Не треба вибирати між заходом і сходом

Віпрацювання чіткої та послідовної стратегічної лінії, визначення прийнятних тактичних методів розв'язання кардинальних завдань державного розвитку для України істотно ускладнено суперечністю між дедалі прозахіднішим зовнішньополітичним, військово-стратегічним курсом країни та її жорсткою, великою мірою однобічною економічною залежністю від Росії та деяких країн СНД, що з нею блокуються.

З огляду на наростання конфронтаційності між Росією та Заходом таке становище не може тривати доволі довго. Україні доведеться або змінити зовнішньополітичну та військову доктрини, як неадекватні реальній ситуації, або ж поступово провадити переорієнтацію зовнішньоекономічної коопераційної моделі на західні та ісламські країни.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Ведучи мову про політичне ставлення Заходу до України, модно констатувати "наростання доброзичливості" з його боку. Одним із перших у питанні про військово-стратегічну значущість України визначився Північноатлантичний альянс: саме контакти НАТО - Україна є підвалиною двосторонньої політико-стратегічної взаємодії. Україна першою в СНД поставила підпис під "Партнерством заради миру" й нині є його найактивнішим участником із країн, що не входять до НАТО. Наступним кроком до дальшої військово-політичной інтеґрації України до західних структур стала Хартія про особливе партнерство. На користь іще тіснішого зближення з альянсом уже висловилися Геннадій Удовенко та Володимир Горбулін, у м'якішій формі також і Президент. Не відстають і західні лідери. З вуст керівника британського МЗС Малколма Рифкінда вперше на високому рівні пролунала ідея про можливе повне членство України в НАТО, причому сталося це одразу по бесідах з американським держсекретарем Мадлен Олбрайт, а це засвідчує серйозне підґрунтя. Хав'єр Солана в публічних виступах під час недавнього свого візиту до Тбілісі раз у раз посилався на Україну як на приклад всебічного партнерства НАТО й позаблокової країни. Багато про що каже й факт обговорення міністром оборони України з високопоставленними керівниками НАТО питань уніфікації військової термінології.

Водночас від участі у військово-політичних структурах, спільних із Росією, Україна вочевидь ухиляється. Кількість не підписаних нею угод у рамках СНД на початок цього року сягнула 228, з них із військово-політичних питань - 128 (ще 30 - із соціально-економічних і 70 - з організаційно-правових).

Як альтернативи військовій співпраці з Україною та противаги розширенню НАТО Росії вдалося домогтися правового оформлення союзу з Білоруссю й підписання п'ятисторонньої угоди про обмеження військово-політичної присутності біля кордонів Китаю. Своєрідною компенсацією цілковитої переваги країн НАТО в конвенційних озброєннях і військово-промисловій сфері стали так і не дезавуйовані заяви декого з російських високопоставлених чиновників і знаних політиків про можливість для Росії першою застосувати ядерну зброю.

Отже, про формування багатополюсного світу говорити зарано. По-перше, немає хоч трохи суттєвих ознак ерозії західного віськово-стратегічного альянсу, а по-друге, бачимо спроби консолідації Росії де з ким із колишніх радянських республік і, що особливо важливо, з Китаєм. У разі закріплення їхньої "дружби" проти Заходу біполярна система військово-політичного протистояння оновиться, й для обох протиборчих сторін стане надзвичайно важливим ставлення до неї Києва.

Навряд чи Україна зможе підвищити свою безпеку, офіційно приєднавшися до однієї з них. Очевидна слабкість новостворюваного східного угруповання та його власна залежність від Заходу унеможливлюють просхідний вибір із гіпотетичним варіантом заморожування чи навіть згортання партнерства з НАТО. Проте не принесло б дивідендів і рішення вступити до НАТО, навіть більше, воно зашкодило би безпеці самого альянсу, спровокувавши різке загострення конфронтаційності Москви. А от тривалий процес зближення Україна - НАТО може чинити й чинить помітний позитивний вплив на зовнішньополітичне становище країни.

