На біг по колу за власним хвостом

Учора у Києві відбулася конференція «Пом’якшення соціальних наслідків реструктуризації вугільної галузі». Організатори — Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) і Світовий банк.

Керівник програми Світового банку з вугільної промисловості пан Хайнц Хендрікс на запитання кореспондента «Дня» про те, чи задоволений Світовий банк використанням першого траншу кредиту (150 млн. доларів на реструктуризацію вугільної галузі — Ред.), відповів: «Це дуже тонке запитання, оскільки гроші надходили прямо до держбюджету України. Потім уже уряд вирішував проблеми їх конкретного використання. Умови з передачі першого траншу були виконані не повністю. Тому виникла проблема з другим траншем». Через це вже ухвалене принципове рішення про те, що другий транш буде надходити частинами (три частини по 40 млн. і одна — 30 млн. доларів). Банк зняв умову про зменшення заборгованості у вугільній галузі, оскільки, за словами пана Хендрікса, «іншого виходу просто немає». При цьому йому було важко назвати навіть орієнтовну дату початку надходження другого траншу, і він погодився з тим, що існує імовірність його неотримання взагалі.

Шахти, які підлягають закриттю, передаються у відання Української державної компанії з реструктуризації. Згідно з постановою Кабміну від 28.03.1997 передбачається, що в 1996—1999 рр. має бути закрито 32 шахти й два розрізи. При цьому буде звільнено

понад 63 тис. чоловік.

Дослідження КМІС (керiвник проекту — професор В. I. Панiотто) дає виразне уявлення як про наслідки реструктуризації, так і про причини соціальної напруженості в шахтарських регіонах. Крім масового опитування (1273 жителів шахтарських селищ — шахтарів і членів їхніх сімей), було проведено неформальне інтерв’ю з різними, соціально найвразливішими групами — звільненими шахтарями, одержувачами безкоштовного вугілля для побутових потреб, керівниками шахт і місцевих органів влади, одержувачами мікрокредитів (від $ 2 до 50 тис. для відкриття власної справи по лінії Світового банку). Крім того, здійснено аналіз публікацій преси й моніторинг соціальної ситуації в шахтних селищах методом «включеного спостереження» — люди писали звіти за заданою дослідниками схемою (всього — 45 звітів).

Дослідження масштабне, тому доцільно навести тільки деякі результати. Три чверті опитаних вважають, що «закриття шахт вигідне західним країнам, які хочуть уникнути конкуренції з дешевшою продукцією». І це незважаючи на допомогу Світового банку. «Гнати треба звідси таких добродійників», — думка одного з шахтарів. Більшість працівників шахт, що закриваються, переконані в тому, що «їхню» шахту вибрано помилково, а 90% — вважають, що закривати шахту можна тільки при гарантованому працевлаштуванні звільнених.

Ступінь же реалізації прав звільнених явно залишає бажати кращого (див. таблицю). Ситуація із зайнятістю катастрофічна. Особливо неефективна робота служб зайнятості — лише 1,3% опитаних знайшли роботу з їх допомогою. «Стала на облік. Користі ніякої», «Був на біржі... але в мене надії немає. У них і самих немає ніякої надії», «А роботу пропонують на 60—80 грн. на місяць», «Я не знаю, навіщо вони цю будівлю орендують... Такий штат — чоловік 50. Краще б мені додали двадцятку. Вони не потрібні. Розлючені ми на все це...», — типовi висловлювання про роботу цих служб. Шахтарі передають і одкровення співробітників цих служб: «Шукайте роботу самі». Багато хто звертається до служби зайнятості для того, щоб отримувати стипендію під час перепідготовки чи направлення на роботу, яку знайшли самі. Це поліпшує показники звітності, але не зменшує кількості безробітних.

Стосовно відкриття власної справи, то подібний тип працевлаштування непопулярний серед звільнених шахтарів: людей, котрі звикли заробляти важкою фізичною працею, просто лякає складна процедура отримання кредиту, необхідність застави, а головне, нестача навичок і знань для ведення власного бізнесу.

Ситуація з виплатою зарплати не краща — 84% опитаних заявили про те, що їм не платять вчасно. При цьому більш як половині шахтарів не платять зарплату по п’ять місяців і більше. Ситуація на невугільних підприємствах — не краща. За даними НБУ (січень 1998 р.), найбільша заборгованість по зарплаті в Донецькій області — 767,7 млн. грн.

Серйозною проблемою є отримання безкоштовного вугілля для побутових потреб пільговим категоріям. Наприклад, вдови загиблих у шахті (!), а також вдови пенсіонерів, котрі працювали на шахтах, права на безкоштовне вугілля не мають. Отримати його можна, лише пройшовши через складну бюрократичну процедуру. Тому часто проблема «вирішується» простіше — шляхом крадіжки з вугільних складів і підробки необхідних документів.

Загалом результати дослідження створюють враження безвихідності. Ситуація в селищах, в яких при підтримці Світового банку здійснюються пілотні проекти реструктуризації, дещо краща. Проте й там вона далека від оптимальної. Постійні шахтарські страйки кажуть про те, що владі, особливо центральній, явно чогось бракує: волі, компетентності чи взагалі розуміння того, що «робити з вугільною галуззю». Швидше за все, й першого, й другого, й третього. Схоже, шахтарські регіони ще довго будуть джерелом соціальної нестабільності та одним із основних «постачальників» голосів для комуністів на виборах.

ДО РЕЧI

«Реструктуризація вугільної галузі в нас дуже й дуже запізнилася. За це треба було братися набагато раніше й проводити її за серйозною схемою декілька років, виділити на це великі кошти. Тепер це — латання дірок. Так, справді, у нас є багато нерентабельних шахт. Але часто це шахта-місто, шахта-селище, і закрити насправді нерентабельну шахту — це значить повністю омертвити цей населений пункт. На це не можна піти. Нині ми самі себе тримаємо за хвіст і бігаємо по колу. Тут треба радикальні, кардинальні рішення разом із парламентом, Президентом і урядом. Безумовно, держава відповідальна за стан справ у вугільній промисловості. Безумовно, держава й тільки держава, а це значить — Президент, парламент і, зрозуміло, уряд — мають створити такий економічний, правовий режим для цієї галузі, щоб шахтарі могли самі заробляти для себе гроші. Звісно, що тут і проблема ціноутворення на вугілля, і затратний механізм, і участь держави в регулюванні експорту-імпорту вугілля й інше. Тобто, тут для держави є дуже багато серйозних проблем, за які саме вона має відповідати».

З інтерв’ю голови соцiал-демократичної фракції Верховної Ради Євгена МАРЧУКА аналітичній програмі «Резонанс» Українського радіо