Національне в контексті європейського вибору

Приєднуюся до дискусії, викликаної публікацією листа «Свобода слова по-дієтичному» («День», № 14). Зокрема, хотілося б дати своє бачення проблем, яких торкнувся Євген Моренцов у статті «Українська гуманітарна політика — міф чи реальність» («День», № 41).

Я погоджуюся з економічними викладками Є. Моренцова, які розкривають механізми російськомовної експансії на мовно-культурному просторі України. Утім, розкрити економічні механізми — це встановити половину істини. Друга половина її лежить в історичній та політико-правовій площинах.

Процес примусової русифікації українців тривав близько чотирьох століть. Через високий рівень русифікації ми нині маємо державу без національного організму, який нормально функціонує. За такої ситуації в Україні не можуть адекватно виконуватися урядові рішення, накази міністрів щодо підтримки українських ЗМІ. Без підтримки громадськості правові акти слабосилі. Отже, в Україні, виходячи з аномальної ситуації, доцільно реалізувати спеціальні державні програми, в яких передбачається економічна підтримка національно орієнтованих ЗМІ. Це вимушений захід, пов’язаний із викривленням ринку реалізації аудіо-, відео- та друкованої продукції. До речі, супроти кращих творів російських та західних авторів, що демонструються на телебаченні або видаються в Україні, в нас не виступає жодна політична сила. Проте національно- патріотичні кола вимагають лише одного: телепрограми чи книжки, закуплені за кордоном, мають подаватися в україномовному режимі. Нині телеканали «1+1» та «Інтер» мають значний обсяг російськомовних телепрограм. І це незважаючи навіть на рішення Конституційного суду України про державний статус української мови.

Не вбачаю особливої складності у вирішенні іншої проблеми, яку так ускладнює С.Моренцов. Це проблема співвідношення в Україні прав людини і національної держави. Будьмо відвертими: кожна із країн розвиненої демократії має на терені культури яскраво вирізнене обличчя. Адже культура постає з розвою національного життя і розвивається в національних, а не космополітичних формах. Це фундаментальна, об’єктивна закономірність розвитку культури, яка не змінюється під дією суб’єктивних чинників. Водночас так звані відкриті суспільства постійно інтегрують, уводять у суспільний колобіг найкращі надбання культури інших народів, збагачують себе духовно. Закритість культури, зрештою, призводить до її стагнації, а потім і до загнивання суспільства. Проте в країнах Заходу визначні твори світової культури подаються в ЗМІ мовою титульної нації, щоб не зашкодити розвиткові гуманітарної аури корінного етносу. Думаю, що такий шлях духовного збагачення згодом буде приживатися і в Україні.

І, нарешті, про наших національних пророків. Є. Моренцов дорікає їм, що вони начебто занадто наполегливо декларують принципи розбудови національної культури в Україні, а масових усенародних акцій проти русифікації засобів масової інформації поки що не видно.

А мені здається, що наші національні пророки все ж таки мають рацію. Той факт, що зросійщене під багатовіковим імперським пресом українське населення поки що виявляє значний попит на російськомовні видання та зацікавлення щодо російськомовних телепрограм, іще нічого не доводить. Це явище тимчасове. Воно зникатиме зі зміцненням української державності та україномовної самодостатності. Мовно-культурні процеси перебувають у динамічному розвитку.

Віталій МАТЯШ, журналіст,
член економічної секції КУІНу,
Київ