Україна стала поки що одинокою державою, що отримала істотні дивіденди від процесу, в якому сама вона участі не бере. Варто було Москві усвідомити реальність зміни блокових меж у Європі, як притлумилися всі її претензії до України, й Росія погодилася на той самий текст угоди, що його вже два роки не приймала. Москва ніби поспішила заручитися щонайменше нейтральністю південно-західного сусіди, підтвердивши його територіальну цілісність і погодившись на арендний статус військово-морських баз Севастополя.

Напередодні мадридського саміту подписано "великий" договір і з іншим нашим сусідою - Румунією, яка, виконуючи умови вступу до НАТО, пішла на взаємне з Україною визнання територіальної цілісності.

Отож, хоча сучасні глобальні процеси й не є для України самодостатнім джерелом загальної стратегії побудови відносин із зовнішнім світом, не заступають насущних зовнішньоекономічних інтересів, пов'язаних з енерґетичною та збутовою залежністю від економічного простору СНД, їх аналіз дає змогу виявити деякі критерії формування такої стратегії. Це насамперед тверда відданість ідеї самостійної партії у міжблоковій грі, яка за певної тактичної гнучкості може стати запорукою підвищення статусу України в торговельно-економічних відносинах як із Заходом, так і з Росією.

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

Процес формування економічного складника геостратегічної моделі незалежної України виявився справою далеко складнішою, ніж суверенізація політична. З одного, "внутрішнього", боку це обумовлено зволіканнями у проведенні реформи, корисливими інтересами багатьох чиновників і некваліфікованістю "реформаторів". З іншого, "зовнішнього" - зіткненням інтересів у сфері економічної конкуренції і нестикуванням структур розвинутого ринкового й трансформаційного господарств. Жертви, до яких готовий вдатися Захід, щоб економічно ґарантувати незворотність формування прозахідної політичної орієнтації України, виявилися досить незначними, й економічних дивідендів на свої зовнішньополітичні акції наша країна поки що не отримала. Тому різновекторність впливу зовнішніх чинників поки що залишається як довгострокова умова побудови моделі взаємовідносин України з зовнішнім світом.

Головним запереченням проти суверенізації колишніх союзних республік були положення про неприпустимість дроблення спільного соціально-економічного простору. Інакше кажучи, постулювалася другорядність національних інтересів порівняно з економічними зв'язками. Причому малися на увазі реалії початку 90-х років, коли 80-90 відсотків зовнішніх торговельно-економічних контактів колишніх республік було прив'язано до пострадянського простору. Пізніше, коли економічна суверенізація стала фактом, причому для України протягом вже кількох років це означає балансування приблизно на 50-відсотковому співвідношенні часток СНД і решти світу в загальному товарообігу, найбільшої популярності набули ідеї економічного союзу, зокрема єдиного митного простору або валютного об'єднання.

Однак і ці ідеї ставляться під сумнів, насамперед через розмивання "економічного простору СНД". Ціла низка держав (крім України - Азербайджан, Туркменистан, Грузія, Молдова) не прагнуть формування якоїсь консолідованої єдності економічного комплексу СНД, а скоріше зацікавлені в існуванні перехідних інститутів нейтралізації найнебажаніших проявів російської експансії.

Що ж до економічної незалежності України від контактів з СНД, то, визнаючи цей безперечний факт, слід визнати й те, що йдеться тут насамперед про безальтернативність джерел енерґоресурсів. Про це свідчить структура торгівлі. Третину українських закупівель у Росії становить ґаз, понад одну п'яту - нафта і нафтопродукти, і до цього додаються закупівлі вугілля та електроенерґії. У другого за значенням зовнішньоторговельного партнера України - Туркменистану - ми купуємо майже самий тільки ґаз. Власне, можна сказати, що основним зовнішньоторговельним вектором для України автоматично стає базовий постачальник вуглеводних енерґоносіїв.

