Навчитися витримки

Більше тижня спецкор «Дня» перебуває на передовій, спілкуючись із військовими та їхніми командирами. Звичайно, не сам — разом із високомобільною групою внутрішніх комунікацій «Альфа-7», яка безпосередньо підпорядкована начальнику Генерального штабу. Якщо метою «альфівців» є робота з солдатами, вивчення їхніх потреб та оперативне вирішення питань, тобто з’ясувати, чим живе український солдат, то «День» побував на лінії фронту, щоб дослідити, ким є український солдат. Хто, зрештою, дивиться напряму в обличчя ворогу, до якого тут подати рукою. Без «окопних репортажів» тут не обійтися. Цього разу робота розгортається на приморському напрямку.

При виїзді на позиції нас одразу попередили, що зараз на фронт приїхали курсанти російських військових училищ відпрацьовувати навички. Зокрема приїхали і снайпери ГРУ. Тож варто бути пильними і не соромитися зайвий раз пригинатися та пересуватись якнайшвидше, бажано групами по дві-три людини. І ось знову окопи, знову бліндажі. На даній позиції до ворога — метрів 700. Але тут майже в кожному бліндажі ноутбук, зв’язок WF та навіть телевізор із пральними машинами. І все це на землі сховано від дощу. На тлі пральної машини, дротовий телефон внутрішнього зв’язку з «крутилкою» виглядає архаїчно. Він періодично дзвенить, надриваючись, наче з останніх сил, і не завжди працює.

«Війна — це 5%. Все інше — побут», — говорить нам солдат, демонструючи лабіринти траншей. Спілкуючись із військовими, я можу зробити ще один висновок: війна — це перш за все стосунки в армії, які цілком залежать від командира. І це правило та істина, яку, можливо, варто прописати червоними літерами. Там за посадкою — ворог, проти якого стоїть наше переважно стрілецьке озброєння. Ворог не гребує стріляти в наш бік із забороненого озброєння. Хлопці відповідають лише з дозволеного. Опорний пункт усіяний кулеметними гільзами. На деяких позиціях між нами і ворогом відстань скорочуються до 75 метрів, не можна в гору підняти палець — снайпер реагує моментально. На даній позиції триває типова позиційна війна, де сторони, знаходячись у постійній напрузі, прораховують реакцію одна одної щодня. Без відповіді не можна залишати жодний постріл у наш бік. Ворог у свою чергу шукає шляхи обману, в том числі засилаючи до українських позицій ДРГ або під виглядом заблукалих п’яниць роблять розвідку для можливого оточення. Одного такого зальотного «аватара» спіймали і відправили до СБУ.

«ПРОТИ НАС ВОЮЮТЬ КАДРОВІ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ»

«Я на передовій сім місяців, прикомандирований із Харківського інституту танкових військ, — говорить «Дню» військовослужбовець ЗСУ Євген Пойманов. — Звичайно, за рідними сумую, але все одно розумію, що перш за все я потрібен тут. Ось це відчуття своєї необхідності на передових позиціях мотивує. З ностальгією за домом треба боротися. На травневі свята я був удома тиждень і знову приїхав сюди. Коли приїхав додому, то спочатку радів цьому, а потім відчув нудьгу. Мене вже тягне сюди, в окопи, в бліндаж. Тут, на війні, я знайшов нову сім’ю і побратимів. У Харкові у мене дуже хороша частина, але на передовій якось більше єдності. Багато моментів просто відходять на другий план, а проявляються інші — виключно людські якості у всіх». 

Євген один із тих молодих хлопців, які знайшли себе не в розвагах мирних міст, а на фронті. І, на відміну від навіяних стереотипів про відірваних від реалій військових із багажем відповідних синдромів, він демонструє образ простого, уважного, розсудливого вояки. Взагалі очі солдатів і молодих командирів на фронті, як терези. Відчувається, як спокійно вони оцінюють співрозмовника. Неспішно, обережно перекладаючи кожен грам довіри. 

«Якщо подумати, за кого я воюю, то можу не вагаючись відповісти: я воюю за єдність України, — продовжує Євген. — Ми ворога сюди не кликали, і ми не просили деяких із громадян України руйнувати нашу оселю зсередини, повівшись на примарні спокуси від Росії. Без Росії ці люди нічого не стали б робити. Росія їх спровокувала на війну, вона їх підтримує всіляко, в тому числі технікою й озброєнням, але все одно вони для неї є «гарматним м’ясом» для реалізації власних цілей. Це очевидно і зрозуміло. Може, хтось думає, що проти нас воюють звичайні українські люди, сепаратисти, але насправді там стоять кадрові російські військові, які наперед виставляють сили найманців із місцевого населення та найманців із РФ. Коли слухаємо їхні перемовини, то, як кадрові українські військові, чітко усвідомлюємо, що те, про що і як вони говорять, можуть говорити виключно кадровики. Ще важливий момент — це акцент, на якому вони говорять. Я російськомовний харків’янин і чітко відрізняю, як говорить росіянин. В його вимові існує своя специфіка. Та, окрім російської мови з відповідним акцентом, там можна почути і кавказькі наголоси. До них також приїжджають «гастролери», як на «сафарі», — по нас постріляти».

