Настю Бабурову пам’ятають. Лише батьки та школа...

13 лютого 2009 року в статті «Я прошу вас, любіть мене, будь ласка!» «День» (№ 24) писав: «Здається, що 19 січня 2009 року, коли інформаційні агентства передали новину про злочинницьке, цинічне вбивство в Москві на Пречистенці громадянки України Анастасії Бабурової, п’ятикурсниці факультету журналістики МГУ, але вже відомої в Москві журналістки з власним ім’ям, вся країна повинна була сколихнутися. І задуматися: чому кращі і найбільш перспективні люди України, як і раніше, знаходять собі застосування не на рідній землі, а змушені шукати щастя в іншій країні, і там, керуючись власним шляхетним світоглядом, готові віддавати сили, знання і саме життя за імідж чужої держави...»

ВИСНОВОК ЗА ОСТАННІ 12 РОКІВ НЕ ЗАСТАРІВ, А СТАВ ЩЕ АКТУАЛЬНІШИМ

Отже, минає 12 років з того дня, коли члени екстремістської «Боевой организации русских националистов» (БОРН) Микита Тихонов та Євгенія Хасіс вбили журналістку «Новой газеты» Настю Бабурову та адвоката Стаса Маркелова. Насті було 25 років, Стасу — 34 роки. Країни — ні Україна, ні Росія — не здригнулися. А зовсім нещодавно, в січні 2021 року мерія Москви вперше за всі ці роки відмовила в дозволі провести традиційний уже марш пам’яті з нагоди роковин убивства журналістки й адвоката, пославшись на обмеження з приводу пандемії коронавірусу. Про це повідомили активісти «Комітету 19 січня». «Політичні репресії й убивства в нашій країні тривають і набирають обертів. Тепер їхнім джерелом дедалі частіше є не лише нацисти, а й влада. Багато років гаслом акцій 19 січня було: «Пам’ятати — значить боротися!» Зараз наш обов’язок — виступити проти терору держави щодо своїх громадян», — заявив «Комітет 19 січня» у зв’язку з відмовою влади. Замість маршу в центрі Москви охочі можуть 19 січня покласти квіти до будинку на Пречистенці, де 2009 року неонацисти вчинили замах на Бабурову і Маркелова.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Здається, того разу судова система Росії спрацювала. Через два роки — 2011 року суд засудив Микиту Тихонова до довічного ув’язнення, а 2014 року він отримав ще 18 років до довічного терміну, визнавши провину і давши докладні свідчення щодо діяльності БОРН. На рахунку БОРН з’явились ще вісім доведених злочинів. Це вбивства антифашистів Федора Філатова, Івана Хуторського та Іллі Джапарідзе, федерального судді Едуарда Чувашова, чемпіона світу з тайського боксу Мусліма Абдуллаєва, таксиста Сосо Хачикяна, члена угрупування «Чорні яструби» Расула Халілова та уродженця Таджикистану Салахіддіна Азізова, якому злочинці відрізали голову. Однак спільниця Тихонова Євгенія Хасіс, яка отримала тоді 18 років, уже 2021 року може отримати право на умовно-дострокове звільнення.

12 років тому ми писали: «Якщо проаналізувати картину сотень політичних убивств у Росії останнім часом, то стане ясно — йде неоголошена війна Росії фашистської проти Росії демократичної. У державі, в якій стало правилом називати представників демократичних рухів «демшизою», організований фізичний відстріл активістів прогресивних політичних рухів. Адвокат Маркелов і Настя Бабурова — лише чергові й не останні жертви в цій війні... А найнебезпечніше в Росії місце для журналістів — це «Новая газета». У «Вікіпедії» Настя Бабурова віднесена до списку убитих співробітників «Новой газеты»; її попередники — Юрій Щекочихін, Ганна Політковська, Сергій Золовкін, Віктор Попков, Ігор Домніков, Світлана Орлюк. Це тільки з однієї газети! А всього їх — убитих журналістів, політиків, банкірів, просто активістів демократичних рухів — уже тисячі, і російська держава не відповідає на гострі запитання: хто вбив, хто замовив, чому нікого не знайшли і досі не покарали? Цей висновок за останні 12 років не застарів, а став ще актуальнішим.

