...Не солодко

«ПОМЕРЛИЙ» ЕКСПОРТ

— Уже не перший рік на українському ринку спостерігаються циклічні «стрибки» цін на цукор. Причому з роками виробники цукру скаржаться дедалі більше. Що все це означає?

— Знаєте, за радянських часів ми сміялися над тим, що несподівано для муніципальних служб у січні випав сніг, а снігоприбиральні машини не були готові, нічим було колоти лід, не було піску і солі, а була традиційна проблема: сніг випадав із року в рік несподівано і весь час — узимку. Ось такі самі «несподіванки» щорічно виникають на ринку цукру весною і влітку. Це смішно для професіонала і, ви правильно зауважили, дуже гірко для виробника. Ще в 1991-му Україна виробляла з цукрових буряків 5 млн. тонн цукру і паралельно завозила та переробляла 2,5 млн. тонн цукрового сирцю. Тобто загалом у нашій країні виробляли приблизно 7,5 млн. тонн цукру.

Останні кілька років Верховна Рада щороку приймає закон про завезення цукрової тростини у розмірі 200-300 тис. тонн. І на сьогодні ми виробляємо, переробляємо і реалізовуємо (плюс контрабанда) на внутрішньому ринку близько 2,5 млн. тонн цукру. Безумовно, стає зрозуміло, що з усіх зовнішніх ринків нас просто викинули. І першим це зробив наш північний сусід — Росія. Зробив без особливого напруження: росіяни дозволили у себе завозити необмежену кількість цукрового сирцю. У Державній Думі РФ, до речі, просто сміються над тим, що в Україні приймають спеціальний закон про цукор. Можна, звичайно, приймати окремі закони про сіль, про зерно тощо, але краще — створити один — про сільське господарство, у якому за блоками прописати те, у чому справді має потребу АПК. Так ось, якщо проаналізувати динаміку, то на початку 1990-х Росія споживала близько 4,8 млн. тонн бурякового цукру, з яких сама виробляла приблизно 1 млн. 900 тис. Сьогодні РФ імпортує 4 млн. тонн цукрового сирцю. При цьому, якщо в 1996 — 1997 роках продуктивність цукру з буряка впала до 1,2 млн. тонн, то сьогодні цей показник виріс до 2 млн.

Можу сказати цілком відповідально, що три роки тому на нараді в Барселоні, де були присутні всі світові експортери і виробники цукру, один із найбільших «цукрових» бізнесменів Росії заявив приблизно таке: України як світового виробника й експортера цукру більше не існує.

Багато хто боїться, що скасування квот на імпорт тростинного сирцю «задавить» виробника цукрових буряків. Але, дозвольте, з кожним роком обсяги виробництва цукрових буряків падають, щороку ми завозимо ще менше цукру-сирцю, а в Росії справи йдуть навпаки: за рахунок імпортованого сирцю вони відновлюють свої цукрові заводи, й у них, природно, зростають обсяги перероблюваних цукрових буряків.

НЕВЧАСНИЙ ІМПОРТ

— А хіба імпорт тростинного сирцю не б’є по наших виробниках буряків?

— На перший погляд, так. Але насправді б’є не імпорт, а абсолютний непрофесіоналізм і нерозумні голови тих чиновників, які приймають рішення про імпорт сирцю. Протягом останніх восьми років двічі на рік ми пишемо листи уряду, підіймаючи питання про ввезення цукрового сирцю не в липні, а в лютому. Оскільки цукровий сирець переважно завозять до України з Латинської Америки, а урожай тростини там припадає на січень — початок лютого, то найдешевший цукровий сирець у світі на Нью-Йоркській і Лондонської фондових біржах можна купити у лютому — березні місяці. До червня, а тим більше, до липня, — ціна продажу збільшується практично на 30 — 50%.

І ось котрий рік поспіль (поточний — не виняток) наші парламентери приймають закон про імпорт сирцю наприкінці червня. Поки уряд приймає постанову, поки ми організовуємо тендер — маємо кінець липня. А завозити сирець Україна починає у серпні. А вже 15 вересня у нас є цукрові буряки. Тобто ми не просто імпортуємо сирець за ціною, яка в півтора разу вища за світові ціни у лютому, ми робимо це мало не в найбільш невдалий момент.

Таким чином, замість того, щоб зрозуміти, що 15 вересня з’являються перші цукрові буряки і наші кращі заводи (яких на початку 1990-х було 192 і з яких сьогодні працюють 100, а реально дев’яностоденне навантаження мають 50 — 60; інші працюють від 10 до 30 днів на рік) розпочинають їх переробку. Україна імпортує сирець, переробити який можна було до цього. Можете уявити собі вартість виробництва, яке простоює 11 місяців на рік, і зрозуміти настрої виробників цукру і цукрових буряків. Я вже не кажу про собівартість виробленого продукту.

