«Ми завжди будемо пам’ятати про цю страшну катастрофу...»

Виступ голови меджлісу кримськотатарського народу Мустафи Джемільова на траурному мітингу, присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій 25 листопада 2006 року, опублікований на сайті Maidan.org.ua.

Вельмишановні співгромадяни! Сьогодні ми зібралися, щоб ушанувати пам’ять жертв одного з найжахливіших злочинів радянського комуністичного режиму — жертв Голодомору, тобто масового вбивства власних громадян за допомогою голоду. За роки радянської влади було кілька організованих державою голодоморів — у 1921— 1922 роках, 1932 — 33-му й у 1947 — 43 роках. І у всіх випадках ці голодомори мали політичну спрямованість, тобто були направлені на зміцнення влади комуністичної партії за рахунок страдницької смерті мільйонів людей. Організований на початку 20-х років у Криму голод був направлений в основному на знищення автохтонного народу Криму, який вважався найбільш ворожим до радянської влади. Тоді на цьому порівняно маленькому півострові від голоду загинуло більше 100 тисяч осіб, приблизно 75% з яких були кримські татари, хоча вони складали всього близько 25% населення Криму. Вимерло 55% населення міст Бахчисарай і Карасубазар, які були населені переважно кримськими татарами. А після цього Голодомору Ленін захоплено писав Молотову, що саме тепер населення Криму буде або за радянську владу, або принаймні не зможе чинити серйозний опір радянському режиму.

Однак організований радянським керівництвом у 1932—1933 роках Голодомор в Україні й на Кубані, яка також була населена переважно українцями, вражає своєю масштабністю й тонкою спланованістю. Протягом 500 днів, з квітня 1932 року по 25 листопада 1933 року, за різними оцінками, загинуло від 6 до 10 мільйонів осіб, у тому числі 3 мільйони 900 тисяч неповнолітніх дітей. У пікові дні Голодомору в Україні навесні 1933 року щодня помирали від голоду понад 25 тисяч осіб, тобто приблизно все населення одного такого містечка, як наш Бахчисарай, щоденно. Учені підрахували, що середня тривалість життя в ті роки становила не більше 11 років для жінок і 7,5 років для чоловіків. У багатовіковій історії людства в різних країнах світу від неврожаю, засухи й епідемій були, звичайно, масові й багатомільйонні загибелі людей. Але у всіх таких випадках керівники цих країн вживали якісь посильні заходи для порятунку життя своїх підданих. Але щоб влада сама штучно організовувала голод і таким чином убивала своїх громадян, історія людства просто не знає таких аналогів. Злочини нацистської Німеччини під час Другої світової війни проти населення окупованих нею країн бліднуть перед злочинами радянського режиму проти своїх громадян, і в першу чергу проти народу України. Народу України нанесли величезний і непоправний збиток. Підраховано, що якби не було цього Голодомору, то зараз Україна була б однією з найсильніших держав Європи з населенням майже 100 мільйонів осіб. Одночасно Голодомор сприяв прискореній русифікації тих, хто залишився в живих, бо доведені до людоїдства люди розуміли, що їх убивають переважно лише через те, що вони українці. Так, згідно з переписом 1926 року кількість українців у СРСР становила 81,2 мільйона осіб, а вже за переписом 1939 року — всього 28,1 мільйона. Тобто сталося як у відомому романі Чингіза Айтматова — за допомогою найжорстокіших тортур людей змушували відмовлятися від національної ідентичності, намагалися перетворити їх на манкуртів. Верховна Рада України 15 травня 2003 року, посилаючись на неспростовні докази, на відповідні розсекречені документи радянського керівництва, визнала організований радянським керівництвом Голодомор 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу. Російська Федерація відмовляється визнавати цей злочин геноцидом, посилаючись на те, що в Україні в ті роки помирали від голоду не лише етнічні українці, але також росіяни й громадяни інших національностей, а також на те, що голод ніби був значною мірою зумовлений неврожаєм тих років, економічними труднощами у зв’язку з колективізацією й індустріалізацією країни й т.п. Але це не відповідає дійсності.

Дійсно, гинули не лише етнічні українці, але й росіяни та інші етнічні меншини, які проживали в Україні. Але те, що головною стратегічною метою кремлівських керівників була страта якнайбільшої кількості українців і зменшення їхнього потенціалу опору радянському режиму, не викликає жодних сумнівів. А для досягнення цієї мети комуністи не гребували нічим, у тому числі вбивством під час операції сотень тисяч своїх одноплемінників. Про це свідчить і те, що вздовж усього кордону України й Кубані, де проживали українці, були виставлені кордони військ НКВС, які не випускали голодуючих на інші території СРСР, де не було голоду. А на кордонах Польщі й Румунії голодних людей, які намагалися покинути Україну, просто розстрілювали. Дійсно, врожайність 1932 — 33 років була невисокою, але головною причиною голодної загибелі мільйонів людей було зовсім не це. Головною причиною Голодомору було те, що по всій території України спеціальні загони НКВС ходили дворами й до останньої зернини або картоплини відбирали у селян продовольство, точно знаючи, що після цього сім’ю спіткає неминуча загибель. Відібране зерно й продовольство радянська влада за безцінь продавала за кордон, тому що потрібна була валюта для озброєння й харчування зарубіжних комуністичних партій. Їм потрібна була так звана світова революція, тобто на першому плані було завдання поширення комуністичної зарази на весь світ. На сьогоднішній день акт геноциду проти українського народу визнали парламенти десяти країн світу, а також комісія Конгресу США, міжнародна комісія, а в прийнятій у 2003 році резолюції ООН про Голодомор в Україні йдеться як про «найжахливіше звірство нашого часу». Я впевнений, що кількість держав, які визнають геноцид українського народу, з кожним роком збільшуватиметься. 25 листопада в нашій країні оголошено день пам’яті жертв Голодомору й усіх політичних репресій радянського режиму. У нас у Криму поки що немає монумента пам’яті жертв Голодомору, де ми могли б покласти свої квіти. Замість цього недобитки старого режиму планують тут встановлювати пам’ятники кривавим російським імператорам і навіть пам’ятки, направлені на дискредитацію воїнів Української Повстанської Армії, які, як відомо, воювали за незалежність України й проти німецьких нацистів, і проти комуністичного режиму. Але я вважаю, що найближчим часом у Криму буде встановлено пам’ятник жертвам геноциду українського народу. Сьогодні ми на знак пам’яті про наших співгромадян, які зазнали мученицької смерті, покладаємо квіти біля пам’ятника великого борця за свободу й демократію, мужнього патріота України й вірного друга кримськотатарського народу генерала Петра Григоренка. Ми схиляємо голови перед пам’яттю мільйонів наших співгромадян, убитих радянським режимом, і зробимо все, щоб очистити нашу землю від слідів тоталітарного режиму. Ми завжди пам’ятатимемо цю страшну катастрофу на нашій землі та жертв Голодомору.

Пам’ятатимемо, щоб це більше ніколи не повторилося.