Російська репресивна машина стала ще злішою і ще безвідповідальнішою, вона «не бачить» винних, зате саджає на приголомшливі строки зовсім не винних. За іронією долі знову в січні нинішнього року в Ростові-на-Дону Південний окружний військовий суд виніс вирок фігурантам cфальсифікованої «справи Хізб ут-Тахрір»: Енвера Омерова засудили до 18 років, Айдера Джеппарова — до 17 років, Різу Омерова — до 13 років ув’язнення — усім трьом підсудним призначено покарання у вигляді позбавлення волі в колонії суворого режиму. І це при тому, що обвинувачені не мали зброї, вибухівки, боєприпасів, не планували здійснювати терористичний акт і не закликали інших до вчинення терористичних дій. Відсутні будь-які докази, що свідчать про спробу повалення конституційного ладу Російської Федерації та захоплення влади. Матеріали справи містять лише шпигунські аудіозаписи, на яких зафіксовано, що засуджені вели дискусії на релігійні та політичні теми. Що фактично і стало єдиним «доказом» вчинення ними «злочину терористичного характеру».

УБИВСТВО АНАСТАСІЇ І СТАНІСЛАВА СКОЛИХНУЛО ВСЮ ЄВРОПУ

Однак повернімось до Насті Бабурової. Вона була надзвичайно талановитою з дитинства. Настя з чотирьох років вивчала англійську мову на курсах у Будинку офіцерів і, за словами її батька, граматику англійської мови знала раніше, ніж російської. Пізніше вона стала вивчати французьку і незабаром вільно розмовляла обома іноземними мовами. Школу Настя закінчила з золотою медаллю. Анастасія також у дитинстві захоплювалася шахами. 1997 року вона здобула перше місце в першості міста серед дівчат із шахів, 1999 року — третє місце уже серед чоловіків, їздила на змагання до Москви. Здобула звання кандидата в майстри спорту з шахів. А на змаганні студенток МГУ Анастасія Бабурова завоювала срібну медаль з армреслінгу. За день до вбивства, 18 січня 2009 року, Анастасія вступила в анархістську організацію «Автономна дія». Вона робила макет останнього номера анархістського журналу «Автоном», в який написала також кілька статей під псевдонімом Skat. Постріли вбивці пролунали близько 14.25, але автомобіль швидкої медичної допомоги було викликано тільки через 40 хвилин після нападу. За словами матері Анастасії, лише через півгодини після пострілів проходила повз убитих пенсіонерка, котра і звернулася в аптеку навпроти з проханням викликати «швидку» — весь цей час журналістка стікала кров’ю на одній із центральних вулиць міста. На думку батьків, якби медичну допомогу було надано раніше, це могло би врятувати життя їхньої доньки. На надгробку Анастасії Бабурової на міському кладовищі в Севастополі викарбуване гасло анархістів, до яких вона себе зараховувала: «Моя батьківщина — все людство».

Убивство Анастасії і Станіслава сколихнуло всю Європу. Акції протестів від Москви покотилися по всьому континенту. В Римі пройшли демонстрації на підтримку справи Маркелова і Бабурової. Батькові й мамі Насті, Едуарду Федоровичу і Ларисі Іванівні Бабуровим, — у яких Настя була єдиною і безмірно улюбленою дитиною! — тоді висловили співчуття президент України Віктор Ющенко, ректор МДУ Віктор Садовничий і декан факультету журналістики Олена Вартанова, редактор «Новой газеты» Дмитро Муратов, колектив газети «День». Однак вражало мовчання політичних партій і блоків Росії, громадських рухів та організацій, журналістської спільноти. Нарешті, тоді, коли співробітники редакцій Криму, які об’єднуються в «Асоціацію вільних журналістів», висунули вимогу покарати вбивць, журналісти Севастополя, звідки родом і де двадцять років жила і навчалася Настя Бабурова, за винятком окремих матеріалів, не підняли свій колективний голос на захист землячки, але перейнялися власною безпекою і заявили, що вони потребують серйозного правового та фізичного захисту.

