Михайло ПИЛИПЧУК: «Правила гри» мають бути чітко визначеними для влади всіх рівнів
Ідеї федерального устрою України з особливим становищем Харківського регіону були популярними у Харкові ще кілька років тому. Пояснюється це багато у чому історично складеними умовами (Слобожанщина — «прикордонна територія» між Росією й Україною) зі всіма наслідками, що звідси випливають, у політичній, культурній та інших — аж до побутової — сферах. Надзвичайно сильний вплив Москви — Росії, який у певні періоди значно перевершував вплив Києва, багато у чому зумовив той факт, що для багатьох «слобожанських» українців і для регіону загалом проблема національної самоідентифікації, самоототожнення після появи незалежної України була досить складною і болісною. Враховуючи надзвичайно сильну економічну, культурну, врешті-решт ментальну «зав’язку» регіону на Росію, цілком можна зрозуміти, чому ідея особливого становища Харківського регіону у незалежній Україні — «не Україна і не Росія» — користувалася (заради справедливості слід сказати, що й досі користується, хоч і менше) підтримкою харків’ян.
За минулі роки внаслідок пошуку свого місця у загальноукраїнському соціокультурному середовищі, у системі економічних зв’язків Харківський регіон значно просунувся вперед. При цьому треба враховувати, що проблеми, які доводиться вирішувати — починаючи від популяризації української мови та культури у переважно російськомовному місті з неймовірною популярністю будь-якого продукту, «виробленого у Росії», і закінчуючи переорієнтацією наймогутнішого харківського ВПК, який працював «на Союз», на українську економіку, є, без перебільшення, глобальними для Харківського регіону. При цьому очевидно, що багатьох із цих проблем місто та регіон не можуть вирішити самостійно і харків’янам необхідна підтримка на загальноукраїнському рівні. У цьому плані показово, що з кожним роком ідея того, що українське місто Харків переважно має бути орієнтованим передусім на Україну (при збереженні взаємовигідних зв’язків з Росією), стає все поширенішою. І, здається, вже поступово викристалізовується відповідь на запитання Павла Тичини: «Харків, Харків, де твоє обличчя, до кого твій клич?» Мер Харкова Михайло ПИЛИПЧУК вважає, що місце міста і регіону в загальноукраїнській системі координат вже достатньо чітко визначено.
Хоч проблем у харків’ян, як і раніше, вистачає; про деякі з них розповідає мер Харкова Михайло ПИЛИПЧУК.
— Як ви оцінюєте проект Товариства лідерів місцевої та регіональної влади, який пропонує ввести поняття обласної власності й обласного співтовариства? Чи згодні ви із запропонованим у цьому проекті перерозподілом повноважень між територіальними громадами і обласним керівництвом на користь останнього?
— Питання розподілу повноважень між територіальними громадами і обласним керівництвом досить чітко визначаються чинним законодавством: Конституцією, Законом «Про місцеве самоврядування» та іншими нормативними актами. У принципі, є деякі моменти, поки що не врегульовані достатньою мірою, але я сподіваюся, що вони будуть вирішені з прийняттям нового закону про комунальну власність. Тому, на мій погляд, існуюча система місцевого самоврядування найбільш відповідає умовам, що склалися в Україні, оскільки дозволяє досить ефективно вирішувати весь комплекс соціально-економічних проблем.
Це прямо стосується не лише проблем невеликих населених пунктів, а й великих міст, у яких має бути базовий рівень, на якому будуватиметься вся модель управління. І досвід нашого міста свідчить, що таким рівнем, безумовно, є рівень територіальних громад. Саме тут можна досить оперативно вирішувати місцеві проблеми. Крім того, збереження існуючих принципів місцевого самоврядування є достатньою основою для недопущення можливості руйнування унітарного устрою української держави, оскільки збереження територіальної громади як базовий рівень місцевого самоврядування дозволить не допустити перетворення областей на самостійні «удільні князівства».
Я не вважаю, що введення понять обласного співтовариства й обласної власності та їх законодавче закріплення дозволило б ефективніше вирішувати проблеми місцевого значення — адже влада на місцевому рівні набагато краще знає реальні проблеми, які стоять перед цією територією, і прямо зацікавлена у їх вирішенні. Водночас обласне керівництво приречене на те, щоб розглядати весь комплекс проблем, які стоять перед областю, і знаходити можливості для їх вирішення. Наприклад, у нашому місті особливо гостро стоїть питання відселення людей із ветхого житла (будинків таких — понад три з половиною тисячі). Як їм допомогти у нинішній економічній ситуації і при мізерності місцевого бюджету? А в обласній казні коштів на це зовсім не передбачено. Або візьмімо не менш болючу проблему — дороги. Для приведення їх до нормального стану нам область виділила лише 4 млн. грн. при мінімальній потребі — 18—20 млн.
