«Ми не порушуємо міжнародного права»

У п’ятницю відбудеться зустріч із послами ЄС в Україні для роз’яснення їм деталей нового закону «Про освіту» щодо мови навчання представників нацменшин. Про це повідомив перший заступник міністра закордонних справ України Вадим Пристайко. Після ухвалення загаданого закону, в якому регулюється мова навчання в школах, це питання викликало неабияку бурхливу реакцію. Причому критика звучить із різних боків як в Україні, так і поза її межами. Хтось, як, наприклад, представники «Свободи», кричить, що закон у цьому плані занадто м’який і не захищає української мови. А хтось, зокрема представники нацменшин, — що він занадто жорсткий та обмежує їхні права.

Насправді, тема мови в Україні є предметом спекуляцій уже багато років, починаючи ще з часу проголошення незалежності. Багато політиків використовували мовне питання як чинник, яким можна поспекулювати і набрати бали, підвищити свій рейтинг. Скажімо, ще 1994 року кандидат у президенти Кучма використовував на сході країни гасло про необхідність «двуязычия». Або згадаймо, як уже пізніше, 2012 року, з’явився «мовний закон» Колесніченка — Ківалова. А 2014-го питання мови взагалі стало частиною спецоперації Кремля — щоправда, тут «допомогли» «свободівці», які одразу після Євромайдану кинулися скасовувати «закон Колесніченка — Ківалова», що, зрозуміло, підхопила Москва, щоб надурити людей на півдні та сході України і розпочати війну проти нас.

Сьогодні нова хвиля дискусії з приводу мови. Можливо, законодавці нарешті врегулювали це питання для шкіл на користь української мови, тому і така реакція?

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«Україна встромила Угорщині ножа в спину, внісши зміни до закону «Про освіту», який сильно порушує права угорської меншини», — заявив міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто, відзначивши, що Угорщина вважає закон ганебним.

«Ми висловлюємо наше сподівання, що права румунської меншини в Україні будуть збережені, а також стурбованість румунської влади у зв’язку з цим питанням», — ідеться в заяві МЗС Румунії.

Підтримав румун президент Молдови Ігор Додон, який закликав Україну переглянути свою нову політику щодо національних меншин. «Сподіваюся, що нинішнє політичне керівництво в Києві усвідомлює негативні наслідки цього закону і зробить відповідні кроки, щоб відмовитися від нього», — додав він.

Польща уважно стежитиме за процесом запровадження українського закону про освіту і вживе всіх необхідних заходів, щоб забезпечити полякам в Україні доступ до навчання польською мовою. Про це йдеться у роз’ясненні МЗС Польщі.

Весь цей галас, звичайно, підтримали в Москві. Там згадали всі країни, які розкритикували український закон «Про освіту», і додали, що він «становить небезпеку для мільйонів російськомовних жителів України». Але, здається, пішовши війною на Україну і захопивши частину її території, Росія вже захистила своїх «соотечественников».

У відповідь на досить різки заяви західних країн-сусідів глава МЗС України Павло Клімкін запевнив, що «Україна й надалі робитиме все для розвитку української мови і гарантуватиме вільний розвиток мов національних меншин: це наш обов’язок».

В чому, власне, проблема? Чи справді є підстави для такої реакції?

«ЗАКОН «ПРО ОСВІТУ» ЗБАЛАНСОВАНИЙ, СВОЄЧАСНИЙ І РОБИТЬ РЕВОЛЮЦІЮ В МОВНІЙ ОСВІТІ»

Тарас ШАМАЙДА, юрист, громадський активіст:

— Стаття 7-ма в законі «Про освіту» встановлює розумний баланс між вивченням мов у державі. З одного боку, нарешті в Законі буде утверджено державну мову, і освіта стане україномовною, чого не було досі. Хоча процес утвердження української мови в освіті тривав, але він був дуже повільним, і величезні сегменти — від шкіл до університетів — були русифіковані безпідставно. Також існували цілі мовні анклави, де діти, які належали до російської, угорської чи румунської меншин, перебували в мовній ізоляції, і як наслідок, вони не могли на належному рівні скласти ЗНО, поступити до вишів, працювати на хорошій роботі. Зокрема, це стосується угорців, які належать до іншої мовної сім’ї та яким важко самостійно оволодіти українською мовою, якщо її не вчити, як слід, у школі.

Досі діяла 20-та стаття «закону Ківалова — Колесніченка» щодо мови освіти, де йдеться про те, що має вільно обиратись мова освіти. Тобто це була ще брежнєвська концепція з фактичної русифікації, яка походила ще з радянських часів, під ширмою вільного вибору мови навчання. Такий підхід дає змогу за бажанням будь-кого — викладачів чи батьків — ігнорувати викладання предметів українською мовою. Таким чином, українська мова була фактично не захищеною. Європейські інстанції тоді чітко наголосили, що той закон був спрямований проти державної української мови і не є збалансованим.