«Слава Севастополя», що робить їй честь, опублікувала про Настю статтю її класного керівника Євгенії Ситникової, але розмістила цей текст лише в паперовій версії газети, поширюваній у місті, і не зважилася виставити його на сайт, де його можна було б знайти і прочитати в усьому світі, в тому числі й у Москві. Пошуковик на сайті газети на прізвище убитої Бабурової видає лише текст про те, що «журналісти Севастополя нібито в небезпеці...»

Яка небезпека, писав тоді «День», якщо майже всі міські «акули пера» там ангажовані якщо не однією, так іншою гілкою влади, і небезпека полягає саме в цьому. Сьогодні, в час російської цензури, незалежні журналісти в Криму і в Севастополі взагалі не існують як явище. А про трагедію Насті Бабурової, їхньої талановитої землячки, багато хто з них взагалі не знає.

УЖЕ В ГРУДНІ 2008 РОКУ В ЖИТТІ НАСТІ НАСТАВ ВАЖКИЙ ПЕРІОД, А СІЧЕНЬ 2009-го СТАВ ТРАГІЧНИМ

А знати варто було б. Едуард Федорович Бабуров каже, що в їхній сім’ї літо 2009 року очікувалося як найщасливіше: Настя мала вже одержати диплом МДУ і обіцяла на місяць-півтора нарешті приїхати додому, де вона не була майже уже півтора року. Батьки планували влаштувати улюбленій дочці свято, збирали гроші, щоб зробити подарунок — купити їй хоча б кімнату в Москві, але Настя наполегливо намагалася сама розв’язувати свої проблеми й відмовлялася приймати допомогу батьків.

А от доля розпорядилася інакше. Уже в грудні 2008 року в житті Насті настав важкий період, а січень 2009-го став трагічним. Під час спроб групи антифашистів, у якій була і Настя, протестувати проти виселення із Москви групи нелегальних середньоазіатських мігрантів її затримала московська міліція і протримала всю ніч у відділку. Пізніше, почасти й через це, Настю за брехливим обвинуваченням, відомим відтоді всьому інтернету, звільнили із редакції газети «Известия». Як стверджує її батько, погрожували не тільки Станіславу Маркелову, погрози отримувала і Настя, і 13 січня дочка направила їм електронною поштою короткий лист: «Здравствуйте, дорогие родители! Как вы там? Можно я вас попрошу — любите меня, пожалуйста!» Батьки прочитали цього листа 15 січня. Їхній дочці залишалося жити чотири дні... Настя, вважають батьки, з її глибоким аналітичним розумом, передчувала трагедію. Вона вже звикла до того, що жорстока реальність завжди протистояла її прагненням. Можливо, й тому теж, вона, будучи кандидатом у майстри спорту з шахів, закинула шахівницю і зайнялася східними єдиноборствами і самбо, щоб бути в змозі самій захистити себе. З одного боку, в ЖЖ вона писала «Хочу бути безсмертною і любити безсмертного», а з іншого, як згадує її мама Лариса Іванівна, Настя їй сказала одного разу: «Мама, я довго не проживу!»

Існують дві версії загибелі Насті Бабурової. За однією, кілер, як вважають, мав завдання вбити не тільки Станіслава Маркелова, адвоката сім’ї Кунгаєвих, а й наказ усунути Настю Бабурову, журналістку «Новой газеты», котра взяла в адвоката розлоге інтерв’ю про справу полковника Буданова. Вбити його, інтерв’ю, можна було, звичайно, тільки разом з Настею. Цю версію підтверджує той факт, що обидва вони вбиті одним підлим способом тюремних розстрілів, які практикувалися ще в НКВД, — Настя теж вражена кулею в потилицю.

Друга версія походить від одного зі свідків вбивства на Пречистенці, який стверджує, що Настя, яка володіла прийомами самозахисту, кинулася на кілера і хотіла або захистити Маркелова, або затримати вбивцю, але не встигла. Всі люди, які знали Настю, з ким доводилося розмовляти в Севастополі, кажуть, що обидві версії можуть бути правдиві одночасно. Знаючи наполегливість Насті, вони стверджують, що перешкодити публікації інтерв’ю, якби вона його підготувала, могла б лише її смерть. По-друге, знаючи сміливість Насті, її прагнення все вирішувати самій, навіть питання свого фізичного захисту, вважають, що вона цілком могла кинутися навіть на кілера з пістолетом. І тоді, вистріливши спочатку в Маркелова, йому довелося неабияк вивернутися, щоб вистрілити в Настю. Однак у жодному разі Настя не була випадковою жертвою.

