Ми живемо в країні, де «замовити» можна все...

Навряд чи ми перебільшимо, коли скажемо: всі події минулого тижня можна сконцентрувати в одній. Загибель Вадима Гетьмана шокувала й витверезила водночас. Шокувала, позаяк більшість із нас надміру абстрактно й несерйозно поставилися до факту криміналізації країни, а витверезила, бо нагадала про очевидне. Якщо кожен із нас і всі ми разом не будемо щось робити, то ніколи не зможемо захистити себе й розлучитися зі страхом. Навіть знаючи «замовника» в обличчя.

Рівно чотири місяці тому, 27 грудня 1997 р. у статті, надрукованій газетою «День», Вадим Гетьман писав: «Сьогодні, як ніколи, Україна потребує стабільності — економічної, соціальної, політичної. Проте неважко здогадатися, що перші ознаки фінансово-грошової стабілізації, спроможної в майбутньому перерости в економічну стабільність, після проведених... виборів, безумовно, буде зруйновано в ході запеклого безкомпромісного протистояння полярних політичних сил». Авжеж, Вадим Гетьман тоді не міг навіть уявити, наскільки пророчими стануть його слова. Однак він напевне передчував, наскільки крихкою є досягнута рівновага і як мало слід докласти зусиль, аби втратити її.

Раніше ми практично ніколи не замислювалися, що фінансові відносини — це передусім відносини між людьми. Зазвичай, коли у пресі з’являлися матеріали з аналізом економічної й фінансової ситуації, коли робили прогнози про тенденції валютного курсу чи динаміку кредитних ставок, головне залишалося «за кадром». Зростає валютний курс чи падає, підвищується дохідність облігацій чи зменшується, завжди й за будь-яких обставин хтось від цього виграє, а хтось програє. Звісно, фінансові ризики можна зменшувати, і світова практика створила чимало механізмів для цього. Та всі вони мають один важливий недолік: вони геть непридатні для нестабільних, корумпованих економік.

Досить довго офіційна пропагандистська машина намагалася створити враження, ніби в Україні фінансовий ринок регулюється винятково законом. І, зауважимо, їй це вдавалося рівно настільки, наскільки фінансова система країни зберігала стабільність. Але варто було з’явитися першим ознакам кризи, відразу стало очевидно, що всі важелі впливу на ситуацію вже не підкоряються законам економічної доцільності. Виявляється, торгуватися можна не лише з приводу пільг чи ліцензій, предметом торгу (зокрема й кримінального) за певного збігу обставин можуть стати й принципи економічної політики. Минулого тижня, по суті, було «розстріляно» найважливішу ілюзію наших днів: нібито «вибір стратегічних пріоритетів», «прогноз темпів інфляції» чи «визначення меж валютного коридору» насправді залежать від наукового обгрунтування й підвладні суворому економічному розрахунку.

Утім, ми не гадатимемо, хто персонально зацікавлений у розвитку ситуації на фінансовому ринку за сценарієм, який відрізняється від обстоюваного Вадимом Гетьманом. Ми просто спробуємо розібратись, у чому його сенс.

До останнього часу велика кількість шляхів виходу з фінансової кризи лишалася в царині теоретичних дискусій. Політики й економісти публічно обговорювали, яку ціну слід заплатити за бюджетну, податкову та структурну реформи. Тим часом центральна влада й уряд були для цієї дискусії сторонніми спостерігачами. Саме спостерігачами, позаяк жодне звернення стурбованих фінансистів і економістів не призвело до якихось істотних зрушень в економічній політиці. Вадим Гетьман тоді писав: «Справді, фінанси та банки, які є серцевиною будь-якої економіки, можуть ефективно функціонувати лише в стабільному, прогнозованому середовищі. Жодна країна світу, жодна міжнародна фінансова компанія не співробітничатиме з державою з непередбачуваним політичним ризиком. Україна нині не має достатньої кількості власного капіталу для свого розвитку. То як же можна сподіватися на те, що за таких умов удасться самим підняти з руїн економіку?» Тоді ж, тобто наприкінці минулого року, було названо ключові причини кризи у країні. Це, по-перше, відсутність структурних реформ, по-друге, зростання податкового пресу на підприємства, по-третє, надмірне й неефективне витрачання бюджетних коштів і, нарешті, корупція.

