційні часи обох українських революцій ХХІ століття, коли доводилося перекривати транспортний рух довкола місць зустрічей. Уже не тривають мітингові зустрічі з кандидатами по кілька годин поспіль, зі сльозами захоплення на очах і фанатичною вірою в чергового політичного месію, котрий «нарешті наведе порядок». Усі передвиборчі агітаційні заходи кандидатів проходили швидко, організовано, з чітко окресленими в часі виступами претендентів на лідера нації, лаконічними оптимістичними відповідями на підготовлені заздалегідь питання, ритуальним покладанням перед телекамерами квітів до пам’ятника Лесі Українці на Театральному майдані обласного центру Волині й традиційною прес-конференцією.

Обіцяючи все усім, кандидати демонстрували хронічну хворобу вітчизняного політикуму  — відрив інститутів влади від щоденних проблем життя «маленьких виборців». Кандидати розповідали про те, як погано живеться пересічному волинянину, що це треба негайно змінити і взагалі, що це погано, і ми, виявляється, варті кращого. Обіцяли все усім, проти усього поганого і за все хороше, не гребуючи при цьому обіцянками, які завідомо не те що неможливо швидко виконати, а взагалі нереально. І такий безмежний популізм був притаманний усім кандидатам, хіба що в різних завуальованих формах. На жаль, безвідповідальне загравання з базовими електоральними інстинктами виборців уже стало нормою української політики. Кандидати втопились у власних внутрішніх політиканських ігрищах і війні на знищення опонентів, забувши власне про сам народ, тобто за лісом вони не бачать дерев...

Оскільки ідеологічна складова у більшості кандидатів відсутня і запропонувати ідеологічну альтернативу ніхто не може, то більшість кандидатів побудували свої передвиборчі зустрічі з волинянами довкола обіцянок покращення матеріального добробуту, боротьби з корупцією, соціального захисту, функціонування української мови, зменшення комунальних тарифів, оборони та армії, євроатлантичної інтеграції, повернення анексованого Криму та відносин із РФ. Кандидати виступали артистично, з натренованими жестами, мімікою та завченими фразами, і тут відчувався прогрес і робота політтехнологів та іміджмейкерів.

НЕ МОЖЕ НЕ ВИКЛИКАТИ ПОВАГУ І СИМПАТІЮ ІГОР СМЕШКО

Восени вже будуть парламентські вибори, і це одна з причин, чому так багато кандидатів на посаду президента. Крім тих кандидатів, які будуть лише відбирати голоси у лідерів перегонів, виконувати технічну функцію або вгамовувати своє его, струшуючи політичний нафталін і згадуючи свою політичну молодість у буремні 90-ті роки, є достойні й серйозні кандидатури, котрі мають шанси, хоча і поступаються «великій трійці» лідерів.

Серед них найбільшим електоральним авторитетом у волинян користуються екс-міністр оборони Анатолій Гриценко і колишній голова СБУ Ігор Смешко, котрі як мінімум мають дуже серйозні перспективи на осінніх парламентських виборах. Не може не викликати повагу і симпатію Ігор Смешко, який свого часу був наймолодшим доктором технічних наук на весь СРСР у галузі кібернетики і системного аналізу. Він вигідно вирізняється на тлі вітчизняної політичної еліти професіоналізмом та нефальшивим патріотизмом, а його прихильниками на Волині є думаюча і виважена частина виборців області, котра пам’ятає його ще як кадрового військового аташе при посольстві України у Швейцарії, згодом як начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони. Саме коли Смешко 1,5 року був головою СБУ, завдяки його тогочасним діям був затриманий і ув’язнений тодішній найкрупніший вітчизняний корупціонер Павло Лазаренко. А це вже не голі популістські заклики до боротьби з корупцією — це реальний результат. У часи помаранчевої революції Ігор Смешко не допустив кровопролиття на Майдані і втручання в політичне протистояння силових структур. Цей неповний послужний список викликає повагу і довіру у волинян.

Проте поза усіма песимістичними прогнозами є в українських президентських виборах одна прекрасна річ — ніхто і зараз не знає, хто точно пройде у другий тур, а тим більше, хто стане президентом.

І при всьому нашому політичному анархізмі тут ми вигідно відрізняємося від Росії, де вибори президента вже давно перетворились у «вибори президента Путіна», як кілька разів обмовлялися російські тележурналісти. А отже, ми маємо справжні вибори, із справжньою конкуренцією, природною інтригою і непередбачуваністю. А це вже справжня ознака реального демократичного суспільства. Тому впевнено скажемо, що не все так погано в нашому політичному домі.