Перед тим, як познайомити нас зі своїм командиром, Євген як звичайний солдат торкнувся і більш глобальних тем, а саме того, наскільки тут, на передовій, відчутна допомога Заходу і чи усвідомлюють бійці, що таке стандарти НАТО: «Безумовно, в такій ситуації, коли проти нас воює потужна мілітаристська держава, ми потребуємо допомоги Заходу. Але знаєте, чому той же натівський солдат не зможе здійснити подвиг, наприклад, в Україні, якщо б він тут був? Тому що подвиг не прописаний у нього в контракті. І це я говорю не в образу натівським військовим, які є, безумовно, професіоналами. Просто ми стоїмо на своїй землі й захищаємо свою землю, тому що на нас напали. Контракти ми підписуємо, тому що захищати державу ми навчилися ефективно, і це стало вже професією. Переконаний, що через деякий час ми з упевненістю зможемо говорити про справжню професійну армію. Стандарти НАТО для нас на цьому етапі є засобом досягнення критеріїв, коли військовий буде відчувати себе на війні максимально комфортно в будь-яких сенсах — від побутових умов та гідної оплати до гарантій для його сім’ї. Але, підкреслюю, більшість у нас воює не заради грошей, а за переконаннями. Це той стрижень, якого немає у росіян, тобто у ворога».

Товариш Євгена — військовослужбовець ЗСУ Максим Белинський, додав: «Я родом із Донецької області й воюю тут за те, щоб той бедлам, який трапився, в жодному разі не просунувся далі. Моя родина живе під Слов’янськом. І коли я туди приїжджаю, то відчуваю контраст. Там немає і натяку на війну. Після того, як звідти вигнали Гіркіна, все поступово почало налагоджуватися. Тепер там спокій, нормальне життя зі своїми буденними проблемами, але не катастрофічними. Люди там вже не живуть у страху. За це я і воюю тут, де ворог перетворив колись мирну землю на справжній полігон. На жаль, ті, хто не знає, що таке прихід ворога, що таке відновлення нормального ритму життя, ще можуть не повірити і спокуситися на російську пропаганду».

«ПУТІН НА ДОНБАСІ ВЛАШТОВУВАВ СПРАВЖНЄ САФАРІ»

Ми з Євгеном та Максимом дочекалися командира їхньої роти з позивним «Клен», який працював із бійцями в іншому бліндажу. І знову переді мною стояв командир, якому трохи більше за 30 років.

«По-перше, ЗСУ — це інструмент, — говорить «Дню» «Клен». — Він має бути заточений на професійне і бездоганне виконання конкретних завдань. Збройні сили поза політикою. Ми не маємо права допустити, щоб ті чи інші політичні сили нас залучили до реалізації своїх інтересів. Існує влада, яку обрав народ, і вона представляє державу. Ми ж, повторюю, інструмент реалізації одного із завдань влади — захищати цілісність держави і її суверенітет. Що стосується ворога, то тут треба говорити чітко, базуючись на конкретних фактах. Я виходжу із радіоперехоплень та іншої доступної нам інформації. Комбат бойовиків, які знаходяться навпроти нас за посадкою, буквально вчора в «Фейсбуці» написав, що нещодавно загинув «ополченець» із Калінінградської області, і ховати вони його будуть в «ДНР». Тож який тоді він «ополченець», якщо він прибув із Калінінграда? Коли я їх чую по радіо, то розумію, що у них стоять регулярні війська, які на передову висувають найманців — тих обманутих людей, які від нестачі коштів, від злиднів та безнадійності ладні піти на вірну смерть, щоб хоч щось заробити. Те, що за їхніми спинами стоять росіяни, немає жодних сумнівів: звірка по автомобільній службі, звірка по БТ-службі, списки особового складу за встановленою формою №26 тощо — все це звучить у радіоефірі, й звичайні «трактористи» або «шахтарі» ніколи  б не мали справу з такими речами. Офіцерський склад у них — росіяни. Служби, документація — все це ведуть росіяни, і це притаманно виключно кадровим військовим. Окрім того, до них регулярно приїжджають російські курсанти і тренуються стріляти в наш бік із мінометів. Приїжджав 8-й полк снайперів ГРУ і стріляв по нас. Такий собі військовий туризм. Дійсно, Путін тут, на Донбасі, влаштовував справжнє сафарі, де мішень — ми, українці. Резюмуючи, скажу лаконічно: ми їх сюди не кликали, тому будемо випроваджувати».