Другий за значенням "вузол залежності" України від СНД - збут товарів. При цьому знов-таки говорять про безальтернативність - тепер через неконкурентоспроможність вітчизняних товарів на світових ринках. Але хіба виробництво неякісних товарів - це стратегічних вибір? Поліпшити їхню якість неможливо без радикального переозброєння основних фондів, а відтак - без інвестицій. А країни СНД не мають інвестиційних ресурсів навіть для власних потреб. Один із небагатьох винятків - російський "Газпром", але його інвестиційні інтереси пов'язані з установленням контролю над стратегічними трубопроводами та переробними заводами й несумісні з національними пріоритетами України.

Зі сказаного, зокрема, випливає й те, що теза про єдиний технологічний простір СНД, через мізерну питому вагу у взаємній торгівлі обладнання, комплектових виробів тощо - щонайменше перебільшення. Правильніше трактування експортно-виробничого значення колишніх союзних республік для України пов'язане з означенням "ринок збуту". Але він, на жаль, ненадійний і зазнає впливу політичних чинників. Скажімо, за підсумками 1996 року приблизно 8,6% українського експорту до Росії припадало на цукор, який, власне, й є головною статтею вітчизняних постачань в рамках двостороннього товарообміну. І саме ця стаття стала головним об'єктом заборонних податкових ставок, що в купі з іншими торговельними обмеженнями скоротило впродовж перших місяців цього року торгівлю з Росією на 20%. Очевидно, немає жодних раціональних економічних пояснень того, що Росія переорієнтує свій цукровий імпорт на країни Латинської Америки. Причини - суто в області політики. І тому недоладною видається "арґументація" людей, що претендують на "реалізм" оцінок та закликають "припинити загравати до Заходу" й відновити економічні зв'язки на пострадянському просторі. Починати треба не з пустопорожніх розмов про відновлення принципово невідновлюваного або про національно-родинні почуття, а з практичних справ, що ці почуття підтверджують. Наприклад, із забезпечення режиму вільного пересування товарів, чого Росія вперто уникає.

Те, що покращити відносини з Росією (чи надовго - окреме питання) Україні вдалося завдяки зміцненню контактів із Заходом в економічній, політичній та військовій сферах, свідчить про можливість одночасно прямувати двома протилежними геоекономічними векторами - на захід і на схід. Навіть більше, така різноспрямованість може стати запорукою підвищення статусу нашої країни на обох геополітичних полюсах. Необхідний тільки вивірений у меті й інструментах довгостроковий підхід. В Україні, наприклад, досить активно працює представництво ЕС, бюджет якого на 1996-1999 роки становить близько $2 млрд. Безперечно, допомога у підтримці платіжного балансу, структурній реформі, технічному переозброєнні, що надається цим і кількома іншими каналами, має певне значення. Проте незрівнянно суттєвішим було б радикальне розширення торговельних відносин, усунення обмежень для України, запуск конкретних галузевих і міжгалузевих програм співпраці.

Водночас не можна не сказати й про те, що багато зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних труднощів України зумовлено її внутрішніми проблемами, як, наприклад, неефективним споживанням енерґії та її носіїв, зволіканнями з промисловим освоєнням чорноморського газо- та нефтоносного шельфу. Як і раніше слабо пов'язані дипломатична й зовнішньоекономічна сфери, явно відчувається безініціативність щодо багатьох потенційних пунктів переговорного процесу. І, звичайно, вкрай неґативним чинником є несприятливий інвестиційний клімат.

Перспективна геоекономічна модель має охоплювати цілий комплекс географічних векторів та економічних галузей. Найважливішим проектом є будування альтернативних потужностей інфраструктури постачань нафти із зустрічним продажем продукції до Азербайджану, Ірану, інших країни за добре знаною і в принципі узгодженою товарною номенклатурою. У співпраці з Заходом необхідно перенести акценти з односпрямованих кредитно-донорських заходів на партнерську промислово-технологічну взаємодію.

Тільки сильна, з урахованням військово-стратегічного й економічного аспектів, позиція України як активного суб'єкта на міжнародній політичній арені може сприяти розв'язанню актуальних проблем розвитку держави на теперішньому непростому перехідному етапі.