Відомий російський письменник Віктор Єрофєєв писав: «Стоячи поряд з її труною на похоронній службі в Москві, я подумав, що кілер у масці, який убив цю двадцятип’ятилітню жінку в самому центрі міста неподалік від Храму Христа Спасителя, цілився не стільки в неї, скільки в майбутнє самої Росії. Читаючи її блог, слухаючи розповіді її друзів, розмовляючи з деканом факультету журналістики, де вона вчилася, я чітко зрозумів: Росії потрібні такі молоді люди. І слава Богу, що вони у нас є і... що у нас була Настя. Настя відкрито висловлювалася в пресі проти сучасників з фашистськими або навколофашистськими поглядами. Нещодавно вона побувала у Швеції, де її надихнули свободи і можливості європейської цивілізації. Настя загинула як герой... На маленькому російському прапорі, прикріпленому до стіни будинку, поруч з яким вони були застрелені, я побачив напис: «Вони загинули за свободу Росії»...

Дуже висока оцінка. Але іменитий автор оминув увагою одне: Росія волею обставин забрала доньку України, громадянку нашої країни Настю Бабурову до себе, і тепер її називають російською журналісткою і констатують, що вона загинула за свободу Росії. Але потрібно уточнити — за свободу тільки демократичної Росії. Прикро, адже Настя такою ж мірою загинула і за свободу демократичної України. Вона загинула за свободу для нас від тієї реакційної Росії, з представниками якої вона боролася, однаковою мірою і за союз прогресивної України з прогресивною Росією, яка рано чи пізно — ми віримо, інакше українці не вставали б так впевнено в лави російських борців в Москві — переможе Росію недемократичну!

Настю відспівували у Володимирському соборі в Севастополі, який є усипальницею російських адміралів Нахімова, Істоміна, Корнілова і Лазарева, як гідну героїню. Всього за сотню метрів від собору розташований її будинок, куди її батьки переїхали, коли Насті було чотири роки. Вона гуляла тут і виросла у дворі, де в будинку по сусідству колись жив лейтенант Шмідт. Під час відспівування журналістки на вулиці йшов дрібний дощ... Настя, нарешті, повернулася додому.

«МИ НЕ ТУРБУЄМО НОВИХ ЛЮДЕЙ СВОЇМ ГОРЕМ...»

Ми поговорили з Ларисою Іванівною по телефону. Вони з Едуардом Івановичем, як і раніше, живуть у Севастополі, на тій же квартирі, але вже обоє досить літні люди, на пенсії, потроху хворіють. Вони досі з невимовним болем переживають своє горе — втрату єдиної дитини, якій присвятили все своє життя, часто відвідують її останній прихисток. Лариса Іванівна розповідає: вона знає, що в Москві не дали дозвіл на проведення пам’ятного маршу в честь Насті і Маркелова.

— Я знаю, я не засуджую владу Москви. Зараз такий важкий час, всім треба берегтися, і так коронавірус вимотав всіх. Не дай Боже, хтось би підхопив вірус та захворів, то неначе марш був би винуватим. Я не хочу цього. Я хочу, щоб всім людям було добре, щоб ніхто не хворів, щоб нікого не вбивали, щоб люди, нарешті відчули радість від життя...

— Ларисо Іванівно, а в Севастополі на цю річницю вбивства Насті і Маркелова плануються які-небудь заходи в пам’ять про них?

— Ні, на жаль, не плануються. І давненько вже нічого не проводиться. Ми з Едуардом Федоровичем не нагадуємо, навіщо нам оприлюднювати своє горе, ми самі переживемо. Тут здебільшого нові люди, вони цього не знають. Їм і так роботи вистачає зараз без нас. Ми отримуємо пенсії, нам вистачає...

Нам часто телефонують наші колишні колеги із вишів, де ми працювали з Едуардом Федоровичем, ми ділимось новинами, обговорюємо якісь робочі питання. Ми знаємо, якщо щось станеться, вони нас не кинуть...