Неподалік позицій стоїть дозволенна Мінськими угодами БРДМ, що «відвоювала» Афганістан. Її лагодять механіки, які вдягнені у відповідну чорну форму — псування військової форми командир не дозволяє. Взагалі, руки механіків привели до тями не одну стареньку, але вірну бойову машину. «Клен» дозволив провести невеличку екскурсію для нас всередині цього металевого «коня», який уже виручав хлопців на цій позиції, коли противник намагався прорватися з флангу.

«АРМІЯ І ВІЙНА ЗДАТНІ ЗМІНИТИ ЛЮДИНУ»

«Все залежить від командира, — проговорив «Клен» фразу, яка для мене тут стала вже аксіоматичною. — Але я маю сказати, що у мене як командира — просто крик душі: має бути посилений професійний відбір військових при залученні їх до служби. Працівники військкоматів беруть людей на службу, аби заповнити план набору. Для цього вони часто обманюють людей, обіцяють їм те, чого не буде насправді. Часто об’єктом для цього є люди із певними залежностями, бідні. Погодитися на підписання паперу їм не важко, адже їм у принципі байдуже своє життя. Коли ж така людина поступає на службу, то командир вимушений із ним проводити багато роботи, в тому числі залучаючи інших військових. Деякі люди дійсно перевиховуються. Але інколи така робота є безуспішною. Отже, потрібен профвідбір хоча б в аспекті залежності від алкоголю і вживання наркотичних речовин. Тому що буває так, що він на «гражданці», вибачте на слові, бухав, а потім якимось чином потрапив сюди до нас на перевиховання. А нам все ж таки не до нього. У нас ворог у кращому разі за 2 кілометри, а буває і за 100 — 200 метрів».

«Чи були приклади перевиховання таких осіб?», — питаю я.

«Є у мене яскравий приклад одного солдата, який стоїть на передових позиціях, — відповідає «Клен». — Він в свій час розлучився з дружиною, але у нього залишилась донька. Зараз їй 14 років. Я не допускав, щоб він пив у нас. Потім він захотів піти у відпустку. Куди поїдеш? Горілку пити? — питаю його. Він мені показує лист від доньки. Лист красивий, розмальований, з фотографією, в якому донька дійсно пише, що сумує за татом, що чекає на нього. Я погодився, але з однією умовою. Якщо ти приїдеш п’яним в частину, або запізнишся, то я надішлю твоїй доньці те ж лист, але зміст його буде протилежним і вона дізнається хто ти є. Він досі не п’є. Був випадок, коли він прийшов і попросив за це грамоту. Що ж я виписав власноруч йому грамоту за те, що він молодець, тримає слово, гідний за це поваги і вручив йому перед всіма. Він радів як дитина. Армія і війна дійсно здатна змінити людину. І не лише в гірший бік, як прийнято вважати, а й на краще. Вона дисциплінує і вимагає бути відповідальним. Адже від цього залежить життя».

В продовження розмови, оглядаючи побут солдат, я запитав: «Що хлопцям не вистачає на лінії фронту більш за все?». Клен відповів: «Піклування. Побутові моменти має вирішувати командир. І все це насправді вирішується. Як-то кажуть, справа техніки. Але ось приведу вам приклад, як одного разу до нас приїхали жінки медики для того, щоб оглянути солдат. У нас у одного військового виникла підозра на туберкульоз і тому я попросив приїхати лікарів. Приїхали ці жінки, послухали хлопців, поспілкувались як рідні матері з ними, жартували. Хлопці розквітнули. Вони настільки повеселішали, наче їх хтось підзарядив. Тут важливий фактор не просто жінки, як такої, а саме жінки, яка проявить безпосереднє піклування. Це найкращий терапевтичний засіб».