Так-от, якраз новий закон «Про освіту», крім багатьох інших корисних нововведень, своєю 7-ю статтею в остаточній редакції утверджує модель, за якою освіта кожному громадянину України гарантується державною мовою від дитячого садочка до вищих навчальних закладів, на всіх рівнях формальної та неформальної освіти. Разом з тим цей Закон не порушує ні Конституції України, ні наших міжнародних зобов’язань, тому що він передбачає досить широкі права і для національних меншин. Зокрема, представникам національних меншин гарантована можливість у комунальних школах і дитячих садках навчатися мовою своєї меншини, так само як і державною мовою. Це означає, що, скажімо, діти угорської чи російської меншини можуть за заявами батьків навчатися в дитячих садках, у групах чи класах молодшої школи мовою цієї національної меншини. Але частина навчального процесу здійснюватиметься державною мовою. Це потрібно для того, щоб поступово ці діти вивчали державну мову. Просто вивчати державну мову як окремий предмет — не досить. Це вже показала практика.

Далі з 5 класу навчання здійснюватиметься українською мовою, а мова національної меншини викладатиметься як окремий предмет. Така система діятиме з 2020 року. До цього потрібно здійснити поступовий перехід, підготувати відповідні кадри, щоб вони могли викладати в середній і старшій школі предмети державною мовою. Разом з тим, якщо ми говоримо про угорську чи румунську меншину, в Законі передбачено, що відповідно до навчальної програми за бажанням кілька дисциплін можуть викладатися мовами ЄС. І румунська, і угорська, і польська належать до мов ЄС. Тому якщо, виходячи з потреб навчальної програми, буде необхідність використовувати ці мови, то така можливість є. Такої можливості немає для російської мови, яка не є мовою країн ЄС. На мою думку, і потреби такої в цьому немає, адже російськомовні громадяни цілком розуміють українську мову. Тому вважаю, що закон «Про освіту» збалансований, своєчасний і здійснює революцію в мовній освіті.

А от чому проти нього виступають наші одвічні вороги і деякі друзі, то це, радше, запитання до них. Ми не виходимо за межі міжнародного права. Ми запроваджуємо модель, яка вже прописана в нашій Конституції й в усіх країнах Європи. Ми не порушуємо мовних прав, адже немає такого права, будучи громадянином України, не володіти державною мовою і навчатися в мовній ізоляції.

З іншого боку, деякі націоналісти критикувати цей Закон за те, що він нібито дуже м’який. Скажу, що не все те золото, що блищіть, і не всі є тими патріотами і націоналістами, які себе такими називають. Ці люди не хочуть ні реформи освіти, ні утвердження української мови. Тому деякі сили, які називають себе великими патріотам, пишуть звернення до Президента з вимогою накласти вето на Закон. Це означає, що їм абсолютно байдуже, під яким соусом та приводом накладати на нього вето. Вето означатиме, що освітня реформа просто зупиняється і «закон Ківалова — Колесніченка» зберігатиме чинність далі. Заяви про те, що Закон не є досить патріотичним, — не що інше, як нісенітниця.

На початку цього року поданий і зареєстрований Закон «Про державну мову», який підтриманий профільним комітетом і який підписали 76 депутатів із шести фракцій. На мою думку, дуже важливо ухвалити цей Закон. Тому що шлях, коли ми діємо фрагментарно, не є ефективним. Зараз Президент сказав, що потрібно мовне питання врегулювати у сфері послуг. Звичайно, це вірно. А питання мови потрібно врегулювати ще в півсотні сферах. Існує європейська практика мовного законодавства, якому відповідає законопроект «Про державну мову». Тому треба нарешті подолати всі ці комплекси й виконати вимогу Конституції, ухваливши закон «Про державну мову» і переживши, можливо, певний період зовнішнього тиску, щоби нарешті утвердити українську мову не лише як чинник культури чи комунікації, а й як чинник національної безпеки та державотворення. Крім того, цей самий законопроект у своїх прикінцевих положеннях скасовує сумнозвісний «закон Ківалова — Колесніченка». Отже, це — історична відповідальність скористатися такою можливістю і Президенту, і парламенту.