— Чи зв’язувались з вами хтось з «Новой газеты», чи питали, як ви живете, чи не потрібна яка допомога?

— Ой, ви знаєте, в перші роки часто телефонували, допомагали, а зараз, ви знаєте, там у них у самих складне становище, багато проблем, їм зараз просто не до нас. Ми задоволені, що вони пам’ятають Настю, що існує «Комітет 19 січня», що вони не забули. Ми вдячні їм за це.

— Чи зв’язувались з вами вчителі школи, яку закінчила Настя, чи пам’ятають там її?

— Так, у школі, мабуть, пам’ятають найбільше. Вони пам’ятають, як Настя любила вчитись, як вона любила вчителів. До речі, кілька місяців тому саме колектив педагогів школи вніс у мерію Севастополя пропозицію присвоїти ім’я Насті одній із вулиць міста. Ця ідея обговорювалася на законодавчих зборах. Ніхто не був проти. Всі наче підтримували цю пропозицію, однак чомусь спустили все на гальмах, і з часом все затихло. Тепер про це не згадують, а ми не наполягаємо. Там люди й так дуже заняті справами, ми їх не відволікаємо...

«ЄЖ ПАМ’ЯТАЄ ПРО ВСІХ «ЄЖАТ»...

12 років тому «День» писав, що улюблена вчителька Насті, котру діти називали за ініціалами ЄЖ, а себе через це — «єжатами», найбільше уподобала серед вихованців саме Настю. У Насті не було улюбленого предмета, вона любила всі предмети однаково, — розповідала ця вчителька, Євгенія Жанівна. — Всім вчителям у школі здавалося, що саме його предмет у Насті улюблений, настільки вона володіла всіма дисциплінами. Жанна сиділа на четвертій парті, й іноді нам, учителям, було не по собі від її очей, завжди пильно дивилися на нас. Присутність у класі незвичайної і досконало підготовленої до уроку Насті зобов’язувало навіть нас, досвідчених вчителів, кожен раз ретельно продумувати весь урок заново...

— Коли Настя була школяркою, вона не збиралася бути журналісткою. Настя могла легко перемогти в будь-який республіканській олімпіаді, але це здавалося їй не цікавим. Вона легко перемагала на олімпіадах з англійської та російської мов. Набагато охочіше Настя брала участь в олімпіадах з економіки — мабуть, тому, що ця дисципліна в школі вважалася факультативною і було потрібне вміння займатися самостійно. 1999 року вона здобула перше місце в третьому етапі Всеукраїнських шкільних олімпіад з економіки. 1997 року — перше місце в першості міста із шахів серед дівчат, 1999 року — третє місце уже серед чоловіків.

У школі вона не написала жодної замітки до стінгазети, як і не опублікувала ніде жодної статті.

— Звичайно, Насті було тісно в Севастополі, — розмірковує Євгена Жанівна. — Вона перевершувала всіх, а тому прагнула до більшого. Куди ж? Відповідь для жителів нашого міста була одна, як і в «Трьох сестрах» Чехова: «В Москву! В Москву! В Москву!!!» Я думаю, що у Насті лише тепер, на останньому етапі, на жаль, уже перед смертю, закінчився період шукань. Вона шукала навіть свій зовнішній вигляд. У школі вона була кругленькою, м’якою, пухленькою, а тут раптом 2002 року здивувала всіх і прийшла на зустріч однокласників тоненька, мов тростинка, в черевиках на товстій підошві й в одязі з блискітками, як металістка...

— Настя дуже добре вчилася, але була досить замкненою людиною, близько до себе нікого не підпускала, — розповіла журналістам її однокласниця Олена Андрієвська. — Вона була дуже добра і глибока. Але років у 16 у неї стався перелом. Настя почала бунтувати, поспішати жити, почала жити активно, брати участь у різних рухах. Вона намагалася щось довести цьому світові. Вона була дуже незвичайною, унікальною людиною. У ній поєднувалося все: і дитяча чистота, наївність, і водночас — досить дорослий розум. У Насті були тверді життєві принципи. Коли вона зрозуміла, коли визначила для себе, що є зло, вона, наскільки розумію, намагалася бунтувати проти цього зла...

