Нацдебілізм: шість років опісля

"Енциклопедія нашого українознавства" Володимир ПАВЛІВ

Минуло шість років із того часу, як автор цієї статті вжив термін "нацдебілізм" на сторінках неіснуючої нині львівської газети "Post-Поступ". Ображена ультра-патріотична інтелігенція, навіть частково погоджуючись із змістом публікації, так і не вибачила авторові самого терміну. Але, як засвідчує час, явище, позначене цим терміном, на жаль, не зникло. Звісно, багато що змінилося, та чи на краще?

Коли 1991 року я критикував західноукраїнських співаків за "дебільні" тексти, несмак і вульгарне трактування народної культури, то навіть не міг припустити, що десь 1997-го ці явища наберуть державних масштабів. Те, що виходить сьогодні від офіційного Києва і поширюється на загальноукраїнський простір, може бути назване "національною катастрофою в галузі культури". За останні кілька років наша культура зробила неабиякий ухил у бік тотальної вульгаризації. Місце інтелектуалів у ній, символом яких був міністр культури Іван Дзюба, зайняли чиновники далеко не найвищого гатунку.

Прискорив цей процес наступ кримінально-номенклатурного капіталізму "із совковим обличчям", з його примітивним світобаченням і прищавопикими смаками. Триакордні балади про "зону" чи "Афган" просто заглушили вулиці та розважальні заклади міст. Нічні клуби продукують попсомутантів, аби згодом витоптувати ними великі сцени шоу-бізнесу. Звичайно, в такій атмосфері на культурних небосхилах не можуть з`явитися справді "молоді орли", хоч би й тому, що місця позаймали "старі осли". Про вподобання цих мастодонтів постсовкової культурки можна судити з того поросячого задоволення, з яким вони виставляють свої волохаті пуза на сторінках бульварної преси в пошуках скандалу. Ініціатори цієї "жовтизни" навряд чи усвідомлюють, що скандал виникає там, де порушуються правила дискурсу - політичного чи культурного. Скандал - це Пазоліні. Виставляння ж себе чи колег на посміховисько особами, далеко не популярними, безглузде й анектодичне. Отже, скандальністю запахло не тому, що хтось когось назвав "баяністом", а тому, що персонажі цієї бульварної чвари носять звання заслужених та народних артистів, керують культурологічними структурами і мають вплив на перших осіб держави.

До речі, чималою проблемою формування культурного процесу є ті "довколамедіальні пупсики", які пишуть на теми культури. Саме завдяки їм брудна білизна престарілих "лабухів" вивішується на фасади "мистецьких" сторінок. Саме вони здійняли вірнопідданське скавуління на захист своїх московських кумирів замість того, щоб критично і коректно оцінити, чи був сенс Петриненку та іншим нашим музикантам виступати в "Пісні-97". Адже виступ на одній сцені з Пугачовою не додав би популярності і грошей ані Білик, ані Пономарьову, ані "Скрябіну". То до чого ж тут "неконкурентоспроможніть" українських артистів, проголошена деякими київськими мас-медіа? Якраз більшість тих, хто брав участь у концерті з українського боку, а не ті, що відмовилися, мали підстави почувати себе "блідо" порівняно з росіянами. Запобігання перед російським шоу-бізнесом породжує "феномен смердяковщини" серед українських культрепортерів, як, наприклад, згадаймо ажіотаж у наших газетах під час кожного приїзду Філіпа Кіркорова. Та що преса, коли сам Президент із дружиною настільки люблять Філю, що не пропускають жодного його концерту. Афішування цієї любові дає Кіркорову аморальне право бешкетувати у президентській адміністрації, скандалити в аеропорту і шматувати офіційні документи. Леонід Кучма, звичайно, має право любити, кого хоче, тим більше, що й сам не проти того, щоб наярнути на шестиструнці російського романса. Та чи має право президент держави ототожнювати власні смаки з культурою своєї держави? Якщо звернутися до іноземного досвіду, то можна навести такі приклади: Клінтон може непогано заграти на саксофоні, і це викликає поблажливе заохочення американських профі; Дестен, пописуючи прозу, намагався потрапити до письменницької еліти; Гавел - визнаний у світі інтелектуал, драматург - виконує обов`язки глави держави; навіть Єльцин, котрий не комплексує, диригуючи німецьким оркестром, - жоден з них не дозволяв собі "пестити" публічно "попсу": ані американських мутантів, ані російських бройлерів. Бо "дурний приклад заразливий": услід за ними й інші високопоставлені особи дозволятимуть собі всілякі "пустощі", некоректні щодо національної культури.

Головне, що все це не залишається поза увагою співгромадян, надто - безпосередньо причетних до культури. І скільки б Людмила Кучма після отримання медалі від Дягелевського фонду не вважала, що "даже в області балєта ми впєреді планєти всєй", - все-одно для національної інтелігенції вона навряд чи стане "першою леді". (Як все-таки змінюються часи! Мабуть, ще недавно за звернення "леді" дружина парторга могла б по пиці дати, а тепер - "перша леді країни"). А за ними ж "тисячі таких самих": і радники, і заступники, і помічники і т. ін. і т. п. От і рівень культури нашої держави визначається тим, із кого формується державна еліта. А її добробут, а отже, й зухвальство та самовпевненість, зростають куди швидше, ніж особистий культурний рівень.

Володимир Павлів - журналіст, есеїст, автор багатьох "резонансних" статей з питань культури. Працював у львівській газеті "Post-Поступ". Із травня 1995 року - в Києві, де створив телепрограму "КІН". 1997 року у співавторстві з Олександром Кривенком випустив книжку "Енциклопедія нашого українознавства". Нині - заступник головного редактора телеканалу ММЦ - СТБ.