— Скільки втрачає держава на запізнілому імпорті?

— Прийнято говорити — отримує. Ми гордимося, що тендер на квоти з сирцю (починаючи від 60 євро за тонну, плюс 5 євро крок, плюс 20% накрутки з ПДВ) дає близько $15 млн. виручки. А те, що можна було б купити сирець у лютому, і заробити вдесятеро більше, — нікого не цікавить. Плюс, знову ж, якщо на початку 1990-х із 192-х заводів 39 могли переробляти цукор-сирець паралельно з буряками, то сьогодні технологічно здатних на це залишилося 10 — 12.

До речі, ще запитання: хто, власне, виграє від такого запізнілого імпорту? На аукціонми допускаємо всіх (у тому числі й росіян). Навряд чи хтось сперечатиметься, що фінансовий ресурс російських компаній набагато переконливіший, а отже — більш конкурентоспроможний, ніж українських. Зателефонуйте до Одеси і ви дізнаєтеся, що у їхньому порту вже стоять кораблі трейдерів, які привезли сирець нібито для транзиту до Росії. Подивимося, чи не осяде цей сирець в Україні після 15 липня? Особисто я переконаний у зворотному. Звичайно, Росія — це наш добрий сусід, у нас там брати і сестри, але у нас начебто окрема держава зі своїми інтересами. Я кажу не про абстрактні національні інтереси, а про конкретну економіку.

Мало хто знає, наприклад, що сьогодні росіяни купують наші цукрові заводи. Стосовно цього можу сказати, що будівництво заводу, потужності якого дозволяють переробляти до 6 тис. тонн цукрових буряків на добу (у нас таких шість по Україні) коштує $150 — 190 млн. Росіяни їх купують за півмільйона, за мільйон доларів. І ми говоримо, що захищаємо власний ринок і власних виробників. Ми, порівнюючи з початком 1990-х, не даємо протягом восьми років 85% мінеральних добрив у землю. Ще років п’ять і в землі стануться якісні структурні зміни.

«ВІДКАТ», ЛОБІ ТА КОНТРАБАНДА

— Те, про що ви говорите, дуже сильно схоже на лобіювання інтересів Росії в Україні.

— Безглуздо заперечувати, що у процесі прийняття закону про квотування імпорту може бути «розподіл квот» за парламентськими фракціями. Я вже не кажу про «гасіння боргів і видачу кредитів».

— «Стрибки» цін на цукор — також результат конкретних інтересів?

— У це складно повірити, але однієї людини чи єдиної структури, якій би це було вигідне, і яка могла б підлаштувати всю піраміду під себе, під перепади економічних температур, на сьогодні немає. Хоч в окремих випадках можна говорити про інтереси окремих людей. Немає такого депутата, який би не міркував про державні інтереси, але мало не в кожній парламентській фракції є людина, яка «через кума чи дружину» пов’язана з ринком цукру. Зрозуміло, що таких людей країна і баланси по країні навряд чи цікавлять. А урядова чехарда просто не дає вникнути у всі нюанси цього ринку іншим чиновникам. Проте хаос у сільському господарстві не стільки цілеспрямований, скільки є наслідком нерозумної політики.

Судіть самі, починаючи з вересня, щонайбільше, до 15 — 20 листопада, у нас триває переробка цукрових буряків. У цей період сільськогосподарському виробнику не вистачає фінансового ресурсу, обігових коштів. Природно, що фермери і заводи беруть ці гроші у банках короткими кредитами (оскільки навіть середньострокових їм ніхто не дає), щонайбільше — на 90 днів. Потім під час урожаю та його переробки цукор доводиться продавати за демпінговими цінами. До речі, ми багато років наполягали, щоб уряд затвердив точно розраховану ціну, яка зацікавила б виробника, у розмірі 2370 грн. за тонну. У момент зібрання врожаю, оскільки цукру багато, ціна на нього не перевищує 2100 грн. за тонну. Згідно із законом так продавати не можна, але йде зумовлене кон’юнктурою ринку і необхідністю повертати кредити порушення законодавства: фактично продають за 2100 грн., а на паперах пишуть — 2370 за тонну цукру. Тут же, до речі, доречно сказати й про ухилення від сплати податків, «найневинніші» вияви якого можна спостерігати на українських трасах: людям видають зарплату цукром (природно, без пенсійних відрахувань), а ті, у свою чергу, його продають (логічно, без сплати податків).

До січня ціна на цукор, як правило, сягає встановленої урядом позначки в 2370 грн. за тонну, а в лютому — березні вона стає — 2,5 — 2,6 тис. грн. Сьогодні у магазинах ціни на цукор — від 4 000 до 5 000 грн. за тонну (опт — від 3,7 до 3,8 тис.) Це, до речі, саме тоді, коли людям потрібно готувати консервацію на зиму. Виникає правомірне запитання: чому б не завантажувати виробничі потужності заводів, починаючи з лютого, як це роблять у всьому світі?