Звичайно, займатиметься всім цим місто — шукатиме додаткові джерела, щоб зводити щороку на основі довгобуду хоча б один багатоповерховий будинок для переселення з ветхих будинків, приводитиме до ладу магістралі, але все це через непомірні зусилля.
— А як ви ставитеся до ідеї створення другої палати українського парламенту (у варіанті Товариства лідерів місцевої та регіональної влади — Палати регіонів)?
— Я вважаю, що у нашому парламенті мають бути дві палати. У Палаті регіонів обов’язково мають бути представлені міста-мільйонники, міські голови і голови адміністрацій та обласних рад. Створення такої палати дозволило б створити додатковий імпульс розвитку регіональної політики, вивести її на якісно новий рівень. Я вважаю, що для нас найбільш відповідним прикладом є устрій Федеративної Республіки Німеччина: у них — федеральні землі, а у нас — це області.
Ми досить уважно вивчали систему управління нашого міста-побратима Нюрнберга і прагнемо використати цей досвід у нашому місті. І, на мій погляд, буде цілком коректно використати в українських умовах і німецький досвід з урегулювання взаємовідносин між центром і регіонами. Наприклад, у Баварії є проблеми, які вимагають вирішення на федеральному рівні — це все, що пов’язане з великою інфраструктурою. З іншого боку, менш масштабні питання цілком нормально вирішуються на місцевому рівні.
Саме така практика, на мій погляд, цілком застосовна в Україні. Наприклад, у нас у Харкові є джерела енергетики, які працюють у межах міста. І ми прямо зацікавлені у тому, щоб вони знаходилися у міській комунальній власності. Нині у місті досить серйозна енергетична криза — світло відключають 4 рази на добу. А якби ми використали енергетичні потужності Харківщини тільки для задоволення потреб свого регіону, нам би цілком вистачило тієї електроенергії, яку ми виробляємо. З іншого боку, міські власті старалися б забезпечити електростанції паливом, зробити, коли це необхідно, на них ремонт тощо.
— Як би ви оцінили регіональну політику, яка здійснюється протягом останніх років в Україні?
— На жаль, політика у цій сфері міняється щороку. Зрозуміло, що ці перепади негативно впливають на становище регіонів. Тому я вважаю, що мають бути чітко визначені «правила гри» для всіх органів влади як на державному, так і на місцевому рівнях. І ці правила мають неухильно дотримуватися і урядом, і регіонами. Наприклад, необхідно, щоб одного разу прийняті нормативи у бюджетній політиці залишалися незмінними хоча б років п’ять. Тому очевидно, що необхідний єдиний бюджетний кодекс, у якому мають бути дуже чітко визначені міжбюджетні взаємостосунки.
На сьогодні досить чітко визначилася роль Харкова і регіону у структурі української держави. Особливо це стосується місця харківської економіки і науки у загальноукраїнській економічній системі. Є ціла низка загальноукраїнських державних програм, у реалізації яких велику роль відіграють наші наукові та промислові підприємства (наприклад, у Харкові виробляється близько 60% українських тракторів та сільськогосподарських машин, харківський ВПК становить близько 60% від загальноукраїнського).
Однак недостатньо просто включити до програми, наприклад, той же завод «Турбоатом», який повинен здійснити реконструкцію гідроелектростанцій по всій Україні. На виконання передбачених заходів мають виділятися кошти, щоб не виходило так, що той же «Турбоатом» для того, щоб вижити, вимушений шукати кошти на стороні. Я б відзначив як позитивний той факт, що у програмі, яка підготовлена зараз урядом Віктора Ющенка, передбачено централізоване виділення коштів на реалізацію загальнонаціональних проектів. Останній візит В.Ющенка на Харківщину і знайомство його з діяльністю Харківського тракторного заводу, заводу імені Малишева, іншими підприємствами ВПК підтвердили, що уряд розуміє необхідність державної підтримки найбільших регіональних промислових підприємств і наукових установ. Я вважаю це абсолютно правильним і цим шляхом нам і треба йти.