Минулого вівторка на засіданні уряду прем’єр Валерій Пустовойтенко, здавалося, був щиро вражений, наскільки діяльність очолюваного ним вищого органу виконавчої влади різниться від того, що повинен був робити останній в умовах кризи. Як випливало зі слів учасників засідання, таку емоційну реакцію прем’єра спровокував документ, підготовлений групою німецьких радників. Ми можемо лише здогадуватися про конкретний зміст цього послання, однак напевне можна стверджувати: там не було нічого такого, про що прем’єр не знав раніше. Вже торік у грудні колишній міністр економіки Віктор Суслов у листі на ім’я Президента Кучми попереджав: «Ситуація на фінансовому ринку України й на світових фінансових ринках, а також політична ситуація в Україні свідчать про нереальність таких планів (йшлося про фінансування урядових видатків за рахунок емісії боргових зобов’язань. — Ред.). У зв’язку з цим необхідно переглянути фінансову політику, інакше — цілковитий крах державного бюджету, позаяк оплата зовнішніх і внутрішніх боргів за рахунок податкових надходжень позбавить уряд можливості фінансувати бюджетну й соціальну сфери, що вкрай дестабілізує соціально-економічну ситуацію в Україні та призведе до політичної кризи».

Про повну поінформованість уряду свідчить також інтерв’ю В.Гетьмана агентству Інтерфакс-Україна 9 грудня минулого року, де він посилається на регулярні «закриті засідання Кабінету Міністрів і консультації, зокрема з Президентом, про комплексні заходи з локалізації фінансової кризи». Скоріш за все бездіяльність уряду, каталізуючу поглиблення кризи, зумовлено обставинами, які відрізняються від необізнаності. Можливо, саме обізнаність заважає уряду почути нинішнього голову НБУ В.Ющенка, змушеного звертатися до засобів масової інформації з ідеями, прямо адресованими першим особам держави? Адже що сьогодні відбувається з державними фінансами? Усі гроші, які надходять у розпорядження уряду, повинні йти на погашення старих i нових зовнішніх і внутрішніх боргів. Мізерні виплати соціальних боргів утримують населення від вуличного протесту. І попри це влада ніяк не може відмовитися від матеріальної підтримки «кланів», котрі забезпечують політичне прикриття нинішнього режиму.

Відносно тривалий період фінансової стабільності в Україні, символом якої вже давно стали В.Гетьман і В.Ющенко, має не тільки послідовних прихильників. Сильна гривня мінімізувала отримання спекулятивних доходів, але ще не гарантувала стабільний виробничий прибуток. Фінансова стабільність лише створила передумови для економічного зростання, тим часом як урядова структурна реформа мусила зробити це зростання реальністю. Тим часом, коли уряд минулого вівторка навіть не знав, що таке структурна реформа, чи міг він її проводити? І загалом, що ж за таких умов залишається йому робити? Відповідь напрошується сама собою: слід девальвувати гривню, а це спровокує «рятівну інфляцію», наповнить держбюджет та оборотні фонди «потрібних підприємств». А там уже знову можна буде збагачуватися за рахунок привласнення бюджетних коштів чи операцій із ними, благо останніх буде хоч греблю гати.

На щастя, такий сценарій поки що залишається тільки гіпотезою. Проте коли врахувати, що загибель Вадима Гетьмана істотно послабила супротивників дестабілізації й, навпаки, посилила її прихильників, усіх нас чекають нелегкі часи. П’ять років тому, подавши у відставку з посади голови НБУ, Вадим Гетьман символічно попередив про насування фінансової катастрофи — гіперінфляцію 1993 — 1994 років. Чи не є таким самим грізним попередженням те, що він трагiчно пішов від нас?