«Коли я тільки-но сюди приїхав, то, скажу відверто, трохи розгубився, адже до мене одразу виникли невиправдані претензії, — ділиться «Клен». — Мовляв, до мене командир роти з ними на пост ходив. Тоді я все ж таки спитав: він їм другом був чи все ж таки командиром? Існує розподіл обов’язків і відповідна субординація. Статути лише на перших курсах навчання комусь здаються нудними і надуманими. Насправді вони прописані кров’ю і в них закладений механізм армії. Подивіться на найкращу армію в світі — армію США. Там існує чітка субординація в ієрархії посад, звань та чіткий розподіл обов’язків з беззаперечним виконанням наказу. Це основа армії. А ось чи зможе командир побачити в солдаті людину, чи зможе побудувати стосунки так, що солдат буде і довіряти йому, і при цьому відчувати межу допустимого, то це вже залежить від його вміння і професіоналізму. Згодом згадані претензії до мене кудись поділись. Все стало на свої місця. Звичайно, я сам ставав тим ким я є для них зараз в процесі спілкування з ними, на базі поведінки в конкретних ситуаціях. І зараз мені буде дуже шкода їх залишати, адже не знаю хто прийде замість мене і які у них будуть стосунки».

НЕ ЛИШЕ ВОЮВАТИ, А Й... ВИТРИМАТИ

Окремо спілкуючись із військовими цієї роти, ми відчули здорову атмосферу серед хлопців. Окопи жилою з’єднали їхні долі на цьому проміжку життя. Прикметним є те, що в наступній роті стосунки військових з командиром були вже не такими безхмарними. Хлопці в ній здебільшого добровольці родом із Одеської області. Між ними була помітна злагодженість, внутрішня мотивація, але при цьому, багато чого розповідаючи, вони нібито чогось недоговорювали. Зрештою боєць «Логан», розповідаючи, що тримає його на війні, й показуючи мені книжку Льва Толстого прямо над кулеметом, націленим на позиції «сєпарів», не витримав і пожалівся: «Коли я прийшов у роту, то командир скомандував «Лягай!». Я впав на мокру землю, обличчя брудне, чекаю на приліт, а потім чую, що командир сміється з мене, потішається. Відповісти по-чоловічому я не міг, але образа залишилась...».

Це деталь, але вона промовисто демонструє різницю стосунків у кожній роті як в окремому капілярному організмі. І як будь-який організм, він може розвиватися нерівномірно, може хворіти, може відпрацьовувати імунітет і демонструвати ефективність своєї роботи. Але для цього організм треба постійно вивчати і знати.

Товариш «Логана», теж одесит, знайомлячи мене з побутом їхнього опорного пункту, сказав: «На жаль, відчувається дефіцит бажаючих воювати. Тому нас не відпускають із фронту. Навіть відпустку отримати дуже важко. Я мав піти у відпустку у вересні, пообіцяв синові. Але все зірвалося. Я навіть не зміг з окопу своєчасно повідомити йому, що не приїду. А він простояв на вокзалі, чекаючи на тата, але так і не дочекався... А воювати у нас є чим, і головне — ми вміємо воювати. Тільки завзятою обороною можна забезпечити мир у тилу».

Варто зазначити, що до кінця 2015 року, справді, переважала мотивація служити за покликом серця. Тут навіть можна сказати, що хлопці йшли не просто служити, а саме воювати, захищати країну, бити ворога, чітко уявляючи, хто він. Потім, цілком закономірно, спостерігається тенденція йти в армію заради заробітку. І це, в принципі, нормально. Але, на жаль, не всі з охочих заробити уявляють специфіку військової служби в умовах позиційної війни, де всі куточки пристріляні, а армія досі в процесі реформування.

Військовий має не лише вміти воювати, а й терпіти, навчитись витримки. Тому не зайвим буде вкотре згадати вимогу з Дисциплінарного статуту, в якому чітко зазначено, що солдат повинен «стойко переносить все тяготы и лишения военной службы». Тож підписання контракту — це відповідальний крок у житті, а не просто влаштування на роботу, з якої можна звільнитись в будь-який момент, якщо щось не подобається. Більш того — це крок назустріч небезпеці та випробуванням, які зрештою й загартовують характер. З іншого боку, армія, дійсно, є віддзеркаленням всього суспільства. І акцент на її «зворотному боці» потрібно робити виключно в розрізі плану дій із невпинного вдосконалення нашої обороноздатності.

Ініціатива Генерального штабу зрештою й полягає в тому, щоби зв’язати всі куточки та ділянки військового організму, які допоможуть вирішити нагальні питання солдатів — від побутових та особистих (для чого в складі групи наявні юрист та психолог) до проблем комунікації між бійцем та вищим керівництвом. Ніхто не має залишитись непочутим, і ніхто не має бути позбавлений допомоги. Отже, «День» разом із високомобільною групою внутрішніх комунікацій «Альфа-7» вирушили позиціями далі.

Продовження теми: Основа армії – солдат