Не здали і не відступили

Оборона Донецького аеропорту стала прикладом виняткової мужності українських військових та символом російсько-української війни. 16 січня 2015-го українські військові вимушені були полишити ДАП. Не вірилося, що за рік до того в його стінах лунала бетховенська «Ода до радості» — гімн Європейського Союзу. А вже 26 травня 2014-го там розпочались перші бої. Окупант багато разів розпочинав наступ, але більш ніж півроку не міг взяти ДАП під свій контроль.

Оборона такого стратегічно важливого об’єкта як аеропорт на певному етапі була вкрай важлива. І Донецький, і Луганський аеропорти могли бути використані ворогом для майже безперешкодного перекидання військових та техніки. Проте згодом, після майже остаточної руйнації терміналів, оборона цього об’єкта була неможлива. Військовим фізично було важко захищатись у приміщеннях, які прострілювалися.

Після відходу з ДАПу українських військових, бойовики «Гіві» і «Моторола», які згубили при штурмах аеропорту безліч найманців, розпочали піар «переможців». Згодом від рук своїх же загинуть і напівграмотний «Гіві», і колишній автомийник з Ростова «Моторола». Але то буде згодом. Тоді ж січень 2015-го став лише прологом до Дебальцевського котла та зрештою підписання так званого Мінська-2 — угод, які й досі вважають недосконалими і програшними.

Проте відхід військових із Донецького аеропорту в січні 2015-го не можна назвати відступом або тим паче поразкою. Вони не здавали ДАП. Просто ДАПу вже не було. Недарма відтоді стала популярною фраза — «кіборги» витримали, не витримав бетон».

МАЛЮНОК НІКІТИ ТІТОВА

«День» поспілкувався із колишнім бійцем 74-го розвідувального батальйону Андрієм КІСНЕРОМ із Дніпра, який брав участь в обороні ДАПу. До війни він був звичайним водієм і як мільйони українців не міг уявити собі прихід війни на українську землю. Андрій не любить слово «кіборг», адже на власні очі бачив як гинуть його побратими, та уникає пафосу «розмов про війну». Але головне він стверджує, що вже ніколи не зможе бути таким, яким був до війни.  

ПРО ЗНАЧЕННЯ ОБОРОНИ ДАПу

— Я не вважаю, що захист Донецького аеропорту був чимось винятковим. Наприклад, при обороні Луганського аеропорту було все жорсткіше. В Донецькому аеропорту було легше тоді, коли старий термінал був за нами. Тому я не вважаю, що йдеться про якійсь особливий феномен. Був наказ, і ми його виконували. «Розкручувати» ДАП почали тоді, коли туди зайшла 79-та бригада. Тоді ми не думали про героїзм, про доцільність, про стратегії. Про це мають думати «нагорі». Наше завдання тактичне — обороняти об’єкт. У більш ширшому сенсі — обороняти свою землю. На війні важливо вижити, а про політику і домовленості ми не думали.

ПРО ПЕРЕЛОМ У ОБОРОНІ ДАПу

— На мою думку, «зливати» аеропорт почали тоді, коли відбувались ротації під білими прапорами. Я був в аеропорту два рази. Спочатку зазнав поранення, підлікувався, і коли повертався в ДАП, то якраз потрапив під ці заїзди під білими прапорами. Це був грудень 2014-го. Заїжджали ми через Путилівський міст, тобто через пост так званих козачків. Для мене тоді було незрозумілим чому ми на своїй території про щось домовляємось, їдемо під білими прапорами, без зброї, без боєкомплекту. Особисто я говорив «Куполу» (позивний), який цим процесом керував, що ніхто до цього моменту не знав точну кількість бійців, які обороняли ДАП. Ніхто не знав скільки в нас зброї та БК. Так як тепер бійці мали проходити через обшуки бойовиками, то ворог відповідно цю інформацію вже отримував. Порахувати кількість військових з того моменту було не важно, а отже, не важко й спланувати наступ. Тим паче, з обмеження ввозу БК. З того моменту аеропорт мав чекати на штурм, який і відбувся згодом.

ПРО МОТИВАЦІЮ

— Важливою особливістю оборони ДАПу був сам дух військових. Друг за друга, брат за брата — таким був принцип виживання в тій ситуації. Після ДАПу ми досі підтримуємо стосунки. На жаль, не всі змогли витримати і залишитись такими, якими були до війни. Люди потребують реабілітації. Є хлопець, який робив чудові малюнки з ДАПу, але сьогодні в нього проблеми з психікою. Ще важливий момент — знайти роботу. Існує відчуття різних реальностей. Люди в тилу не завжди можуть оцінити роль тих, хто боронить країну на фронті. Можна навіть на 14 діб повернутись з передової у відпуску, щоб зрозуміти, що ти нікому не потрібен.

А взагалі війна змінює акценти в житті, змінюється сприйняття і пріоритети. У мене особисто розвинулось гостре відчуття справедливості. І воно торкається будь-яких сфер життя.

ПРО ВОРОГА

— Були випадки, коли бойовики неслов’янської зовнішності бились з росіянами. Приводи були різні. Зазвичай особиста неприязнь внаслідок того, що по-різному отримували гроші. В одного зарплатня більше, а в іншого менше. Для того, щоб зрозуміти хто саме воює на Донбасі проти українців, наведу приклад того, як вони стріляли за принципом більярда — рикошетом. Були позиції, які нереально було дістати. А ці військові точно вміли вистрілити так, щоб потрапити в ціль, яка не на «мушці», через рикошет. Прорахувати так траєкторію кулі міг лише досвідчений професіонал, який на війні не вперше. Це не шахтар і не тракторист.

ПРО АРМІЮ

— Українську армію підняли з колін. Довелося вчитися дуже швидко. Я бачив армію в 2014 році і знаю яка вона зараз. Я можу лише подякувати тим, хто зробив все щоб її реформувати. Від забезпечення військових до озброєння.

ПРО ПАТРІОТИЗМ

— Я не підтримував майдан. Більш того, вважаю революції засобом рейдерського захоплення влади. Наслідки таких потрясінь не можуть бути конструктивними. Тим паче, коли їх видають за внутрішній конфлікт. Але, коли я побачив на своїй землі «интернациональный сброд», то не міг залишитись осторонь. Я не міг терпіти того, що в Україну приперлись на танках «товарищи из-за поребрика». Тому тут треба чітко усвідомлювати, що не підтримувати революції і не бути патріотом — це не одно й те саме. Дехто «відкосив» від армії, а дехто проявив себе так, як можливо в мирному житті ніколи б не проявив. Я бачив таких «Рексів», що дивлячись на них усвідомлюєш весь масштаб їхньої фізичної та психологічної сили. Це справжні українські воїни.