«ЗАЙМАЮЧИСЬ РОЗВ’ЯЗАННЯМ ПРОБЛЕМ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ, СЛІД ДІЯТИ ЗА ДЗЕРКАЛЬНИМ ПРИНЦИПОМ»

Ігор ТОДОРОВ, політолог, професор Ужгородського національного університету:

— Ухвалення Верховною Радою закону «Про освіту» є типовим прикладом того, як наша влада, приймаючи вагомі рішення, не прораховує можливих наслідків і не працює на випередження.

Вирішення питання освіти потребує комплексного підходу. Як на мене, закон нормальний, він відповідає сьогоднішній європейській практиці, де в більшості країн середня та вища освіта мовою національних меншин здійснюється не за рахунок держави. І така традиція є сталою.

Але слід було зважити на різні чинники, в тому числі на прогнозовану реакцію сусідів. Якщо реакція Польщі, Молдови та Румунії була стриманою, то Угорщина відреагувала вкрай жорстко, і зрозуміло, чому. Угорщина упродовж останніх років досить багато й ефективно вкладає свої кошти в освіту за кордоном, у тому числі й на території України. Зокрема, на Закарпатті угорська сторона у різний спосіб вкладає кошти в розвиток загальноосвітніх шкіл області, Українсько-угорський навчально-науковий інститут УжНУ, практично за кошти угорського уряду діє Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ.

Однак ми, нарешті, маємо дбати і про наші національні інтереси. У цьому сенсі Угорщина може слугувати для України хорошим прикладом для наслідування. Зокрема, отримати угорське громадянство без знання державної угорської мови неможливо. В Україні ж, на жаль, можна здобувати середню освіту, вступати в українські виші і працювати в державних структурах, абсолютно не володіючи державною мовою. Такі факти мають місце скрізь, і на Закарпатті — також. Цьогоріч мали місце просто ганебні результати атестації, коли в окремих школах 90% випускників абсолютно не володіють державною мовою. Я в жодному разі не виступаю за звуження використання мов національних меншин та їхньої підтримки в освітній сфері, але не за рахунок державної мови.

Я сподіваюся, що Президент України не підпише зазначеного закону в цій редакції і деякі зміни там все ж таки буде внесено. Проте, займаючись розв’язанням проблем національних меншин в Україні, слід діяти за дзеркальним принципом і вимагати від наших сусідів створення для українців, які проживають на їхній території, аналогічних умов для освітнього і культурного розвитку. Сьогоднішня ситуація якраз є слушною нагодою задуматися, чи досить уваги в Україні приділяють проблемам закордонних українців і як наші владні структури реагують на це.

«ПИТАННЯ ПОТРІБНО ВРЕГУЛЮВАТИ КУЛЬТУРНОЮ ДИПЛОМАТІЄЮ, РОЗ’ЯСНЕННЯМИ, АПЕЛЯЦІЄЮ ДО МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ»

Максим РОЗУМНИЙ, доктор політичних наук, завідувач відділу політичних стратегій НІСД:

— В Україні з 1989 року, коли було ухвалено Закон «Про мови в Українській РСР», у мовному питанні склався певний баланс. Було зрозуміло, що цілком державний статус української мови ще не реалізований, але держава та суспільство ніби рухаються в цьому напрямку. Мовне питання висувалося окремими політичними силами та лідерами, але не було серйозних пропозицій для того, щоб змінити статус-кво. Зрозуміло, що і «закон Ківалова — Колесніченка», і обставини ухвалення Європейської хартії міноритарних регіональних мов були реалізовані в такий спосіб, щоб порушити цей баланс. Зрештою, мовне питання стало предметом політичної боротьби.

Сьогодні ми продовжуємо перебувати в цій інерції політизації та радикалізації мовного питання. Все це, звичайно, не на користь розбудови держави. Тут є дві площини. З одного боку, законом «Про освіту» не задоволені радикальні українські патріоти, які прагнуть повнішого запровадження української мови, а з другого — прихильники двомовності, які насправді виборюють право не знати української мови. Але на нинішньому етапі в цьому контексті, на мою думку, цей Закон цілком нормальний і рухає Україну в правильне річище.

Коли ж говорити про претензії з боку, головним чином, Румунії та Угорщини, то це зовсім окрема ситуація. В угорськомовних та румунськомовних школах виникла така ситуація, що там середню освіту можна було здобувати відповідно угорською та румунською мовами за підтримки сусідніх держав. У цьому плані статус-кво порушений з нашого боку, і ми ніби змінили ситуацію в бік, який не подобається нашим сусідам. Мені здається, що це питання слід урегульовувати дипломатичними засобами, засобами культурної дипломатії, роз’ясненнями, апеляцією до міжнародного досвіду і до букви наших зобов’язань. Тобто це не є якоюсь катастрофою, існує певний конфліктний момент, який цілком може бути розв’язаний.