— Є і не менш цікаве: що ви можете сказати про контрабанду цукру?

— Це окрема тема. Не називатиму це контрабандою, але протягом чотирьох-п’яти років поспіль (до минулого року) розумний президент Лукашенко, маючи всього чотири цукровi заводи й уміло використовуючи Ашхабадські угоди держав СНД, завозив до своєї країни цукровий сирець, переробляв, ставив печать, що це його власність (для цього сирець повинен був пройти понад 50% виробничого циклу, але білоруси обмежувалися 20%) і безмитно ввозив до України. Скажіть, із якими цукровими буряками ми можемо проти цього протистояти? Адже так само робила Молдова. І тільки після п’яти років крику ми домоглися від уряду Кінаха, щоб цю справу припинили.

Крім цього, наскільки мені відомо, впродовж семи останніх років до України щорічно контрабандою завозять від 350 до 600 тис. тонн цукру (як правило, білого, тростинного) з Росії, Молдови, Польщі тощо. Зрозуміло, що ціна цього цукру в півтора-два рази менша за ціну вітчизняного з цукрових буряків.

— Обсяги контрабанди ви назвали значні, гідні «політичного даху»?

— Я не політик, я — економіст. Але, думаю, що ви не далекі від істини. Без «політичних дахів» тіньовий бізнес, очевидно, не обходиться. Тут, на мій погляд, питання більше етичне. Поки у свідомість чиновника, який хоче заробити гроші собі у кишеню, маючи право дозволу на імпорт цукру, не буде закладено відповідальність, ситуацію переламати не вдасться. Адже пояснити, що красти гроші з іншої кишені — недобре, без жорстких заслонів із боку уряду та публічних покарань, — неможливо.

— Ступінь свідомості чиновників прогресує? У якому напрямі?

— Не можу сказати, що ні. Але хоч я й оптиміст, думаю, що до припинення подібних схем пройде ще років 10 — 15.

— А які ставки, скажімо прямо, «відкату» від контрабанди чиновникам?

— Ви розумієте, що мені це може бути відоме. Але, на наш спільний жаль, сказати можу тільки те, що вже говорив у 1991-му: «Чесного бізнесмена в Україні може образити кожен!»

ГОРДІСТЬ СТОЛІТНЬОЇ ДАВНОСТІ

— Ви описали плачевну ситуацію, у якій знаходиться вітчизняний виробник цукру. Він готовий бути прийнятим у СОТ?

— Процес прийняття у СОТ об’єктивний і, якщо говорити глобально, необхідний для України. А щодо цукрової галузі, то за тих обсягів, які виробляють сьогодні в Україні, — нічим особливим ми не ризикуємо.

Виправити ситуацію можна, ще раз підкреслю, тільки розумною політикою держави і не тільки у плані законодавства. Необхідно просто відкрити книги і пригадати, як сто років тому працювали наші предки: весною уряд завжди давав кредит цукровикам, а до січня вони цей кредит гасили. А, скажімо, заново побудований цукровий завод держава звільняла від оподаткування на п’ять років. Це було цілком нормально і взаємовигідно. Бабка Марія в 1913-му сапкою збирала урожай у 350 тонн буряків, а ми сьогодні збираємо 220 тонн і гордимося цим...

У нас дуже багато говорять про можливості ефективного використання Держрезерву, про захист національного виробника й інтересів держави. У пострадянській дійсності я б дуже хотів зрозуміти, що таке «державні інтереси», а що таке «приватні». Мається, напевно, на увазі, що державні інтереси — це соціальний захист населення. Але тоді виходить, що права рука не знає, чим займається ліва. У всіх статистичних звітах пишуть, що 90% всієї продукції АПК виробляють приватники. А держава наполягає на праві захищати свої інтереси, приватні, судячи з усього, її не цікавлять, хоч і платять певні податки.

— Вам відомі обсяги цукру, які містяться у Держрезерві?

— Це закрита цифра, для службового користування. Але ми можемо передбачити, що вона становить 5-10% від загального обсягу виготовленого цукру, який, до речі, можна використати як інтервенцію, щоб не створювати паніки й ажіотажного попиту. Для цього, вловивши момент найдешевших цін, Держрезерв повинен закупити деякий обсяг, а влітку його продати за тією самою ціною, яку визначив уряд (2370 грн. за тонну). Це елементарно. Адже гроші на проведення подібних операцій є і в урядовому резерві, й у НБУ, який може дати Держрезерву кредит. Нічого складного з погляду економіки і проведення постановами тут немає.