— Закінчивши школу з золотою медаллю, Настя поступила до Чорноморської філії МГУ на факультет економіки та управління, — розповідає Лариса Іванівна. — Вона провчилася рік. Один зі столичних викладачів, побачивши її потенціал, сказав: я не розумію, що ви тут ще робите, вам давно треба бути в Москві. Вплинуло й те, що студента журфаку Сашу, з котрим Настя почала зустрічатися, разом з іншими п’ятьма студентами курсу перевели до Москви, щоб викладачам не їздити з лекціями в Севастополь...

«Росія за допомогою філій своїх вишів за кордоном створила систему переманювання кращих кадрів із країн СНД, у тому числі із України, до Москви, — розповідав «Дню» тоді, 2009 року кримський журналіст Володимир Притула. Вони набирають повний курс, гірших відсівають, а кращих обіцянками, а то й адміністративними заходами на старших курсах переводять до Москви, на бюджетне відділення. Закінчивши виш, вони зобов’язані отримати розподіл і відпрацювати кілька років у Росії. Але робота в держструктурах пов’язана з громадянством, тому використовується указ президента Росії про спрощене надання громадянства випускникам російських вишів. Разом з дипломом вони отримують і російський паспорт. Кожен фахівець зацікавлений у хорошій кар’єрі, тому він і починає робити її в Росії, а на батьківщину вже не повертається. Якби не ця обставина, Настя Бабурова, можливо, реалізувала би свій талант в Україні — в усякому разі, тут у неї було б набагато більше шансів залишитися серед живих і успішно працювати...»

Настя залишила навчання у філії МДУ, поїхала в Москву і знову подала документи одночасно і в МДУ на факультет управління, і в МДІМВ (тобто МГІМО) на факультет міжнародного права. Із цих двох вишів, в які вона успішно й абсолютно самостійно поступила, вона вибрала міжнародне право. Через півтора року, якраз перед сесією на другому курсі, Настя знову написала заяву з проханням відрахувати її за власним бажанням. Батько негайно поїхав до Москви, зустрівся зі здивованим деканом, поговорив з дочкою, але рішення Настя завжди приймала сама й остаточно. Викладачі дивувалися: у студентки все на «відмінно», а вона кидає виш. І який виш! — про який багато хто може лише мріяти...

На час переїзду в Москву Настя була вже сформованим прогресивним журналістом — вона володіла світовими стандартами журналістики, була знана в Москві. Колеги по «Новой газете» відзначали її професіоналізм, вони писали про Настю, що «без перебільшення можна сказати, що в усій країні мало хто розбирався в неонацизмі, антифашизмі, неформальних молодіжних об’єднаннях краще за неї», відзначали в ній «розуміння того, про що потрібно говорити обов’язково».

І ще батькам залишився на згадку Настин інтернет. На різних сайтах вони знаходять сотні її статей і матеріали про неї. Едуард Федорович і Лариса Іванівна лише тепер зрозуміли, що їхня дочка Настя Бабурова — це цілий світ, але багато в чому незнайомий їм, який живе тепер своїм життям... Настя нечасто бувала вдома і лише один раз написала мамі, що хотіла б, щоб вони читали все, що вона написала. Але раніше вони не мали часу на це, а тепер життя її статей у Всемережжі є для них знаком того, що їхня дочка все ще продовжує жити й відкривається навіть батькам новими гранями. «Настенька була незвичайною людиною, — каже, ніби робить відкриття, Лариса Іванівна. — Вона розуміла це життя глибше навіть, ніж ми, але ми хотіли її вберегти від неприємностей, від трагедії, захистити. Але вона сама не шкодувала себе, вона вирішила бути борцем по всіх фронтах і стала ним, вступила, на жаль, в дуже нерівні змагання...»

...І не змогла перемогти Левіафана. Тому, що його в Росії ще ніхто не переміг. Вся Росія — Левіафан. І саме тому таких людей не можна забувати. Пам’ять про них потрібно берегти, і тоді настане час, коли таких людей буде багато і вони здолають підступного Левіафана.

ГОЛОС ІЗ FACEBOOK